– Там у групі батьківській написали, що у Славка в школі карантин на два тижні…
Розповіла Галина своєму чоловікові, коли той уже вкладався спати.
– Що там у них знову? Вітрянка, пандемія якась? Вони нашу дитину вчити взагалі збираються?- розлютився на почуте батько Слави – Володимир.
– Та за це не переживай! Там дистанційку знову ввели, тож на навчання це ніяк не вплине!- відповіла дружина.
– Серйозно? Їм ця дистанційка як подивитися відосик в інтернеті! Вони ж із монітора нічого, крім якоїсь нісенітниці, не сприймають!
– Що ти так погано думаєш про нашого сина, Володю? Він розумний хлопчик, книжки читає, не хуліганить ніколи…
– Галю, давай мені ось цього не заливай, будь ласка! Книжки він читає? Не хуліганить? Та він букви вже забув давно, а в книжках його ,одні картинки тільки! Ти що, не бачиш, що купуєш йому? Це ж комікси! Там крім слів “бах” і “бдищ”, якщо щось і написано, то вже добре! Та й про “не хуліганить” ти теж перегнула…
– Що ти хочеш цим сказати? Що наш хлопчик дурний, ще й погано поводиться?- теж почала злитися Галина.
– Це ти можеш про дітей свого двоюрідного брата так говорити, зрозумів? Знаю я, по яких компаніях вештається його син! Бачила, як він за гаражем ховався! А йому всього шістнадцять! Лише на рік старший за нашого Славушку!
– Це нормально в такому віці, Галю! Це час бунтарства! А потім це сходить нанівець, і вже більше формується характер! Слухай, ми ж із тобою обидва в Педі вчилися! Ти вже забула все з лекцій із педагогіки і психології, чи що?
– Я вчилася на викладача початкової школи, Володю! А не підлітків вивчала!
– Яка різниця? Це ж основи!
– Так! Нічого не хочу більше чути про те, що наш хлопчик якийсь поганий, дурний або… Що там ще спаде тобі на думку! Зрозумів мене?- підвищила голос на чоловіка Галина.
– Тоді сама не починай це все!
– Не починай, не починай! – Передражнила вона його, спотворюючи голос.
– Таке відчуття, що про долю нашого хлопчика тільки я турбуюся! А ти… Тобі взагалі він не потрібен! – образилася вона.
– Що знову не так, Галю? повернувся Володимир до неї. – Ти ж розумієш, що нашому лобу вже п’ятнадцять років? Що він практично доросла людина? Що він…
– Практично це ще не дорослий! Йому потрібна увага, Володю! Йому потрібні батьки! Йому потрібен нагляд!
– Чого?! – щиро засміявся він зі слів дружини.
– Та що чув!
– Галю, нашому синові не п’ять років! Який нагляд? Ти ще йому слинявчик і чепчик начепи для повного комплекту і сосочку дай! Нагляд… Придумала теж мені… – просміявшись, сказав він дружині.
– Зараз не той час, у якому росли ми, і діти зараз теж зовсім інші! Вони більш тендітні, їм потрібно приділяти більше часу, Вову! І якщо тобі плювати на нашого сина, то мені ні!- заявила Галина чоловікові.
– Так найми йому няньку! Або в дитячий садок відведи, якщо вже на те пішло! – злобно пожартував Володимир, морщачись просто від того, що йому доводиться вести цю розмову і що його дружина не розуміє, що перегинає палицю.
– Завтра подзвоню твоїй матері, щоб приїхала до нас посидіти зі Славіком…-Ображено сказала Галина, і відвернувшись від чоловіка, лягла спати.
– А що ти її взагалі вплутуєш у це?- не зрозумів він.
– Як що? Вона бабуся, а отже, зобов’язана наглядати за онуком і брати участь у його вихованні!- відповіла вона, не повертаючись,
– А що ж ти його до своєї не відвезеш або не попросиш, щоб вона до нас приїхала?
– Та ти сам же перший від цього завиєш, Володю! До того ж моїй мамі сюди їхати вісім годин! А твоя мати в місті…
– Ой, коротше… Розбирайся з усім цим сама! Набридли твої всі ці нав’язливі ідеї, чесне слово!- махнув Володимир на дружину рукою і теж відвернувся від неї.
Наступного ранку, щойно Володимир поїхав на роботу, його дружина зателефонувала свекрусі.
– Світлано Вікторівно, вітаю!- защебетала вона в трубку.
– Вітаю, Галю!
– Як ваші справи? Що нового? Як здоров’я?
– Та все як завжди. відповіла жінка. Що таке? Навіщо дзвониш?
– Просто… Поцікавитися, як ваші справи! – забарилася вона з відповіддю. – Може, потрібно чогось?
– А що мені може бути потрібно? Начебто все є!
– Ну от і добре!
– Галю, давай уже говори, що хотіла! Я ж чую по голосу, що тобі щось треба!- наполягала на своєму свекруха.
– Тут така справа…
– Ну? Яка ще справа?
– Загалом, Світлано Вікторівно… У Славушки нашого у школі карантин оголосили, і вони поки що на дистанційному навчанні…
– І? Я-то тут до чого? Нехай навчається дистанційно! У чому проблема?- не розуміла жінка.
– Просто ми з Володею працюємо, а як Славушка один удома залишиться? Ні поїсти,ні…
– Галю, йому скільки років? Він що, не знає, як користуватися чайником і відкривати холодильник? З глузду там не сходіть ви обидва з моїм сином!
– Ви не розумієте, Світлано Вікторівно…
– Чого я не розумію, люба? Я сама виростила сина, і нічого, він із семи років сам ходив до школи, сам готував собі сніданок, сам ходив до крамниці й допомагав мені по дому! А ви там із Вовкою кого ростите? Принцесу, чи що?
– Так ви приїдете посидіти з онуком чи ні? – уже без якогось запобігливого тону запитала Галина свекруху.
– Ні, Галю, я нікуди не поїду! У мене свої справи є! А Слава – розумний хлопчик! Дорослий уже, майже чоловік, тож він упорається сам!-відповіла та.
– Але, Світлано Вікторівно…
– Галя, дайте свободу своїй дитині, вона має бути більш самостійною! перебила невістку свекруха. – Усе, до побачення, Галю!
Світлана Вікторівна кинула слухавку, не чекаючи нових умовлянь і доводів, бо розуміла, що вони можуть бути нескінченними, тож простими люб’язностями це все б не закінчилося. А так краще, ніж півдня сваритися з невісткою.
Після розмови з матір’ю свого чоловіка Галина була у нестямі від злості. Але крім цього їй потрібно було ще вирішити, з ким залишити сина, хто б міг із ним посидіти, доглянути за ним, допомогти, якщо треба, і плюсом до цього їхати на роботу.
Жодних рішень їй на думку не спадало, тому вона просто вирішила відвезти сина до бабусі та зі спокійною душею їхати на роботу.
– Любий, – заглянула вона в кімнату до сина. – Ти вже прокинувся?
– Доброго ранку, мамо! Та я прокинувся раніше, ніж ви з татом!
– А чому тоді не виходив із кімнати весь цей час?
– Чому не виходив? Я виходив! Я сходив у душ, поснідав і…
– Та ти що? Розумничка мій!- не дала договорити вона йому.- Слухай, ти тоді збирайся, зараз до бабусі поїдемо!
– Навіщо?- не зрозумів він.
– Як навіщо? Щоб вона з тобою посиділа, раз у вас занять у школі немає сьогодні! Тільки ти ноутбук візьми, у вас же дистанційне навчання тимчасово!
– Мамо, я не хочу нікуди їхати! Я вже не маленький хлопчик! Я тут сиджу, до іспитів готуюся, мені не до роз’їздів по бабусях зараз! – заперечив він матері.
– Ти давай не сперечайся, а збирайся, Славо! Я тебе просити довго не збираюся, мені на роботу треба їхати!
– Так їдь! У чому проблема?- не розумів він.
– А в тому, що я не хочу весь день смикатися і турбуватися за тебе! Тож встав з-за свого столу і почав збиратися! – суворо сказала мати.
Слава не хотів сваритися з нею, знав, що це безглуздо. Мати ніколи його не чула і не слухала, вона не розуміла або не хотіла розуміти, що він уже доросла, в міру самостійна людина.
Батько так його взагалі вважав дуже недалеким, бо Славі не подобалося те, що подобалося йому. Він не цікавився машинами, йому не було цікаво їздити з батьком і його друзями на риболовлю, де ті обговорювали свої пригоди в обхід сім’ї і нехило так випивали.
Батько, звісно, нічого такого не говорив того єдиного разу, коли Слава їздив із ним,але все одно було мало приємного.
У юнака ж були зовсім інші інтереси. Він дуже любив малювати з самого дитинства, читав книжки, цікавився різними видами дизайнів, саме тому батько його бачив тільки з коміксами в руках, тому що Славі був цікавий і цей вид мистецтва.
Але батьки були самі собі на умі, так, вони забезпечували Славу всім необхідним, у них була нормальна сім’я, але в ній він був сам по собі.
Тому Слава і перестав чимось ділитися з ними, розмовляти про те, що важливо для нього, був постійно у своєму світі. Тільки дідусь, батько, його батька його підтримував певною мірою, тому що сам любив те саме, що й онук, але він три роки тому пішов з життя, і Слава залишився сам у своїй “повноцінній” сім’ї.
Після розмови з матір’ю Слава слухняно почав збиратися їхати до бабусі на весь день, доки за ним не приїде хтось із батьків, бо якщо він сам поїде додому, мати обов’язково почне бурхливу істерику, а заспокоїти її завжди складно.
Він не міг дочекатися, коли нарешті закінчить школу і поїде вчитися. Точно куди-небудь подалі звідси, щоб його перестали всі контролювати.
– Ти зібрався? Усе з собою взяв? У магазин заїжджати потрібно за чим-небудь? – запитала Галина свого сина, коли він уже чекав на неї, готовий, біля порога.
– Мамо, ти щодня мені ставиш ці самі запитання! Досить, будь ласка! У мене все є! – відповів він.
– Точно? Ручки, олівці, зошити? – не вгамовувалася жінка.
– Ти в мене ще запитай про пластилін і мильні бульбашки…
– Це що за грубість, Славо? Чи так треба розмовляти зі своєю мамою?- не сподобалася їй відповідь сина.
– Поїхали вже… !- сказав він на це і вийшов із квартири.
О пів на десяту ранку пролунав дзвінок у квартирі Світлани Вікторівни. Жінка нікого не чекала сьогодні і дещо здивувалася чиємусь ранньому візиту. Вона одразу ж підійшла до дверей, зазирнула у вічко і… вилаялася, побачивши там невістку й онука.
Ні, Славу вона любила, звісно, але просто все одно вважала, що хлопчикові потрібно більше самостійності.
– Галю!!! Я ж тобі сказала, що не буду сидіти зі Славою!- відчиняючи двері, голосно сказала вона.
– І вам теж, доброго ранку! – відповіла їй на це невістка.
– Привіт, бабусю… – скромно привітався онук із нею.
– Привіт,любий! – трохи винувато подивилася вона на онука після своїх слів.
– Світлано Вікторівно, от що ви за жінка така? У вас що, вже всі материнські почуття атрофувалися всередині? Славо, проходь до бабусі у вітальню і почекай нас там!- сказала Галина.
Він запитально подивився на бабусю, ніби запитуючи дозволу, але діватися їй було нікуди, і вона просто кивнула онукові. Він роззувся і зробив, як йому сказали.
– Галю, у тебе дорослий син…
– Досить мені це говорити! Я сама знаю, дорослий він чи ще недостатньо! – перебила вона свекруху.
Світлана Вікторівна не хотіла продовжувати цю бесіду біля порога, бо знала, що половина її ровесниць із під’їзду зараз припали вухом до дверей і збирають матеріал для нових пліток у майбутньому.
– Зайди у квартиру! сказала вона невістці.
Жінки пройшли у вітальню, де вже був Слава.
– Світлано Вікторівно, ви як бабуся просто мусите наглядати за своїм онуком! Єдиним онуком, між іншим! – заявила Галина свекрусі, сідаючи на диван.
– З чого ти взяла, що я зобов’язана доглядати за цим здоровим хлопцем? Чи ви з моїм сином придумали мені вже ці обов’язки? – запитала вона у відповідь, вказуючи рукою на Славу.
– Вибач, онучик, але ти справді вже дорослий молодий чоловік.
– Де він дорослий? Що ви таке говорите?- не розуміла невістка матір свого чоловіка.
– Та ти подивися на нього, йому через рік уже голитися треба буде, напевно! Йому з дівчатками гуляти треба, а ти його нікуди не відпускаєш! Ти кого з хлопця виростити хочеш, маминого синка, яких зараз занадто багато розвелося? Які не можуть і кроку ступити без дозволу або…
– Ой, та що б ви розуміли взагалі…
– Так! Досить! Ви всі мене вже відверто дістали!- не витримавши всього цього словесного потоку, закричав Слава.
Жінки притихли, жодна з них навіть не підозрювала, що Слава може так підвищити на них голос.
– Ви всі тільки й робите постійно, що говорите мені, як краще! “Славі треба це….!
Славі треба те! А хоч хто-небудь реально знає, як мені краще? Чи ви все це робите більше зі своєї потреби? Га?-не зменшуючи тону голосу, запитав він матір і бабусю.
– Ти як розмовляєш із нами?-задихнулася від обурення мати.
– Як треба, так і розмовляю! Залиште мене просто всі в спокої! Досить за мною носитися, мамо! Я сам розберуся зі своїм життям! Так, у мене поки що немає роботи, бо я школяр, і я живу вдома з вами, але ніхто з вас про мене нічого не знає! Ні ти, ні батько! Ви хочете зробити з мене свою ляльку, маріонетку?
– Правильно, онучик! Так їх!- підтримала його бабуся.
– Ба, ти теж… Ось чому ти з татом не поговорила про мене? Адже знаєш, що він мене не слухає, не сприймає, а мама наполягає на своєму постійно, могла б ти йому донести, що я не дитина вже! Але ні! Ви всі тільки й…
– Так, Славо, я зрозуміла, що в тебе накипіло, і ти зараз вихлюпуєш свою злість на всіх присутніх… Але давай не перегинай! – попередила його бабуся.
– А що йому вихлюпувати? На що йому злитися? Ми хіба погано піклуємося про тебе? – не розуміла мати.
– Так, мамо! Погано! Гіперопіка це гірше, ніж якби ви взагалі про мене не дбали!- відповів він матері.
– Ні! Ти не правий! Я завжди все роблю тільки для тебе!
– Ні, мамо, ти робиш усе тільки для себе! Ти ніби в дитинстві не награлася в ляльки, і тепер я твоя іграшка… – сумно додав він.
Він дуже сподівався, що до матері хоч щось буде доходити з його слів, але ні. Вона тільки продовжила сперечатися, а потім різко встала і поїхала на роботу.
– Нічого, Славко, скоро закінчиш школу і поїдеш куди-небудь від своїх нестерпних батьків і бабки, яка… Як ти й сказав, могла б зателефонувати і навтикати своєму синові, замість того щоб собачитися з твоєю матір’ю…
– Ще майже півтора року… – сумно сказав він і втупився в ноутбук, де був його світ, куди він тікав від цієї неможливої реальності, доки не мав змоги покинути своїх рідних бодай на якийсь час…