Микола вже хропів у своєму ліжку, коли у двері подзвонили. Причому дзвінок був довгим і наполегливим. Так зазвичай дзвонять або нервові люди, або поліція.
Господар квартири зрозумів, що поки він не відчинить двері, спати йому не дадуть, швидко надів спортивні штани і, бурмочучи під ніс, поплентався до передпокою. Запитав:
– Хто там?
– Тут мешкає Микола? – пролунав за дверима невпевнений чоловічий голос.
– Я питаю – хто це?
– Я – Василь.
– Який ще Василь?
– Якщо ви Микола, то я – чоловік вашої колишньої дружини. Ви пам’ятаєте Ірину Петренко?
– Що? – Микола різко відчинив двері й втупився в несподіваного гостя. – Наскільки мені відомо, Ірина змінила моє прізвище одразу, як тільки знову вийшла заміж! – обурено вигукнув він. – Хіба не так?
– Ну, так, – винувато кивнув новий чоловік. – Тепер вона носить моє прізвище. А ваше я назвав тільки для того, щоб вам було зрозуміліше.
– Ти що, думаєш, я тупий? – розлютився Микола. – Ти навіщо сюди з’явився, новий чоловік? Тим більше – о дванадцятій ночі. Хочеш запитати, які у Ірини улюблені парфуми?
– Навіщо – парфуми?
– Звідки я знаю? Вона мені теж іноді любила влаштовувати іспити. Задавала якісь дурні питання. Ну, чого ти мовчиш? Навіщо до мене припхався?
– Запитати. Вона зараз, випадково, не у вас?
– У якому сенсі?
– Ну, може, вона прийшла до вас у гості? За старою дружбою.
– Так… — Микола посміхнувся. — Невже Ірина й від тебе втекла?
– Ні! — злякано вигукнув Василь. – Вона не втекла! Просто подзвонила і сказала, що їй потрібно побути деякий час на самоті. Я відразу ж поїхав до її мами, але там її не було. І я подумав…
– Навіщо ти до її мами поїхав? Вона до неї ніколи не повернеться.
– Чому?
– Тому що мати її тепер на поріг не пустить. Ти хіба не знаєш звичаїв своєї тещі?
– Трохи знаю, – скривився Василь.
– Нічого. Якщо пощастить, і Ірина від тебе не втекла, ти Тамару Григорівну ще як слід пізнаєш.
– Значить, Ірини у вас немає?
– Ти що, мені не віриш?
– Вірю. – Гість страждально зітхнув. – Але не дуже.
– Ах, не дуже… – Миколі раптом стало шкода цього нещасного, і він відчинив двері. – Ну, тоді заходь, новий чоловік моєї колишньої дружини.
– Справді, можна?
– Можна, можна. І сам подивися, чи немає її десь. Під ліжко не забудь заглянути. Щоб потім не лежав удома й не кусав лікті, від злості на себе, що не здогадався все перевірити. Можеш не знімати черевики. У мене все одно брудно.
Василь нерішуче увійшов до чужої квартири і, слідуючи за господарем, пройшовся кухнею, потім — вітальнею, спальнею, і навіть на балкон заглянув.
— Ну, як? Переконався? — запитав Микола.
— Так, — приречено кивнув Василь.
– Може, з цього приводу щось вип’ємо? – Господар квартири посміхнувся. – У мене є. Вип’єш, заспокоїшся. Ти, напевно, зараз весь на нервах? Я ж Ірину знаю, сам через усе це проходив. Ходімо на кухню.
– Ні. Не можу. Я за кермом, – знову сумно зітхнув гість. – Скажіть, а де вона зараз може бути? Ви ж її краще за мене знаєте. Ви прожили п’ять років разом.
– Ірина може бути де завгодно. Наприклад, у нічному клубі, з подругами.
– У неї, що, багато подруг?
– Ціла купа.
– А є – дуже близькі подруги?
– У неї всі близькі. І всі – такі ж, як вона. Ніде не працюють, але регулярно тиняються по салонах краси.
– Ви знаєте, де вони живуть?
– Навіщо мені це знати? А ти… – Микола з жалем подивився на цього чоловіка. – Василю, невже ти збираєшся всю ніч їздити по квартирах її подруг? Забудь про це. До речі, скажи мені, а чому вона вирішила втекти від тебе?
– Вона від мене не втекла! Я ж вам казав!
– Хто знає, що ти говорив? Я ж бачу, що перший крок Ірина вже зробила. Тож, хлопче, готуйся до її другого кроку. Останнього.
– Ви думаєте, вона й від мене піде?
– Звідки я знаю? Може, й ні? Напевно, ти їй щось різке сказав? Грубо присоромив її за те, що вона ніде не працює? Так? Ти ж, начебто, інтелігент. Зі мною на «ви» розмовляєш. А я їй постійно говорив усе, що про неї думаю.
Останнім часом – дуже грубо говорив. Зрештою, вона назвала мене грубим, закрутила роман з тобою і помахала мені ручкою. А тепер, мабуть, ти її теж почав притискати.
– Та ні! Я не притискаю! Просто я сказав, що їй пора задуматися про своє майбутнє.
– Про майбутнє?
– Ну, так.
– Василю, ти з глузду з’їхав. У таких жінок немає такого поняття – майбутнє!
– Як це?
– Так. У Ірини та її подруг є тільки – сьогодення. Їхній девіз: «Живи сьогоденням». Тож, хлопче, ти зробив страшну, непоправну помилку.
– Ви так думаєте? – майже застогнав Василь.
– Але не переймайся. Твої муки будуть недовгими.
– Чому ви так впевнені?
– Як тільки вона втече від тебе до іншого, ти відразу зрозумієш, що життя – прекрасне. І з полегшенням зітхнеш.
– Ні! Я кохаю її і кохатиму вічно!
– А хто з цим сперечається? Я її теж кохав. А потім дізнався, що в неї є ти, і одразу ж розлюбив. Одразу. За одну секунду. Тож і тобі треба молитися, щоб вона зараз спала не у подруги, а у якогось чоловіка.
– Що? – Василія навіть затрясло від таких слів Миколи. – Не смійте так говорити про мою дружину!
– Гаразд, не буду, – знизав плечима господар квартири і вказав рукою на двері. – Тоді – прошу на вихід. Хочеш страждати і не спати ночами – перехідний прапор тобі в руки. Щасти.
Коли Василь уже стояв біля дверей, він раптом обернувся і жалісно попросив:
– Якщо вона раптом зателефонує вам, прошу вас, скажіть їй…
– Ні, Василю, вона мені не зателефонує, – перебив його Микола. – Я давно заблокував її номер. І змінив свій. Щоб вона не могла зателефонувати від своїх подруг. – Побачивши здивовані очі, – він посміхнувся і сказав:
– І тобі я раджу зробити те саме. Як тільки Ірина скаже, що ти їй не підходиш, і подасть на розлучення.
Микола заснув одразу, ледь торкнувшись головою подушки. І йому приснилася дівчина, дуже-дуже красива. Зовсім не схожа на першу дружину.
