У дитинстві мене не тиранили, але почуттям покинутості обдарували, тому стояти за себе мені завжди самій доводилося. За два роки до того, як я стала мамою, моє сімейство скинуло на мене дуже хворого діда.
Бабці-симулянтці здалося цього замало, і вона вирішила додати своєї уявної хвороби, а щоб я взагалі ніколи не розслаблялася, щонайменше раз на тиждень влаштовувала сцени.
Усе елементарне самообслуговування переклали на мене, залишивши собі лише приготування чаю. Варто було мені о 12 ночі виїхати від них, як за дві години мене будили з черговою “невідкладною бідою”.
Доводили до істерики, а я, дурна, їх усе рятувала, а коли я несподівано завагітніла, то зірвало з ланцюга взагалі всіх. Бабця зовсім кинула діда на нас із мамою і поїхала до своєї першої дочки.
Дід був вже лежачим і через півроку помер у хоспісі, куди його з боєм поклали за тиждень до цього. Сама я потрапила в аварію, бувши при надії, потім на мене чекав переїзд і ремонт самотужки.
Потім були вимушені поїздки на дачу за кермом, та й узагалі за день до пологового будинку я ще кермувала. Батько дитини кидав мене разів десять за вагітність і два рази за три місяці після неї.
Він навіть піднімав на мене руку, поки я його у відповідь не кинулася. Погрожував позбавленням батьківських прав ще під час вагітності і раз напередодні пологів, тріпав нерви, як міг, погрожував розлученням.
Я навіть знайшла в нього роздруківку з анотацією до препарату для переривання вагітності, з обведеними фломастером побічними діями, по дивацтву схожими з моїм самопочуттям на той момент.
Тітка, до якої поїхала бабка, теж незрозуміло чим погрожувала, судячи з усього, швидкими спадковими справами. Загалом, ніхто осторонь не залишився, щоб не штовхнути мене, але дитинку свою я люблю.
Зате ненавиджу їх усіх, особливо бабку і так званого батька дитини, навіть діда покійного часом ненавиджу, хоча дуже любила його і реально зробила для нього все, що могла. Собака ще тяжко захворів і довелося приспати.
Все від купівлі продуктів до купівлі дверей і будівництва знову висить на мені, а дитині всього кілька місяців. Нерви взагалі ні до біса, бісить усе. Все, чим я займалася до вагітності, я, виходить, робила даремно, все даремно.
Нереально шкода часу, витрачених нервів і здоров’я. Знала б я про таку зраду – ніколи б їм усім не допомагала ні в чому. Взагалі не хотіла б їх усіх знати ніколи.
Експлуатували, зловживали моєю добротою понад усяку міру, водночас звеличуючи себе, які вони, мовляв, шляхетні й добрі, прям велику милість мені зробили – проблем накидали, а мене, виходить, виставляючи негідною звичайного життя.
Треба було все заслужити, викластися на всі 200% за те, що у всіх є за замовчуванням. І отримати лише зраду і життя з нуля. Як я їх люто ненавиджу!
Мені здається, що варто переадресувати свою ненависть потрібному адресату, тому, хто і став її причиною. Бо як її позбутися зовсім, особисто мені незрозуміло.
