Протягом чотирьох років після весілля Ольга мріяла стати мамою. Вона завжди любила дітей: спочатку доглядала за двоюрідними сестричками та братиками, потім сиділа з племінниками, а згодом навіть влаштувалася вихователькою в дитячий садок. Але власних діточок у Олі не було.
Перші два роки вона тішила себе надією, що ось-ось, ще трохи, і у них з Андрієм все вийде. Потім ці мрії змінилися активними діями та частими візитами до клінік.
Ольга буквально жила в лікарнях. Вона здавала аналізи, робила УЗД, консультувалася з різними фахівцями.
Лікарі лише знизували плечима.
— Проблеми є, але не критичні. Не переймайтеся, незабаром настане ваг..ність. І так, вашому чоловікові теж потрібно обстежитися.
Коли Ольга передала ці слова чоловікові, той різко відповів, що додатково обстежуватися не хоче.
— У мене все нормально! Я й так постійно проходжу медичну комісію. Якби щось було, мені б давно сказали.
Оля не стала наполягати. Андрій за своєю професією дійсно часто проходив обстеження. Усвідомлення того, що справа в ній і в її неідеальному організмі, тиснуло ще сильніше.
Поступово Ольга почала замикатися в собі. У голові крутилися одні й ті ж питання: «А що, якщо це ніколи не станеться? Що, якщо я ніколи не стану матір’ю?»
Якби не підтримка подруг, мами та сестри, вона б давно впала у відчай.
— Та що ти, Олю, — говорили вони, — все вийде, просто потрібен час. Є жінки, які народжують і в 35, і в 40. У тебе ще все життя попереду, не поспішай.
Але роки минали, а дива не траплялося. За цей час Оля встигла пройти через гормональні ін’єкції, всілякі стимуляції та інші, часом болісні процедури.
Лікування було дорогим і важким. Від деяких препаратів у Ольги паморочилося в голові, а через тривалі гормональні курси вага часто коливалася.
Оля мовчки переносила всі випробування, але серед родичів чоловіка вона почувалася особливо вразливою.
— Ну що, є новини? Коли у мене будуть онуки? — щоразу при зустрічі запитувала свекруха, Марина Сергіївна. Вона говорила це навмисно голосно, за столом, при всій родині, і Ольга мимоволі червоніла.
— Будуть… коли-небудь, — відповідала невістка, намагаючись не показувати, як тремтять губи. В її очах блищали сльози, але Оля стримувала їх.
— Коли?! Ви з Андрієм уже багато років разом. Я так сподівалася, — говорила свекруха, хитаючи головою.
Такі слова завжди ранили Ольгу. Ночами після зустрічей зі свекрухою вона тихо плакала в подушку, щоб Андрій не чув.
Одного ранку, помітивши опухлі очі дружини, чоловік здивовано підняв брови:
— Що сталося? Знову плакала? Через що цього разу? Через негативний тест?
— Через твою маму! — різко повернувшись, відповіла Оля. — Кожного разу при всіх за столом вона мене принижує, а ти мовчиш. Чому б тобі хоч раз за мене не заступитися?
Андрій замислився.
— А що я скажу? Що, «так, мамо, дітей поки що немає, але ми дуже стараємося»? Так, чи що?
— Хоча б це! Але тільки не мовчи! — злісно випалила Ольга, відчуваючи, як всередині закипає образа.
— Перестань сходити з розуму. Ти робиш з мухи слона. Не зациклюйся на цьому, і все буде гаразд.
Ольга не розуміла, як чоловік міг бути таким спокійним. Адже він теж хотів стати батьком! Але, мабуть, не настільки сильно…
На п’ятому році спільного життя Оля вирішила змусити чоловіка піти до репродуктолога. Того вечора, коли Андрій повернувся з чергування, вона набралася духу і сказала:
— Я більше так не можу. Ти теж повинен здати всі аналізи. Може, проблема не в мені, а в тобі? Може, через тебе ми не стаємо батьками?
Оля вперше наважилася сказати ці слова чоловікові, і вони боляче обращили його.
Чоловік різко відсунувся, випрямив плечі й подивився на дружину так, ніби вона його образила.
— Я здоровий, Олю! Скільки разів тобі повторювати, що я постійно проходжу комісію! Мене перевіряють мало не під мікроскопом. Зі мною все гаразд, можеш навіть не сумніватися в цьому! Це ти у нас… — він запнувся, підбираючи слова, — зациклилася на одній ідеї й не бачиш нічого навколо.
Андрій сказав це з таким презирством, що Ольга не витримала.
— Добре! У такому разі нам потрібно розлучитися. Знайди собі жінку, яка не буде зациклена на дітях, а яка відразу народить тобі дитину.
Андрій відкрив рота, щоб відповісти різко, але раптом замовк. Заспокоївшись, він промовив:
— Мені ніхто інший не потрібен. Якщо не вийде народити дитину, будемо жити вдвох. А якщо захочемо — візьмемо малюка з дитячого будинку. Це ж не кінець світу!
Ольга подивилася на чоловіка і побачила в його погляді розгубленість. Він ніби сам не очікував від себе таких слів. У цей момент вона вперше відчула надію.
«І справді», — подумала Оля. — «Завжди є вихід, не обов’язково вдаватися до таких крайніх заходів, як розлучення».
І жінка знову почала лікування. Її медична картка ставала дедалі товстішою, а тиск з боку свекрухи — відчутнішим. З кожним місяцем Марина Сергіївна все частіше кидала уїдливі зауваження на адресу невістки.
— Напевно, вела безладний спосіб життя в юності, тому й не може зава..тніти, — говорила вона за спиною Олі, але невістка вже не реагувала на ці колючки. Вона методично й цілеспрямовано рухалася вперед.
Одного разу, наводячи порядок у коморі, Ольга натрапила на стару, потерту папку з ім’ям чоловіка. Вона не збиралася переглядати документи, але пальці мимоволі відкрили її.
Бумаги були шестирічної давності. У них мелькали медичні терміни, цифри, підписи та штампи. Оля майже відразу зрозуміла, що це були результати обстеження Андрія.
— Так… подивимося… — тихо промовила Ольга і почала вдивлятися.
Через десять хвилин жінка натрапила на діагноз, який навіть прочитати відразу не змогла, не кажучи вже про те, щоб вимовити. Вона швидко взяла телефон і ввела складне слово в пошуковик. Результат шокував її: у Андрія була вроджена патологія!
Переглянувши кілька сайтів, де йшлося про цю проблему, Ольга завмерла. Її руки спітніли, дихання пришвидшилося, а в грудях закипіла злість.
Він знав. Усі ці роки Андрій знав, що проблема в ньому, і мовчав. Мовчав, поки вона проходила нескінченні процедури, принижувалася перед свекрухою, втрачала віру в себе і свою здатність народити…
Ольга опустилася на диван, взяла телефон і вже хотіла набрати номер Андрія, але зупинилася.
— Ні, йому це так не зійде з рук. Він і його мати прилюдно називали мене «неповноцінною»… Тепер моя черга поставити їх на місце, — пробурмотівши це, Оля закрила папку.
У голові вже складався чіткий план, як вона дочекається слушного моменту і відповість так, щоб запам’яталося надовго.
У вихідні в будинку Марини Сергіївни мала відбутися сімейна вечеря на честь річниці її весілля з чоловіком. Туди були запрошені всі родичі. Оля й Андрій теж прийшли.
Усе починалося, як завжди: та сама квартира, стіл, заставлений стравами з закусками, ті самі розмови і, звісно, та сама тема.
— Ну що, — почала Марина Сергіївна зі звичною усмішкою, — сьогодні у нас ювілей з дня весілля, а скоро у сина з невісткою буде кругла дата. Вони одружені вже п’ять років. Солідний термін! Але схоже, онуків я так і не побачу. Пора визнати, що не всім дано стати матерями…
Андрій, як завжди, промовчав, коли мати за столом почала принижувати дружину. Оля поглянула на чоловіка в надії, що він хоч щось скаже. Вона давала йому шанс реабілітуватися, але чоловік упустив його, втупившись у тарілку. Тоді Ольга встала, підняла келих і дочекалася, поки всі звернуть на неї увагу.
— Так, ви маєте рацію, Марино Сергіївно, — її голос пролунав несподівано спокійно. — Деяким жінкам не судилося стати матерями. Особливо якщо вони пов’язали своє життя з чоловіками, які роками приховують від них правду про власне здоров’я.
За столом запала тиша. Гості завмерли, дивлячись на невістку, а свекруха взагалі зблідла.
— Що ти таке говориш?! — раптом випалила вона. — Натякаєш, що це через Андрія ти не можеш завагі…іти? Як це гарно: звалювати з хворої голови на здорову! Та якби не ти, у мого сина давно було б троє чи четверо діточок!
— Та невже? — уїдливо хмикнула Оля, кинувши погляд на Андрія. Той сидів білий як скатертина. Чоловік дивився на дружину благальними очима, немов беззвучно кричачи: «Будь ласка, не треба!»
Але Оля не замовкла. Вона дістала ту саму папку з доказами і кинула її на стіл, прямо перед свекрухою.
— Не вірите, що проблема в здоров’ї вашого сина? То почитайте!
Марина Сергіївна відсахнулася від такої нахабності.
— Це все нісенітниця! Неправда! Чого ти домагаєшся, Оля?
— Справедливості! П’ять довгих років ви дорікали мені відсутністю дітей, хоча причина була у вашому синові! Ви знали про це? Або Андрій приховував свій діагноз і від вас?
— Оля! Припини! — різко перебив її чоловік. Він підхопився з місця, схопив папку і притиснув її до себе, не бажаючи нікому показувати медичні записи. Але саме цей жест переконав усіх, що Ольга не вигадує.
У вітальні зависла така напруга. Нарешті Ольга відчула, як образа відступає. Вона вирішила, що сказала достатньо. Жінка встала з-за столу, попрямувала до дверей, але, взявшись за ручку, зупинилася й обернулася до свекрухи.
— Мені шкода, що у вас ніколи не буде онуків. Навіть зміна невістки вам не допоможе. Але раптом пощастить, і Андрій знайде жінку з дитиною, а може, навіть і з кількома…
Марина Сергіївна відкрила рота, але не знала, що відповісти. А Андрій, який перебував у шоці від усієї цієї ситуації, ще міцніше стиснув папку й поспішив за дружиною. Він наздогнав її на сходах, схопив за руку, але Ольга відсунулася.
— Зачекай! Вислухай мене! Я не розповідав про це, бо боявся, що ти мене покинеш. Я так тебе кохаю… Думав, що якщо приховаю правду, ми зможемо знайти якийсь вихід…
— Якби ти зізнався відразу, я б залишилася, — тихо відповіла Ольга. — Але те, що ти зробив, — це немислимо!
Ти щодня брехав мені. П’ять років я проходила безглузді процедури, терпіла приниження від твоєї матері, звинувачувала себе…
А ти мовчав. Мовчав, коли я плакала, просила тебе підтримати і сподівалася, що ми разом пройдемо через це. Я не зможу тебе пробачити…
Після розлучення Ольга відчула дивне полегшення. Більше не потрібно було ходити по лікарнях без потреби, здавати нескінченні аналізи і чекати дива. Вона більше не чула безпідставних докорів свекрухи і могла вільно дихати.
Ідею материнства вона відклала, бо не була готова до шлюбу.
Минуло 2 роки.
Одного разу, стоячи на балконі й спостерігаючи, як діти граються у дворі, Ольга замислилася: «А що, якщо спробувати ще раз? Не з Андрієм, а з кимось іншим? З тим, хто буде чесним від самого початку й не ховатиме діагнози за відмовками…»
Жінка посміхнулася й зрозуміла, що настав час відкрити нову сторінку свого життя.
