А мама за цей час жодного разу не працювала. Їде на вахту, за тиждень дзвонить, каже, що там все погано…

Моя мама, якій зараз 42 роки, все моє життя сидить у мене на шиї. Тільки те й робить, що гуляє. У нас ніколи не було ні вдома, ні квартири, ні навіть свого кута.

Ми все життя по орендованих квартирах, по її чоловіках, які не раз до мене лізли. З 11 років я працюю. Нещодавно знайшла квартиру та роботу для неї та себе, але довго вона не пропрацювала.

А я як бігала, так і бігаю, як білка у колесі. Одне місце роботи – листівки роздавати, інше – мити туалет, ще касиром там підробляю. Я платила за квартиру, годувала її з її черговим козлом, яке теж іноді шабашило.

У 16 років я завагітніла. Якби не ця вагітність, то точно б повісилася – жити не хотілося, ні для чого було. Народила сина, жила на орендованій квартирі. Зараз навіть згадати страшно, як мені важко було.

Я відправляла матір на роботу, але вона там не затримувалася – її виганяли. Коли синові виповнився рік, залишила мати з ним сидіти, а сама поїхала на роботу на вахту.

Усього на місяць її вистачило, а мене через це трохи батьківських прав не позбавили. Приїхала, думала, уб’ю, але взяла себе у руки і відправила її лікуватися. І життя наче налагодилося.

Я працювала, вона сиділа з сином, але особливо себе не турбувала: поїсть, засне, а дитина сама по собі. Коли я приїжджала, син ночами сам із собою розмовляв.

Я їй грошей відправляла, а у сина навіть трусів не було нормальних, вона по забігайлівках тинялася, то ще щось. На роботі переспала із одруженим чоловіком, залетіла.

Батько у першого сина — закінчений алкаш, коли я з ним зустрічалася, то й сама була не краща. Одного дня мій терпець урвався і я вирішила, що вистачить по квартирах мотатися.

Вирішила купити будинок, все краще ніж без даху над головою. Взяла кредит, купила невеликий будинок, познайомилася із чудовим чоловіком, який взяв мене із двома дітьми, і ми вже другий рік живемо щасливо.

Він працює, все у нас чудово. А мама за цей час жодного разу не працювала. Їде на вахту, за тиждень дзвонить, каже, що там все погано, всі погані – і повертається, а я ще грошей їй на дорогу даю, все ще чомусь їй вірю.

Чоловік психує, я ледве стримуюсь, щоб з ним не скандалити, бо нерви ні до чорта. Хочеться вигнати, якось напоумити, раз слів і умовлянь вона не розумі, але не можу – мати все ж таки.

Що робити, як далі жити? Якщо нічого не міняти, втрачу чоловіка. Його батьки теж злиться: мало того, що двоє чужих дітей, так ще й матуся вус не дме.

З нею про це не раз розмовляла, і на підвищених тонах, і ласкаво, по-різному. Відповідь одна: я розумію, я знаю, я виправлюся, але нічого не змінюється. От що з нею робити?

You cannot copy content of this page