Чи важко пережити розлучення у віці п’ятдесяти років із хвостиком? Уявіть собі, навіть дуже. Коли я була молодою, мама й тітки переконували мене в тому, що це я зараз така емоційна й закохана. Не знаю, чи це одна я така чуттєва, чи мені колись давали дуже дурні поради, яким я вірила даремно.
Тож можу сказати від себе таке: розлучення, яке я пережила кілька років тому, досі змушує мене стримувати сльози. Давно, коли я і мій коханий були ще молоді, мені здавалося, що в нас усе несерйозно. Не те щоб були плани на когось іншого, але поміркуйте самі: вчимося в одному й тому ж виші.
Значить, працювати будемо плюс-мінус разом. Скільки б почуттів не було між людьми, а терпіти одну й ту саму людину 24/7 просто неможливо. Тому хоч він мені й подобався, я намагалася до нього не прив’язуватися, а він пропонував мені вийти за нього заміж уже через півроку знайомства.
Потім навчання закінчилося, і, на мій подив, він вирішив не йти второваною дорогою, а почати свою справу. Таке сміливе рішення змусило мене подивитися на нього іншими очима. І тому я врешті-решт відповіла йому “так”. Ми не робили великого весілля, хоча й могли б постаратися.
Просто на той момент у нас не було багато друзів, а розщедрюватися, для того щоб порадувати родичів, яких ніхто навіть не бачив, не хотілося. Чоловік відкрив свою автомайстерню, а я зайнялася лікарською практикою. Професія дитячого логопеда тільки здається нудною.
Це цікава робота, тим паче коли можеш спостерігати плоди своєї праці особисто. Правильна вимова – важлива деталь у житті людини. Вона позбавляє багатьох комплексів і проблем. Крім того, як фахівцеві, мені було куди рости. Зараз я голова одного з відділень нашої лікарні.
У нас народився син, у якого були ускладнення зі здоров’ям. Як я тільки не бігала по знайомих лікарях, що не робила. Допомогти йому, на жаль, було складно. Бізнес чоловіка йшов у гору, я займалася улюбленою справою, і ми найняли людину, яка б допомагала синові зробити своє життя комфортнішим
Час минав. У нас бували і хороші часи, і не дуже. Багато наших друзів і знайомих могли б сказати про нас тільки позитивне. Я вважала нас міцною сім’єю і не бачила жодних ознак чи дзвіночків, що насправді це було не так. Крім того, вже й вік не дозволяв заводити якісь інтрижки.
Ми займалися своїм здоров’ям, тож нам із чоловіком багато хто робив компліменти щодо зовнішнього вигляду, але внутрішній досвід і моральна складова… Тим болючіше мені було дізнатися про те, що мій чоловік почав мене зраджувати. Сусідка якось про це натякнула.
А після нашої розмови він сам у всьому зізнався. Це була молода жінка, яка раніше допомагала синові. Вона багато часу проводила у нас удома, але я навіть помислити не могла, що все може ось так обернутися. Та й пробула вона у нас загалом лише кілька місяців.
Так чи інакше, через три або чотири дні чоловік сказав, що йому шкода, але більше він не може. Зібрав деякі свої речі і пішов до іншої. Потім розлучення, юристи, документи… Відтоді минуло 5 довгих років. Я перетворилася на робота, який був або вдома, або на роботі. Усе.
Від чоловіка я отримувала величезні аліменти, які витрачала тільки на сина. Рахунки, одяг і їжа були за мною, але рахувати гроші мені просто було нецікаво. Я навіть не розуміла, навіщо взагалі щось робити. Депресія засмоктувала мене все глибше і глибше.
Я згадувала старі дні й запитувала себе, як могло так статися? Чого чоловіку не вистачало в мені, що він знайшов у чужій людині? Ходила до психолога. Недовго, кілька місяців усього. Мені здалося, що вона, як фахівець, дуже дивно поводилася. Начебто проєктувала щось своє на наших сеансах.
У всьому звинувачувала колишнього і весь чоловічий рід, але я ж не просила підтримки. Я просто хотіла розібратися в усьому. У той момент подруга мені була не потрібна. Лише розумна порада від обізнаної людини. Втім, час у неї йшов якось веселіше, тож і на тому спасибі. Нещодавно бачила колишнього.
Він сам прийшов, але я не відчинила двері, а вийшла до нього. Не хотіла, щоб син побачив батька. Тим паче в такому стані. Він дуже змарнів. З одягу було видно, що у фінансовому плані в нього, як і раніше, все непогано, але сіре, майже землисте обличчя і потухлий погляд говорили багато про що.
Я запитала його, чи не хворий він. Не чому він прийшов або як там його кохана. Питання про хворобу просто саме напрошувалося. Виявилося, що так. Хворий. І залишилося йому не так і багато. Тепер він хоче, перед тим як лягти в лікарню, побути кілька днів із нами.
Він, незалежно від мого рішення, віддасть половину грошей нам, а половину іншій жінці, але зараз йому дуже потрібна його сім’я. І хоча вже минуло чимало часу, я не знаю, як я можу йому відмовити. Він пішов, але перед цим я клятвено пообіцяла йому подумати. А що тут думати?
Із сином ще не говорила, але, думаю, треба. Часу-то зовсім немає. Чи правильно я вчиню, якщо прийму прохання колишнього? Чи потім мені буде тільки болючіше через моє рішення? Усе так навалилося в один момент, що голова просто розколюється. І я боюся помилитися.
