– Ти ж сам вмовляв мене вийти за тебе заміж! — обурювалася Оля. — Навіщо? Могли б спокійно доучитися, а там би й вирішили! Але тобі раптом захотілося втекти — десь зачесалося!
– Мені захотілося? — кричав Антон. — Ти ж сама сказала: до весілля — ні-ні!
– І що? Невже не можна було дотерпіти? І що тепер робити?
– А не треба було погоджуватися! — сердився чоловік.
У домі Чукіних все переплуталося: Антон хотів одружитися з Олею, а тато хотів, щоб син одружився з Юлею: виникло непорозуміння між сторонами.
Юля була дочкою татового партнера по бізнесу — недалекою і примхливою особою. Оля — одногрупницею сина — бідною студенткою з малозабезпеченої сім’ї. Ясно, на кому тут треба було одружуватися!
Антон і Юля були знайомі з дитинства і часто проводили час разом: у батьків була одна компанія.
І коли хтось, дивлячись на дітей, що гралися разом, сказав: «Виростуть — одружимо!», це стало тригером, що породив абсолютну впевненість, що так і буде!
А що? Подорослішають, і взаємна симпатія — ось, як гарно разом ліплять паски! — переросте в сильніше почуття. До того ж, гроші не повинні виходити з родини: а гроші в родинах були.
І симпатія переросла, але з одного — Юлиного — боку: вона закохалася в Антона.
А що Антон? А Антон нічого: йому ніколи не подобалася Юля!
Як так? Ти ж з нею так добре грав!
Так, грав. Але, мабуть, награвся. Бо Юля виявилася не його людиною: нахабною, егоїстичною дівчиною, яку цікавили лише гроші.
«І зараз ця «не його людина» збиралася стати його дружиною?!» – думав Антон, який на той час закохався в гарненьку Олю.
– Я не люблю Юлю! – намагався достукатися до батьків син.
– Що ти можеш у такому віці розуміти в коханні? – намагався звернутися до його розуму тато. – Потім ще подякуєш! Ти розумієш, що зараз хочеш зробити велику дурницю?
«Яку ще дурницю? — думав здивований Антон. Адже від Юльки його просто нудить! Хіба це не видно? Невже одружитися з цією порожньою лялькою — розумний вчинок?»
Так, батьки вважали саме так! І намагалися всіляко, при найменшій нагоді, звести Антона з красивою Юлею.
Але син, студент останнього курсу столичного економічного ВНЗ, став цього уникати. Та так, що всі це помітили. І Юленька з її татом теж помітили: а це «не дуже добре!».
І тоді закохані вирішили втекти, що в цьому віці виглядає цілком природно. Куди? Та в сусідне місто: і, начебто, втеча. Але не дуже далеко від мами з татом.
Це запропонував Антон: адже у двадцять років все бачиться у рожевому світлі.
– Ми будемо з тобою працювати! – мріяв романтик Антон, тримаючи кохану за руки і дивлячись їй в очі.
– А де? – запитувала не відірвана від реальності Ольга. – У нас же – ні досвіду, ні закінченої освіти!
– Освіту ми закінчимо — переведемося на заочну форму: разом вчитися легше! — мріяв уголос захоплений Антон. — А роботу — знайдемо!
І дівчина вірила коханому: адже дівчата завжди вірять коханим. Навіть якщо ті трохи лукавлять. Хоча ідея спочатку була провальною.
Чесно кажучи, Антон думав, що батьки продовжать утримувати його й після одруження: інакше б і не пропонував!
Ну не можуть вони кинути напризволяще єдиного синочка! А з такими думками й мріяти було легше.
Але виявилося — ще як можуть!
– Як це? – щиро здивувався Антон, який втратив звичний «пай».
– Та так! – відповів батько і відключився: син здурів – те, що відбувається, виявилося не таким райдужним.
На перших порах у них були якісь гроші: Оля, яка завжди робила запаси, розбила свою скарбничку. А ще їй трохи дала її не надто заможня мама: вона, на відміну від тата Антона, виявилася не такою принциповою.
Вони зареєстрували шлюб у місцевому РАЦСі: грошей на святкування не було.
Хорошої роботи теж не знайшлося. А вчитися на голодний, бурчащий живіт, виходило погано.
Коротше кажучи, все пішло шкереберть з самого початку: рожеві окуляри розбилися, скло впало всередину.
З великими труднощами Антон влаштувався вантажником на місцеву станцію, а відмінниця Оля пішла працювати прибиральницею.
Оля була доброю дівчиною і погодилася мити під’їзди за запропоновану плату: все це, в сукупності, не було просуванням по соціальній драбині, а навіть навпаки. І романтизму це не сприяло. Тому вдома встановилася нехороша атмосфера.
До того ж сусіди — а орендувати вдалося лише кімнату в комуналці — виявилися професійними пройдисвітами.
Тому Оля з Антоном воліли там лише ночувати.
І виходило, що після важкого робочого дня потрібно було ще кудись йти: інакше доводилося слухати крики, а то й бути свідками — до сусідів часто приїжджала поліція.
Антон схуд і змарнів: сімейне життя виявилося зовсім не таким! Оля теж засумувала: хіба таким має бути тихе сімейне щастя? Ти ж мені обіцяв….
Ну, так — обіцяв, і що з того? Хіба він винен, що все так вийшло?
Вони почали сваритися: кожен звинувачував іншого в бідах, що на них звалилися. І поступово кохання почало зникати: було ясно, що з одруженням вони поспішили.
– Ти ж сам вмовляв вийти за тебе заміж! – розпалювалася Оля. – Навіщо? Доучилися б спокійно, а там було б видно! Але тобі ж захотілося втекти – в одному місці зачесалося!
– Мені захотілося? — кричав Антон. — Ти ж сама сказала: до весілля — ні-ні!
– І що? Невже не можна було дотерпіти? І що тепер робити?
– А не треба було погоджуватися! — сердився чоловік.
— Ти що, зовсім ку-ку? — єхидно поцікавилася дівчина. — Обіцяв ,що все буде добре, а завіз, … хтозна-куди? А я ще й винна.
Виходило так: випадково зроблена дурниця переросла в щось більше — стало ясно, що далі так жити не можна.
І тоді Антон запропонував розлучитися і повернутися. Або навпаки: повернутися і розлучитися! А що — ще можна було повернути все назад: адже минуло не так багато часу — всього три місяці!
Перевестися знову на очну форму навчання, повернутися до батьків і, якщо вдасться, зберегти між собою хороші стосунки. Хоча про це тепер не було й мови.
Антон навіть уже почав думати про те, щоб одружитися з Юлькою: хоч жити буде комфортно — тато ж тоді забезпечить!
І все б нічого, але Оля виявилася при надії! Коротше кажучи, чорна смуга не закінчилася, як очікувалося. І куди їм тепер було подітися?
Адже ваг..ність дружини дещо порушила плани. Ні, повернутися-то можна було! Але далі все піде трохи не туди: адже у них з’явиться дитина — переривати Оля категорично відмовилася.
Антон наполягав — вона чинила опір. А далі:
– Я не готовий! І, взагалі, треба було раніше подумати!
– Ти ще скажи, що я прийшла сама і тебе силою затягла в ліжко! — намагалася достукатися до чоловіка дівчина, здивована його реакцією.
І тут Антон злякався та вчинив нечесно: він подав на розлучення й втік! Так, як і багато хто з таких, як він.
І, здається, успішно покаявся та повернувся до сім’ї: незабаром мама Олі побачила його на новому авто— вони жили неподалік.
Значить, його пробачили! А пробачити його могли лише в одному-єдиному випадку: якщо він погодиться одружитися з Юлею…
Так незабаром і сталося.
А Оля залишилася там: їй було дуже соромно повертатися. Соромно за всіх — за себе й Антона — і перед усіма: як тепер вона буде дивитися їм в очі?
Розлучилися швидко: про ваг..ність дівчина нічого не сказала — вона перебувала в стані якогось отупіння.
І тут допомога прийшла звідки не чекали. Коли заплакана Оля виповзла на кухню, дивна сусідка, яка завжди ходила з синцями, поцікавилася:
– Втік?
– Ага! — шморгнула носом дівчина. І розплакалася від несподіваної підтримки.
– Господи – знайшла з чого вбиватися! – втішила її тітонька. – Дивитися нема на що!
Оля здивувалася: вона завжди вважала свого обранця розумною і симпатичною людиною. Але виявилося, що інші сприймають його трохи інакше.
– Ти ж, начебто, на економічному? — запитала сусідка.
– Ну так! — кивнула дівчина.
– У банк підеш? — запропонувала сусідка.
– У якому сенсі — у банк? Прибиральницею? — запитала Оля.
– Ти мене ображаєш! Навіщо прибиральницею? — образилася жінка. — Менеджером з роботи з клієнтами! У мене ще залишилися якісь зв’язки! Я ж теж у банку працювала — старшим касиром!
П’ятдесятирічна Зоя— можна без по батькові! — не обдурила: після співбесіди Олю взяли на роботу!
Зарплата виявилася в кілька разів більшою за гроші, які вона отримувала за прибирання: у кінці тунелю засяяло світло.
Час минав. Незабаром Оля пішла у декрет. І, чесно кажучи, хотіла виїхати: їй набридли скандали.
Але сусідка, яка несподівано вигнала свого співмешканця, вмовила дівчину залишитися: куди ти одна без допомоги з немовлям? А тут я тобі в усьому допоможу!
Зоя виявилася самотньою тіткою, яка відсиділа значний термін за чиюсь помилку. І, хоча багато ув’..нених кажуть, що постраждали несправедливо, Оля повірила сусідці.
З пологового будинку її забирала причепурена Зоя: у руці сусідка тримала букет і одну блакитну повітряну кульку — Оля народила хлопчика.
Так Зоя стала бабусею…
Разом, справді, виявилося легше: з’ясувалося, що Зоя не вживала! Зовсім!
А гуляв «на повну» її співмешканець.
— А навіщо ж Ви з ним жили? — поцікавилася здивована Оля.
– А ти зі своїм навіщо жила? – задала у відповідь питання сусідка. – Навіщо ми всі, взагалі, з ними з усіма живемо? Що – не знаєш?
Сусідка виявилася напрочуд непоганою. І, справді, допомагала з малюком: навіть рідна бабуся не приділяла б Кирилу стільки уваги, скільки Зоя.
До речі, мама приїжджала пару разів побачитися з онуком — але не більше того! Адже вдома у неї залишилося ще двоє: Оля була в родині старшою.
Тому Зоя залишалася для Олі основною помічницею.
Причому у жінки, яка не працювала, були гроші: вона ніколи не скаржилася на матеріальне становище. Але й не вдавалася в подробиці: звідки взялися такі блага?
Оля думала, що, найімовірніше, це був відкуп за роки, проведені за ґратами: комусь вдалося уникнути покарання, а Зоя отримала чималий термін.
Допомога сусідки дозволила дівчині вчасно закінчити ВНЗ: «Ти, давай, вчися, а я з Кирилом прогуляюся!»
Після отримання диплома дівчину взяли на роботу в той самий банк — тепер уже на посаду економіста-аналітика. З зарплатою, про яку можна було тільки мріяти.
Коли хлопчику виповнилося три роки, Оля вдруге вийшла заміж. І тоді вже переїхала до чоловіка: Петро наполіг!
Навіщо ж тулитися в комуналці, якщо у твоєму розпорядженні — дві квартири?
Ви будете сміятися, але Оля взяла із собою Зою! Так, ту саму Зою! Адже до неї був дуже прив’язаний Кирило, який називав її бабою.
Та вона, власне, і була для нього єдиною бабусею: мами чоловіка вже не було на цьому світі, а інші дві бабусі не дуже цікавилися онуком.
Батьки Антона демонстративно ігнорували Олю та Кирила: адже Юля народила їм «свого»!
І нічого, що вони незабаром розлучилися: Юля забрала дитину і «втекла» до батька — щось їй не сподобалося в поведінці чоловіка. А він не захотів підлаштовуватися під претензії примхливої дружини. Ну і все…
А мама з татом мали виховувати решту: годувати, одягати, навчати й лікувати. Тому тут — теж усе…
Але нічого страшного: Зоя з лишком заміняла всіх інших!
Так що, баба Зоя, виходить — ти у нас одна! Тому, будь здорова і живи довго-довго, дорога наша…
