Раїса вийшла з кімнати, де лежав її напівпаралізований чоловік, і схопилася за одвірок. “Краще б тебе одразу не стало, ніж це все…” – знову подумала вона мимоволі, як думала і в перший день, і в наступні, ховаючись під будь-якими приводами від нещастя, не відвідуючи Петра.
Вона тихо зачинила двері, за якими залишався лежати нерухомий Петро, і зупинилася, не розуміючи куди йти, впала в короткий ступор.
Обличчя її було блідішим за простирадло. Відновивши дихання, Раїса швидко глянула на свекруху, але не змогла витримати цей войовничий, гострий погляд. Вії її стрепенулися, губи здригнулися…
– Він мене не впізнає. Не впізнає, розумієте? – голос її зраджував, сказала вбік: – він залишиться таким назавжди? Я не можу бачити його таким…
Надія Ігорівна, свекруха, стала кам’яною. Як мати, вона горою стояла за сина – незламною, багатотонною горою, навіть ноги її останній місяць були налиті свинцем: аби встояти, аби вийти із бою з хворобою не переможеними. Вона холодно відповіла чорнявій, яскравій Раїсі:
– Реабілітація потрібна, це довго. Що ж ти хотіла після реанімації та двох операцій? Я все зроблю, але сина поставлю на ноги.
“Тобі він таким не потрібен, зрозуміли ми вже за поведінкою, – продовжила вона вже подумки, – як здоровий був, то Петро коханий, а як біда прийшла, то й тарілки з супом від тебе не дочекалися. А скільки ми для тебе зробили… А скільки він… Ой!.. Ось вони, сучасні стосунки – разом тільки доки в здоров’ї.”
Бувають ситуації, коли мовчить людина, тільки дивиться, але дивиться так виразно й пронизливо, що ви точно знаєте, про що вона думає. Так і Раїса в кінець розгубилася під поглядом свекрухи – відчула осуд жінки і материнський біль.
– Я піду… Мама з Полінкою чекають на мене, до них їхати півтори години автобусом. Ви тут самі, я бачу…
Протиснувшись повз свекруху, Раїса навпомацки, пальцями ніг, відшукала свої балетки – очі нічого не бачили, фокус розбігався. Незграбно поправила задники, плащ накинула на одні плечі й узялася за ручку дверей.
– Сумку не забудь, – кивнула Надія Ігорівна на шафу.
– Ах, так… – обернулася Раїса і вихопила сумочку так різко, немов її утримував злодій, – ну, я пішла?
– Іди. Мені-то що, – заперечила свекруха.
– Ну, до побачення…
Поки спускалася з четвертого поверху, здавалося, що спину її продовжує свердлити погляд Надії Ігорівни: вкрай презирливий, ворожий, різко чужий. Але вона виринула з під’їзду і видихнула – одразу стало легше дихати.
Сонце світить, пташки співають, грають на майданчику діти, автомобіль виїжджає задом із парковки… Життя триває. І її життя триває. Хіба зобов’язана вона покласти своє молоде, сповнене сил життя на вівтар служіння інваліду-чоловікові?
Легко давати клятви про те, що ви будете разом і в хворобі, і в здоров’ї, стоячи біля вівтаря в білій сукні. Хто думає про хвороби на весіллі? Та й то, дивлячись яка хвороба – одна справа застуда або перелом ноги, а коли людина стає овочем і всі чекають від тебе небачених жертв…
Якийсь час вона йшла безцільно, проходила повз зупинки і дивувалася з того, який на цей рік видався теплий квітень.
Трохи більше місяця тому все було занесено снігами, донька каталася на “ватрушці” з пагорба, а нині зійшов сніг, і вода швидко вбирається в землю, тільки тротуари місцями блищать, де вибоїни.
Як не намагалася вона відігнати образ чоловіка, не виходило. Чи помітив він її взагалі? В очах порожнеча, жодного усвідомлення дійсності…
Череп увесь у бинтах… Права рука і ноги нерухомі, він якось невпопад ворушив тільки лівою кистю. Може хотів, щоб Раїса взяла його за руку? Вона взяла і почала питати, але він дивився крізь неї відчужено, а потім закочував очі до стелі, немов намагався хоч що-небудь пригадати…
Його загострений ніс, його щоки, запалі, як у всяких тяжко хворих, і якийсь специфічний запах ліків та нерухомого тіла… Шкіра сіра зі щетиною, стирчаві кісточки змарнілих пальців… Раїса відчула огиду, їй стало погано, задушливо, захотілося скоріше втекти.
І того дня вона втекла до матері в село без особливого почуття провини. Вона на таке не підписувалася! Чоловік – це той, хто заробляє, забезпечує сім’ю, робить життя жінки комфортним, а не той, хто висить вантажем на шиї, не працює.
Чоловік не має бути інвалідом, який потребує догляду. Так, він не винен, що так сталося, але й Раїсі не хотілося все на собі тягнути: і працювати (але ж доведеться працювати!), і доглядальницею бути, і доньку ростити… А як усе добре починалося!
Познайомилися вони на озері: Петро відпочивав у наметах із друзями, а Раїса з місцевих була, селищних, прийшла туди скупатися з матір’ю. Яскрава брюнетка одразу привернула увагу Петра.
По орендованих квартирах молоді тягалися недовго – підвернулася дуже вигідна пропозиція у Дніпрі, квартира була страшна, і батьки Петра купили її для сина перед весіллям.
Петро не дуже був прив’язаний до роботи за місцем проживання, він займався перевезеннями вантажів, тому проблем із переїздом не виникло.
Так і жили: Петро мотався по нескінченних роз’їздах, а Раїса, раз на три дні працювала продавчинею.Продавала чохли для телефонів, різні аксесуари або біжутерію, парфуми на розлив та інше . Змінницями її були студентки, які прагнули заробити хоч якусь копієчку, та й працювалося там не важко – можна і почитати щось, і конспекти зробити.
Але Раїса не читала і взагалі нічого, окрім мазання губ, милування на себе в дзеркало і “залипання” в телефоні, не робила. Освіта її обмежувалася одинадцятьма класами сільської школи – серед жінок у їхній сім’ї не заведено було обзаводитися професією, жінка, на думку батька, взагалі не повинна працювати, це обов’язок чоловіка.
Декрет звільнив Раїсу від необхідності зображати хоч якусь діяльність. Навіть коли дитині виповнилося п’ять років, вона продовжувала прикриватися материнським обов’язком, хоча Петро на неї і не тиснув, прийнявши як даність філософію коханої дружини та її сімейства. Просто працював більше. А потім ще більше.
– Петро, заїдь до нас, перепочинь кілька днів, – просила, турбуючись, мати.
– Через кілька днів, мамо, ось ще один вантаж довезу…
Виїжджав Петро і в сніг, і в дощ, і в мороз. Якщо зовсім замітало, зупинявся і спав на стоянках у дорозі. І знову в дорогу.
А Раїса в цей час живе приспівуючи: гроші є, доньку відправила в село до бабусі, на свіже повітря, свекри без кінця передають м’ясні консерви (батько Петра продовжував працювати на консервному заводі та, як співробітник, купував для себе продукцію за собівартістю).
Хороші консерви, якісні. Завдяки їм Раїса забула як м’ясо готувати. А навіщо? Відкрив баночку і в спагеті її, або в пюрешечку, або взагалі просто так ложкою їла, якщо зовсім ліньки. А свекри і раді висилати, щоб допомогти молодим – вони й не здогадувалися, що тим самим ще більше розбалували Раїсу.
Та якби вона сама їх їла всі! Якби використовувала в господарстві ті речі, які їй дарувала свекруха! Більша половина добра завжди передавалася матері в село.
Що б не подарувала їй свекруха, що б чоловік не привіз із дороги – все туди, до матусі, їй потрібніше, там сім’я велика, небагата. Каструлі, ложки, ополоники, пледи, постільна білизна, другий телевізор – усе для мами й тата, а самі вони нічого, переб’ються, їм багато не треба.
– Раїсо, ти мене вибач, звісно… – говорила, дивуючись, свекруха, – але я хочу пояснити тобі, чому в нас усе є, а в вас нічого досі, вважай, квартира гола. Тому що я, на відміну від тебе, все берегла і нікому не роздавала, тому й зберігаються в мене досі і фамільні цінності, і золоті сережки прабабусі, і подушки з ковдрами та постільною білизною, і взагалі багато у нас всього цього….
А життя, воно з дрібниць і складається. Так і наживали ми потихеньку нерухомість, дачу, дві машини… Ось тому і їздимо відпочивати щороку. І обидва працюємо. А ти все мамі та мамі відвозиш.
На жаль, ніякі слова Надії Ігорівни, чужої жінки, не доходили до Раїси. Як відвозила вона все до мами, так і продовжувала відвозити під приводом того, що треба відвідати дитину.
А як дитина та росла! Дівчинка зовсім нерозвинена, до чотирьох років ні слова не говорила, до дитячого садка не ходила, дітей інших, поза сім’єю, толком не бачила.
У п’ять років тільки мукати почала. Свекруха плакала – не давала їй Раїса онуку, тільки влітку на місяць, і ось що встигала свекруха за місяць літа дати дитині, те й залишалося при дівчинці.
Тієї зими, коли біда з Петром трапилася, був він за щасливим збігом обставин у Запоріжжі – дорогою заїхав до батьків на день відпочити. Був кінець лютого, і Петро вирішив сходити з давньою подругою і сином її на гірку, щоб хлопчисько покатався на ватрушці.
Петро ватрушку сам на гірку затягував, хлопець-то малий ще, всього чотири роки. В один момент нахилився Петро за ватрушкою… І стрельнув йому в голову різкий, пекучий біль, немов розлився окріп усередині черепної коробки. Петро скрикнув, похитнувся, схопився було за голову… і знепритомнів, до того це був сильний і раптовий біль.
Треба сказати, що раніше в Петра бували епізоди затяжних головних болів, але жодні обстеження не знаходили причин.
І ось у Петра стався розрив аневризми. Стан вкрай важкий. Батько і мати примчали в лікарню. Цілий місяць вони боролися за життя сина, залишали лікарню тільки на ніч і то не завжди, зняли кімнату поблизу медустанови, від ранку до ночі перебували вони поруч із сином, забувши про роботу, їжу, про все… Адже Петро міг піти з життя будь-якої миті, стан постійно нестабільний.
Вони дошкуляли лікарям, бігли за будь-яким покликом купувати щось, дізнаватися, домовлятися, підтримували одне одного, молилися за Петра… Вони повинні бути поруч, якщо не дай Боже…
Петро майже не приходив до тями, а якщо й приходив, то нікого не впізнавав, говорити не міг, нічого не розумів, душа його була в густому тумані, пам’ять стерлася, усі навички втратилися.
Незабаром після першої операції на мозку виявили в нього ще одну аневризму, яка теж загрожувала розірватися.
Знали вони, що Раїса весь цей час у матері, тобто в цій же області, мовляв, терміново потрібно допомагати, а про Петра вона турбується, тільки приїхати ніяк не виходить…
– Раїсо, ну приїдь ти хоч раз, побудь у нашій квартирі, звари нам хоч супу, так супу хочеться, на одних бутербродах сидимо вже скільки, – просила її Надія Ігорівна.
– Добре, добре, приїду, ось тільки звільнюся… – обіцяла Раїса.
Але обіцянки давати – це не діло робити. Так вона жодного разу й не приїхала, поки Петро перебував у лікарні: то у Дніпрі була, то в матері – ніколи.
І Надія Ігорівна ще в лікарні зрозуміла, що Раїса кине Петра. Це було зрозуміло з тону голосу, з рідкісних дзвінків, та й узагалі, яка дружина буде сидіти, склавши руки, коли з чоловіком відбувається подібне?
Не минуло й двох тижнів, як Раїса почала промацувати ґрунт:
– Він же у вас порядна людина, правда, Надіє Ігорівно? – хвилюючись, муркотіла в слухавку Раїса, – він же не стане подавати на мене на аліменти, як інвалід?
– А чому ти питаєш?
– Розлучитися хочу… Але він має розуміти, що в нас дитина, мені утримувати її! І жити десь треба.
– Ось коли він прийде до тями, тоді й запитаєш, – холодно відповіла свекруха, – а з квартири тебе ніхто не виганяє, живи скільки хочеш, тільки за комуналку плати сама, тепер усе сама, нам і так тяжко зараз, я з роботи пішла, щоб за Петром доглядати й займатися його реабілітацією, а це теж чималі гроші. Я поставлю сина на ноги!
Але Раїса в це не вірила, бачила вона на що перетворився Петро. Оскільки працювати вона не звикла і не хотіла, жити в місті стало важко.
Вона переїхала назад у село, до батьків. У батьків її навіть туалет був на вулиці, проста дірка в підлозі, але Раїсу це не збентежило – все краще, ніж ходити на роботу!
Надія Ігорівна героїчно взялася повертати здоров’я синові: логопеди, лікувальна фізкультура, масажі, нескінченні поїздки до реабілітаційних центрів…
Згодом Петро якось став ходити, але, як і раніше, розмовляв погано, слина текла, обличчя перекошувалося, і він нічого не міг із цим вдіяти. Як на вулицю вийдуть вони, так обов’язково їм зустрінеться якийсь давній знайомий, який знав Петра симпатичним, сильним, високим, здоровим, життєрадісним…
А Петру соромно, жахливо ніяково за те, що він тепер такий жалюгідний, перекошений, безпомічний, за те, що слина тече, що око нервово смикається, губи самі собою розпливаються в розумово-відсталій посмішці…
Та й мало кого впізнавав він, пам’ять поверталася тяжко, наче в болоті втопилася вона десь, і щоб спливло хоч щось, треба було добре поборсатися.
Помічала Надія Ігорівна, що сина почала підточувати депресія… Рік минув після трагедії. Петро уже й розмовляв більш-менш, і ходив не настільки криво, міг до магазину сам дійти або до найближчого будинку, а якщо далі, то губився, заблукати міг, небезпечно його було відпускати одного.
І Надія Ігорівна за ним стежила, якщо бачила, що він у прострацію впав – підходила й відводила додому, пояснюючи орієнтири, як маленькому, нагадуючи елементарні речі…
Петро іншим став, не таким відкритим, похмурнів, не хотів виходити на вулицю, ганьбитися перед здоровими друзями не хотів. Думав він, що якби почати життя наново, в іншому місті, там, де його ніхто не знає, то легше б було, а тут усе на очах у інших. І мати, яка добре відчувала сина, сказала:
– Петро, а давай переїдемо? Життя заново почнемо, з чистого аркуша.
– Ви готові на це заради мене? Усе кинути?
– Ми на все готові заради тебе.
– Тільки спершу я маю дещо зробити. Розлучитися. Мені нічого від Раїси не треба, нехай живе як знає, – сказав він уперто.
І почали вони готуватися до переїзду, зайнялися продажем нерухомості, але не своєї, а тієї, що була у Дніпрі, і дачу ще продали. Квартиру батьків вирішили залишити недоторканою, тому що все одно потрібно буде приїжджати на реабілітацію, та й лікарі-фахівці, яким вони довіряли, були тільки в цьому місті. Хіба мало що…
– Якщо що, телефонуйте в будь-який час дня і ночі, я завжди буду на зв’язку, – запевнив їхній лікуючий лікар, досить молодий ще, який пройшов із Петром через усі етапи.
– Та ну що ви, ви про нас уже й забудете, не згадаєте хто це такий, – не погодилася Надія Ігорівна з усмішкою.
– Жартуєте? Ви думаєте, що таких, як Петро, багато у мене, з такою складною картиною хвороби і таким прогресом? Одиниці! – заперечив лікар, – ти пам’ятаєш, Петро, яким ти приходив до мене? Сказати нічого не міг і слина по підборіддю збігала? А тепер? Ха-ха, – посміявся лікар і доброзичливо погладив по плечу пацієнта, – Тобі є чим пишатися, і мені теж є. Ми разом пройшли через це пекло.Спеціально для сайту Stories
Нове місто підбадьорило Петра, додало йому впевненості, життєлюбство почало повертатися. Адже він любив життя! Адже він так його тепер цінував!
Минув ще рік, і ніхто з боку, якщо не придивлятися, не міг би сказати, що Петро інвалід. Ні, так, звісно, він не цілком здоровий: хода сповільнена, щоб не видати себе, рука, буває, сама кудись поведеться…
Але Петро не сумував і намагався виглядати як усі. Доньку до себе брав час від часу, а Раїсу й бачити не міг, дитина передавалася від колишньої дружини до Надії Ігорівни, а потім уже до нього.
Складна робота тепер була не під силу Петру, але вдома, на шиї батьків, він сидіти не хотів. Взяли його охоронцем у дитячий садок. Так і працює там тихо і спокійно, діти його обожнюють.
А Раїса? А вона, бачачи на фотографіях у соцмережах Петра і слухаючи від доньки, що тато добре почувається і навіть працює, все частіше почала телефонувати колишній свекрусі, натякати, що не проти б і повернутися.
Надія Ігорівна – до Петра. Але Петро не хоче.
– Ні, мамо. Я довго не міг її розлюбити, але вона кинула мене. Навіщо мені така дружина? Щоб бути зі мною, поки я здоровий? Хіба такій людині можна щось довірити? – категорично відповідав він, – не хочу її більше й бачити. До того ж, не самотній я, є одна жінка… У дитячому садку зі мною працює.
– Ой!.. – радісно сплеснула руками Надія Ігорівна. – І яка вона?
– Добра, я їй усе розповів, навіть шрами показував, думав, злякається… А вона каже, що пройшла через таке, за чоловіком доглядала після аварії, але він за два місяці пішов засвіти, не оговтавшись.
– О,Господи!
– Приведу її до вас познайомиться, – сказав Петро, – тільки це… вона старша за мене трохи, на чотири роки, але це непомітно.
– Яка різниця, аби людина була хороша! – поспішила погодиться мати.
– І дитина в неї…
– Та хоч двоє, Петро, аби ти був щасливий, синку!
