– Мамо, я йду. — у кухню зазирнула Ніна.
Ліда обернулася від плити і пильно подивилася на дочку.
– Що? – Ніна демонстративно зітхнула і закотила очі до стелі.
– Нічого. Куди так одяглася , вечір на дворі! Нафарбувалася. Побачення? Не до ночі, гаразд?
– Гаразд, – неохоче відповіла Ніна і швидко пішла.
“Зовсім доросла стала, “— зітхнула Лідія. Накрила сковорідку кришкою і підійшла до великого дзеркала у передпокої.
“– Де мої сімнадцять років? Як швидко час пролетів. Думала, попереду ціле життя, а вже менше половини залишилося. Школа тяглася нескінченно довго, а потім життя покотилося, як м’ячик під гору. Інститут, заміжжя… Щастя визирнуло, як сонце з-за хмари, і знову зникло. – Вона поправила волосся. – Та гаразд. Дочка розумниця та красуня. Ой, картопля… ”
Лідія сплеснула руками та бігом на кухню. Схопила кришку зі сковороди, мало не впустила на підлогу. Зашипіла від болю, почала дмухати на обпалені пальці.
“- Накрутилася перед дзеркалом, майже картоплю не спалила…” – лаяла вона себе.
Лідія неохоче повечеряла одна, потім сіла дивитись серіал по другому каналу. За вікном швидко темніло. Не помітила, як заснула.
Розбудив її дзвінок мобільника. Спросоння не подивилася на екран, була впевнена, що Ніна. А хто ще міг їй дзвонити в такий пізній час? Подруг у неї не було, так, приятельки з роботи, об’єднані самотністю.
Дуже здивувалася, почувши чоловічий голос.
– Ви мама Ніни Шмельової?
– А хто це? – обережно спитала Лідія.
– Це лікар третьої міської лікарні. Ви маєте приїхати, ваша дочка потрапила в аварію, потрібна термінова операція. Вона неповнолітня, тому потрібна ваша згода…
– Яка операція? – Лідія все ніяк не могла прийти до тями. Але в слухавці вже лунали короткі гудки.
Вона намагалася осмислити почуте. Це помилка, дочка пішла погуляти. Яка аварія?
Але лікар назвав її ім’я та прізвище. Голова після невчасного сну думала мляво. Ліда постаралася взяти себе в руки, повторила про себе, що їхати треба до третьої лікарні та викликала таксі.
Потім швидко переодяглася, схопила сумочку та вискочила з квартири. Ліфт чекати не стала, бігом сходами буде швидше. Вийшла з під’їзду, а до будинку вже під’їжджало таксі.
– Будь ласка, швидше… Дочка у лікарні… — задихаючись від швидкого бігу сходами, попросила вона.
Усю дорогу Лідія підгоняла водія, щоб швидше переконатися в помилці, та потай хотіла, щоб він їхав якомога повільніше, щоб не наближати невідворотність лиха, від передчуття якого стискалося серце.
Вона влетіла в приймальне відділення і одразу побачила хлопця у брудній ветровці на кушетці. Пластир над бровою, погляд розгублений.
– Де моя дочка? Що ти з нею зробив? – Підлетіла вона до хлопця, схопила його за рукав вітровки і почала трясти.
– Я не винен! На нас вилетів автомобіль. Я звернув, а він нас все одно зачепив. Я не винен…
– Хто зачепив? Чому? – кричала Лідія, яка нічого не розуміє.
– То хто тут кричить? – До приймального відділення увійшов літній лікар. В очі Лідії кинулися його пухнасті русяві вуса.
– Ви мама Шмельової ? Підпишіть згоду на оперативне втручання.
– Яке втручання? Навіщо? Де моя дочка? – за інерцією кричала Лідія.
— Вона непритомна. Підпишіть ось тут, – лікар простяг їй аркуш і ручку.
Від незнайомих слів паморочилося в голові, рядки розпливалися перед очима. Лідія тремтячою рукою підписала аркуш і без сил звалилася на кушетку поруч із хлопцем. Лікар відразу пішов.
– Я не розумію… Вона пішла гуляти… — шепотіла Лідія, розгойдуючись на кушетці.
– Спочатку ми гуляли, потім я запропонував ппокататися на мотоциклі…
Лідія різко повернула голову до хлопця.
– Ти у всьому винен! Ти…
Хлопець відсахнувся від її погляду, сповненого ненависті.
– Я не винен… Той , навіть не зупинився подивитися, чи живі ми… — виправдовувався хлопець.
– Єгор! Як ти? – До відділення увійшов високий чоловік. Хлопець зіскочив із кушетки і кинувся до нього.
– Я не винен, тату. Він на нас вилетів… Якби не вивернувся… Нас таксист до лікарні привіз. Лікар сказав, що якби спізнилися хвилин на десять, Ніна б … – Хлопець притиснувся до батька і заридав у голос.
Чоловік обійняв його і погладив по тремтячій спині.
– Я тобі вірю. Ти запам’ятав машину? Колір, марку? Де це сталося? Обіцяю, я його знайду.
– Знайдете, як же. Ваш син не постраждав, а моя дівчинка… Через вашого сина… — Лідія заридала.
– Це хто? – Запитав чоловік у сина.
– Мама Ніни.
– Розкажи до ладу, все, що згадаєш, — попросив батько.
– Так, розкажи татові, — схлипнула Лідія.
– Жінко, я розумію ваше горе, але треба розібратися. Якщо мій син винний, він буде покараний. Єгоре, знаєш адресу, дівчини? — Хлопець кивнув, схлипуючи.
– Я не винен… — повторював він знову і знову.
– Ось моя візитка. Якщо що потрібно, не соромтеся, телефонуйте. Він подав візитку Лідії. Та не взяла, відвернула голову. Чоловік засунув візитку до її відкритої сумочки. — Ну що, ходімо додому? – звернувся він до сина.
– А Ніна? – Хлопець не рушив із місця.
– Тут її мама. Тебе все одно не пустять до неї, — він зиркнув на Лідію. – Вас підвезти?
Вона не відповіла, продовжуючи розгойдуватися і обхопивши себе руками.
Лідія оглянула спорожнілу кімнату. Помітила маленьку паперову іконку, що стирчала з-за дзеркала на стіні над раковиною. Вона встала і підійшла до дзеркала на ногах, що не гнуться.
– Врятуй мою дочку! Їй лише сімнадцять. Врятуй, благаю.
Скільки вона стояла перед іконкою, Лідія не знала. Вона просила допомоги, повторюючи одні й ті самі слова, як мантру. Хтось заходив, про щось питав її, але вона боялася відвести очі від іконки.
– Ви не пішли? Операція пройшла успішно.
Лідія різко обернулася. Перед нею стояв лікар, стомлений і постарілий. Обличчя його здавалося сірим у передсвітанковому світлі.
– Жива… – Страх за дочку відступив, ноги підігнулися. Лідія пошукала очима, куди сісти.
– Сідайте. – Лікар підсунув до неї стілець, посадив, щось кажучи. Слова вона чула, а їхній зміст не доходив до неї. Лікар простяг їй склянку води, вона відштовхнула її, вода розплескалася, обливши його руку.
– Вибачте, — промимрила Лідія.
– Ідіть додому, вам треба відпочити. Дочка проспить до ранку. Завтра приходьте, я відведу вас до неї.
– Чи можна мені залишитися? – З надією подивилася на нього Лідія.
– Ні. Я ж сказав, що вона спить. У будь-який момент можуть привезти хворого, ви заважатимете. Їдьте додому, — повторив стомлено лікар.
Лідія слухняно вийшла надвір. Ноги не тримали. Вона сіла на найближчу лаву, що стояла біля дороги. Незабаром почала тремтіти від холоду. Небо швидко світлішало, навколо співали птахи, радіючи новому дню. Лідія підвелася і пішла назад, до лікарні.
Двері в приймальне відділення виявилися незачиненими. Лідія зазирнула всередину – нікого. Вона навшпиньки пройшла через відділення в коридор, сіла на м’який диван у невеликому холі, прикрила очі.
– Ви що ж, так і не йшли? – Ліда розплющила очі, не розуміючи, де знаходиться. Впізнала лікаря, схопилася на ноги.
– Що з Ніною?
– Із вашою дочкою все добре, спить. Ходімо до ординаторської, я вас кавою пригощу. Ви знайомі зі Стоцьким?
– З ким? – перепитала Лідія.
– Ваша дочка потрапила в аварію із сином Стоцького, бізнесмена. А хлопчик у нього гарний, не покинув дівчину, сам постраждав, а її на руках ніс від машини. Їх підвіз водій, що проїжджав повз, не став час втрачати на очікування “швидкої”. Так що ви повинні йому дякувати.
Лідія згадала худого хлопця на кушетці із пластиром над бровою.
– Він із моєю дочкою в одній школі навчався, – сказала Лідія.
– Такою є доля батьків – останніми дізнаватися, що відбувається з дорослими дітьми. У мене теж син, уже одружений, а раніше… — Лікар махнув рукою.
– Павло Олексійович, там привезли пацієнта, — у ординаторські двері зазирнула медсестра, коли вони пили з Лідією каву.
– Іду. А ви, Лідію Петрівно, не переживайте, відпочинте.
Коли лікар повернувся, Лідія сиділа за столом і розглядала фотографію його дружини та сина у рамочці.
– Ходімо, донька прокинулася. Подивитися на неї і все ,не більше двох хвилин. Не плкати і не хвилювати її, — суворо попереджав він Лідію, дорогою до палати.
Лідія увійшла і завмерла на порозі, побачивши доньку
– Мамо, – покликала Ніна слабким голосом.
– Доню! Слава Богу!– Лідія нахилилася, взяла руку дочки та стиснула в долонях.
– Мамо, де Єгор?
– Єгор? Його батько додому забрав. Ти не казала, що із сином Стоцького зустрічаєшся.
– Все, їй треба відпочивати. Їдьте додому… — Лікар попросив вийти Лідію з палати.
Лідії здавалося, що минула ціла вічність із того моменту, як вона вибігла з квартири. Вона прийняла душ, випила кави та поїхала на роботу.
Операція пройшла без ускладнень, дочка йшла на поправку, почала вставати і ходити. Єгор приходив до неї щодня.
Лідія бачила на вікні букети квітів, на тумбочці лежали фрукти на тарілці.
– Доню, не пара він тобі. Він із забезпеченої родини. Такі на простих дівчатах не одружуються, — казала Лідія.
– Мамо, ми зустрілися лише один раз, тоді… Він скоро поїде.
– Куди?
– В Англію, вчитися. Так що…
– Ну і добре. А ти одужаєш. Зустрінеш ще свого хлопця…
Якось увечері у двері подзвонили. Лідія нікого не чекала, ходила по хаті в халаті, що сів після прання. Вона відчинила і побачила на порозі Стоцького. І тут же пошкодувала, що не причесалася, рука мимоволі стиснула на грудях халату, що розходився.
– Вибачте, що без попередження. Чи можна увійти?
– Так. – Лідія відійшла убік, впускаючи його.
– Я хотів подзвонити, але потім подумав, що краще скажу особисто. Загалом знайшли машину і водія, який наїхав на Єгора з Ніною.
– Правда? – Від радості Лідія опустила руку.
– Він у всьому зізнався. Я подбаю, щоб він поніс відповідальність за свій вчинок. Як Ніна?
– Дякую, все добре. А Єгор що ж не заходить більше до неї? Ніна чекає на нього.
– Він поїхав до матері.
– Це через Ніну?
– Ні, давно було заплановано.
– Нам пощастило, що Ніна каталася саме із вашим сином. Був би простий хлопець, ніхто не шукав би винного, — з сарказмом сказала Лідія.
Чоловік докірливо глянув на неї, попрощався і пішов. А Лідія схаменулась, що не подякувала, запізно пошкодувала, що нагрубила.
“У чому він винний? Що купив байк синові? Що хоче для нього найкращого? Так зробив би будь-який нормальний батько”.
Вона згадала свого чоловіка, який пішов, не витримавши криків маленької доньки, безсонних ночей.
Совість не давала спокою, і Лідія за два дні пішла до Стоцького. Адресу сказала Ніна. Він відчинив двері зі склянкою, в якій на дні плескалася схожа на чай рідина.
– Ви? – щиро здивувався він. – Не чекав. Проходьте. – І пішов на кухню.
Лідія зам’ялася на мить на порозі, але все ж таки увійшла. Їй не залишалося нічого іншого, як піти за ним.
– Я прийшла, щоб перепросити. Наговорила вам тоді. Ви ні в чому не винні. Я… Я просто втомилася, дуже переживала за дочку, – квапливо казала вона, стоячи перед ним.
– Їй гірше? – Запитав Стоцький.
– Ні, все гаразд, скоро випишуть.
– Скажіть коли , я на машині привезу її додому, — запропонував він.
“Ось він знову готовий допомогти, а я… Невдячна”, — подумала Лідія.
– Адже Єгор не через ту аварію поїхав? – Запитала вона.
– Ні. Дружина покинула нас десять років тому, поїхала за щастям до Англії. У неї там інша родина. А тепер вирішила переманити сина до себе. Вона вважає, що в Англії краще, більше можливостей, вона зможе дати йому більше за мене. Бажаєте кави?
– Ні, – відмовилася Лідія.
– То ви виховували сина один? Або …
– Один. Своя ноша рук не тягне. Я звик. Хоча, ви маєте рацію, труднощів вистачало.
Лідія оглянула простору кухню в ідеальному порядку.
– Ви щось їли?
Він знизав плечима.
– Напевно, у вас є картопля. – Лідія зазирнула у шафу під мийкою. – Ага, ось вона. Я зараз посмажу картоплю. — І вона відвернулася до раковини.
Як вона мріяла про таку велику кухню, з усією технікою, щоб все під рукою, не потрібно щоразу все прибирати в шафи, щоб не займало зайвого місця.
Стоцький спостерігав за нею, думаючи, які жінки все ж таки різні. Дружина заходила на кухню, щоб наказати хатній робітниці або випити склянку води. А ця зі щасливим виглядом чистить картоплю.
– Ви гарна, – раптом сказав він.
Лідія різко обернулася.
– Ви…
Стоцький підійшов до неї і поцілував у губи швидко і ніжно.
– Ви що? – Вона відштовхнула його в груди мокрими руками.
– Вибачте, не стримався.
– Я піду. — Лідія кинула засмучений погляд на каструлю з начищеною картоплею.
– Я не хотів вас образити. Та стривайте ж ви… — Він наздогнав її біля дверей. Лідія намагалася відімкнути замок, крутила ручку в різні боки. Стоцький відсунув її убік і одним рухом відчинив двері. Лідія одразу вискочила на майданчик.
Вдома вона без сил сіла на диван і засміялася.
– Мені майже сорок, а я як дівчисько втекла. Що він про мене подумає? Картоплю смажити взялася. Він хотів ощасливити самотню жінку, а я поцілунку злякалася.
Через два дні Лідія йшла додому після роботи, коли поряд посигналила машина. Вона відскочила убік, думаючи, що загороджує проїзд. Але машина також зупинилася. З неї вийшов Валерій Стоцький.
– Сідайте, – сказав він, кивнувши на машину.
– Але ж я вже прийшла. – Лідія кинула погляд на свій будинок.
– Сідайте. Потрібно поговорити, — владно сказав він.
І Лідія сіла в машину, мимоволі підкоряючись тону Стоцького.
– Я образив вас. Вибачте, – почав він.
– І ви вибачте…
– А картопля смачна вийшла. Даремно пішла, — сказав він.
– Та я ж не встигла посмажити… — Лідія винувато посміхнулася.
– Я сам посмажив. Думаєте, нічого не вмію? Я ж не завжди був багатим. Ви мені подобаєтесь, — раптом сказав він. — Я як вас побачив там, у лікарні, відтоді думаю про вас. Як дочка?
– Виписують завтра.
Вони домовилися, коли і де він забере Лідію, щоби їхати до лікарні.
На другий день він заїхав за нею на роботу. Лідія дивилася, як він впевнено вів машину, на його великі сильні руки…
Вона подумала: як добре, коли поряд є надійний чоловік, який вирішує за тебе всі питання, ні про що не треба думати. Чому поряд з ним сидить вона, а не якась модель? Може тому, що обидва самотні? Лідія схаменулась, що вже давно не зводить очей зі Стоцького, відвернулася…
Минуло півроку
Лідія готувала вечерю, коли за спиною пролунав сигнал виклику вайберу. Валерій відповів синові.
– Тату, хто в тебе на кухні?
А Лідія гадала, що її не видно. Вона одразу відійшла вбік.
– Жінка, не бачиш, чи що? Як ти?
– Сумую. Чи можна на канікули приїду? – Запитав Єгор.
– Звісно. Як навчання? Як мати?
– Тату, зізнавайся, хто в тебе господарює на кухні? Сподіваюся, ти не зійшовся з Вікторією?
– Ні. Це Лідія, мати Ніни. Пам’ятаєш? — понизивши голос, сказав Валерій.
– Прикольно. А Ніна теж із вами живе? Вона мені подобається. Сподіваюся, ваші стосунки не вплинуть на наші? Передай їй вітання.
– Ти сам скажи їй. Бувай, сину.
– Ти сказав йому? – Лідія сіла на диван поряд із Валерієм.
– Все одно скоро б дізнався!
– Сподіваюся, ти змінила думку про багатих чоловіків? – ласкаво спитав він.
– Ніна наговорила? – Лідія почервоніла.
– Не всі багаті чоловіки обирають собі подібних, дехто обирає тих, кого кохають, — повчально сказав Валерій, ніжно поцілувавши дружину в щоку…
