– Танька, ти що, дурепа? – це класичне запитання, яке озвучила найкраща подруга Людка трагічним, сповненим здивування голосом, не залишилося без відповіді.
– Напевно, – сумно погодилася Таня, – кругла, набита, зразкова.
– Так навіщо ж ти… – Люда ніяк не могла оговтатися після заяви подруги про те, що вона пішла від Романа. Пішла чітко, безповоротно, виставила з речами з квартири, забрала ключі, видалила всі контакти.
Люда ніяк не могла зрозуміти свою близьку подругу, невже це все через кішку?
– Тому що… – якось невизначено відповіла Таня.
– Слухай, може, ти передумаєш? Ви ж були такою парою, і кохали одне одного… А він тобі не дзвонив, не писав? А батьки що кажуть?
– Що батьки… Мої в шоці, звичайно, мама плаче, а тато… Тато тихо, не вголос, але мене підтримує, Ромка йому ніколи особливо не подобався. А його батьки взагалі ніяк. Ні плюс, ні мінус! – Таня посміхнулася. – Навіть не знаю, що вони думають з цього приводу…
– Вони не дзвонили, не писали? Дивно, – задумливо промовила Людка, – адже вони нібито добре до тебе ставилися…
– Ну, як сказати, добре… Непогано, скажімо так. «Не найкращий варіант для нашого Ромочки, але, в принципі, підійде. З пристойної родини, Ромочка її любить».
Ну, ось так мене й прийняли. Їх, взагалі-то, я трохи дратувала, через те, що не падала в ноги перед їхнім синочком, не танула від щастя, не закочувала захоплені очі, не заповнювала профіль у мережі зворушливими фотками та захопленими «ахами».
– Взагалі-то, їх можна зрозуміти! – хмикнула подруга, – Ромка ж за всіма параметрами принц із казки. Високий, гарний, елегантний, інтелігентний, з хорошою роботою, тебе кохає!
– Ти все правильно кажеш! Крім одного – він зовсім не інтелігентний. Гарний одяг, престижна робота, культурна сім’я, це все зовнішні ознаки… А ось всередині… Ти знаєш, як там з кішкою вийшло?
– Ну, він ніби ногою її штовхнув…
– Ага, ніби. Ти ж мою Марту знаєш, вона зазвичай воліє десь у куточку влаштуватися, мовчки спостерігає, на перший план не лізе. Вік все-таки, чотирнадцять років.
Ми з нею завжди були на одній хвилі – вона в куточку або на дивані, я за комп’ютером або по господарству. Пробігаю повз, обов’язково їй щось скажу на кшталт: «Марто, як справи? Все гаразд?».
Вона муркоче у відповідь, і всі задоволені спілкуванням. Коли з’явився Ромка, Марта чесно намагалася знайти з ним спільну мову. Я теж відразу попередила, що це моя улюблена кішка, яка завжди була зі мною, ділила радості й печалі, бідність і достаток. З нею я розмовляла, скаржилася на життя, ділилася радістю.
Ти знаєш, вони з Ромкою так і не визнали одне одного. Він був до неї байдужий, вона намагалася кілька разів притиснутися, але її холодно відштовхували вбік.
Коли мова зайшла про весілля та спільне життя, Роман відразу сказав, що він за допомогою батьків купить квартиру і забере мене туди. Я відразу уточнила: «І Марту теж?». Він якось скривився і відповів ухильно: «Ну, там видно буде, заберемо, напевно…»
Мені б відразу звернути увагу на ці дзвіночки, але я… дурепа, загалом, що й казати.
– А що ж сталося, що він Марту штовхнув? Вона щось накоїла?
– Що вона могла накоїти? Стара кішка, спокійна, як удав, що любить спокій і тишу… Зазвичай вона влаштовувалася десь у кутку, а тут спека, двері на лоджію відчинені, і якийсь вітерець гуляє по центру кімнати, а в кутку від задухи можна задихнутися.
Ось Марта й вирішила на протязі трохи розслабитися. А Ромочка якраз збирався на кухню, йому треба було перетнути кімнату. І не те щоб Марта прямо загороджувала шлях, там треба було зробити півкроку, щоб її обійти.
А Ромчик-то ці півкроки зробити не захотів! Пішов прямо і з презирством пробурмотів: «А ну, геть з дороги!»
Марта, швидше за все, навіть не зрозуміла, чого від неї хочуть, адже з нею ніхто так не розмовляв, хіба що в дитинстві на вулиці, до того, як я її підібрала. Ну і залишилася лежати там, де лежала.
А цей… не обійшов, не переступив, навіть не посунув, а просто штовхнув. Добре, що хоч босоніж був. Вона, бідна, об ніжку дивана стукнулася, а він пішов собі, ніби нічого й не сталося.
Я абсолютно випадково побачила все це неподобство – заглянула в кімнату щось запитати у коханого, і натрапила на всю цю картину.
Найцікавіше, що я ні слова йому не сказала, мовчки одягнулася, підхопила кішку і побігла з нею до ветеринара. На щастя, нічого непоправного не сталося, Марта постраждала більше психологічно. Був і забій, але не критичний, лікар виписав якісь ліки, ось лікуємося зараз.
Коли ми прийшли додому, там нікого не було – Роман кудись пішов. «Ну, ось і добре», – похмуро подумала я. – «Питання закрите!».
Нагодувала Марту курячою печінкою, купленою по дорозі, вклала на диван і взялася збирати речі Романа. Їх, на щастя, виявилося небагато, і я впоралася швидко.
Написала йому коротке повідомлення: «Коли ти приїдеш?». Він відповів: «Десь через годину».
При цьому ні слова вибачення, ні питання про самопочуття, нічого! Я спеціально зачинила вхідні двері на внутрішній замок, який відкривався тільки з квартири, і чекала. Коли почула скрегіт ключа, яким він намагався відкрити замок, вибігла в коридор, відчинила двері. Ключ так і стирчав у замку, а Роман розгублено дивився на мене, не розуміючи, що відбувається.
Я швиденько витягла ключі із замка, виставила на майданчик сумки з усіма його речами, спокійно сказала: «Прощавай, Романе!» і зачинила двері перед його носом.
– Ну ти, подруго, даєш! – у голосі Людки чулася суміш захоплення та здивування. – Ось так одразу розірвати такі стосунки, таку перспективу, хіба так можна? Ну, чоловік запалився, з ким такого не буває, пояснила б йому, розтлумачила!
– Що я б йому пояснила? – втомлено зітхнула Таня. – Що він негідник і егоїст? Що я для нього була просто зручною лялькою без права на особисті прихильності та власне життя? Що Марта для мене не просто кішка – я прожила з нею більшу половину свого життя!
Що наступного разу на місці моєї кішки можу опинитися я сама, або, не дай Боже, моя дитина? І при цьому він просто не брав мене до уваги, мої прихильності, уподобання та інше.
Ну, не любиш ти кішок, скажи відразу – ми тоді розлучимося, або спробуємо
знайти якесь рішення. Але він просто не переймався, не думав про це!
Ні, моя дорога, з цією людиною щастя не побудуєш, кохання не виростиш. Нехай я краще проживу сама, або зі своєю кішкою, але не з людиною, для якої я просто нікчема!
– А ти знаєш, – задумливо сказала Люда, – я, здається, розумію, чому його батьки тобі не дзвонять. Напевно, він розповів їм, що це він від тебе пішов, набридла йому зі своєю дурною кішкою, яку ти, дурепа, любиш більше, ніж Його Величність!
– Напевно, так і є, – посміхнулася Таня, підводячись з-за столика, – все, я побігла додому, до своєї Марти, треба їй ще ліки дати, а потім ми з нею завалимося спати, я втомилася…
