Дуже довгий час доля не давала мені дитину. Коли ж це нарешті сталося, ми з чоловіком плакали від щастя. Але це було не останнє диво, яке чекало на нас. Через кілька місяців ми дізналися, що в нас буде двійня.
Щастю не було меж! Але й відповідальності з’явилося ще більше. Було зрозуміло, що працювати доведеться вдвічі більше. Я була готова до всіх труднощів, бо щиро хотіла стати мамою.
Ми виховували дітей так, щоб вони ніколи і ні в чому не мали потреби. Я вважаю, що нам вдалося створити всі умови для того, щоб у сина і доньки було казкове дитинство. У них було все, чого вони хотіли.
Донька ходила відразу до кількох репетиторів і на танці, їй дуже подобалися іноземні мови. Син обожнював спорт і займався боксом. Коли прийшов час обирати виш, дочка захотіла вступати до медичного, а син – на журналіста.
Синові вдалося вступити на бюджет до столичного вишу. А за навчання доньки довелося платити, причому пристойні гроші. Щоб син не відволікався від навчання, ми винайняли йому однокімнатну квартиру біля університету.
З донькою було простіше: вона жила з нами до самого випуску. Благо наші старання не були марними. І донька, і син працюють за професією, і їм це дуже подобається. Вони вже давно виросли і мають свої сім’ї.
Я й уявити собі не могла, що колись у нас виникнуть суперечки з якогось приводу. Але виявилося, що ми з чоловіком виростили невдячних дітей. Рік тому не стало мого чоловіка.
Я не вірила в те, що сталося, тому що йому тільки-тільки виповнилося 60 років. Він міг прожити ще багато років, няньчитися з онуками і радіти життю, але доля розпорядилася інакше.
Відтоді я живу одна в трикімнатній квартирі. Я стала вдовою, і моє життя втратило будь-який сенс. За цей рік я дуже погладшала, часто хворіла і практично не виходила з дому. Одна радість – донька була при надії.
Я сподівалася, що, ставши бабусею, зможу повернутися в стрій. Але, здається, мої діти думають по-іншому. Нещодавно вони прийшли до мене додому, щоб серйозно поговорити.
Дочка і син хочуть запроторити мене в будинок для літніх людей, а мою квартиру продати. Бачте, мені догляд потрібен особливий, а вони його дати не можуть. Та й нема чого мені одній жити в такій великій квартирі.
Попри те що діти непогано заробляють, своїм житлом вони ще не обзавелися. Ось і хочуть поділити виручені за квартиру гроші порівну, щоб зробити перший внесок за нові квартири для своїх сімей. Про мене не подумав ніхто!
Я давно не була в такому шоці, як того дня. У горлі стояв ком. Діти мовчки пішли. У нас зіпсувалися стосунки. Я не знаю, що мені робити тепер, коли вони готові відправити мене в будинок для літніх людей заради грошей. Невже я сама винна в тому, що вони виросли такими?
