– Хочеш сосисок чи яєчню? – запитала Катерина, озирнувшись на чоловіка. Олексій сидів за столом, гортаючи новини в телефоні.
– Сосиски, звісно. Тільки без твоїх експериментів із соусами, як минулого разу, – буркнув Олексій, не відриваючись від екрана.
Катерина зітхнула і відвернулася до плити. На руках мирно сопіла маленька Настя. Готувати з дитиною на руках було непросто, але донька вередувала весь ранок і не хотіла залишатися в ліжечку.
– Може, потримаєш Настю, поки я готую? – обережно запитала Катерина.
– Зараз, тільки дочитаю новину, – відмахнувся Олексій.
Катерина стиснула губи. Раніше все було по-іншому. У перші роки шлюбу вони готували разом, сміялися на кухні, вигадували нові страви. Олексій завжди цікавився, чим може допомогти. А тепер… Тепер він немов відгородився від сім’ї невидимою стіною.
Настя завозилася і захникала. Катерина спробувала заспокоїти доньку, одночасно перевертаючи сосиски. Одна підгоріла, і кухнею поплив неприємний запах.
– Знову підгоріло? – невдоволено поморщився Олексій. – Може, варто бути уважнішим?
Катерина різко розвернулася:
– А може, варто допомогти? Чи ти думаєш, що готувати з дитиною на руках – це просто?
– Ну починається… – Олексій закотив очі. – Я, між іншим, працюю цілий день, забезпечую сім’ю. А ти…
– А я що? – усередині закипало роздратування. – Я теж працювала, поки не пішла в декрет. І зараз працюю – двадцять чотири години на добу. Без вихідних і перерв на обід.
– Та годі, не перебільшуй. Що тут складного? Дитина спить, ти відпочиваєш. Дитина не спить – граєшся з нею. Заразом й прибирання робиш.
Катерина мовчки поставила тарілку з сосисками перед чоловіком. У голові пронеслися спогади про перші роки їхнього шлюбу. Тоді вони були справжньою родиною. Разом ділили і радощі, і турботи. А зараз…
– Пам’ятаєш, як ми познайомилися? – раптом запитала вона, сідаючи навпроти.
Олексій відірвався від телефона:
– У парку, здається. Ти каталася на роликах і врізалася в мене.
– Так. А пам’ятаєш, що ти сказав?
– Щось на кшталт “обережніше треба бути”.
– Ні. Ти сказав: “Давайте я вас навчу кататися. Удвох завжди простіше”.
Олексій знизав плечима:
– І що?
– А те, що раніше ми все робили разом. А тепер я ніби одна тягну цю лямку.
– Знову починаєш? – Олексій роздратовано відсунув тарілку. – Я працюю, гроші заробляю. Чого тобі ще треба?
Настя знову захникала. Катерина встала, щоб переодягнути доньку.
– Знаєш, що найприкріше? – сказала вона, стоячи в дверях. – Що ти навіть не помічаєш, як я втомилася.
Дні тягнулися одноманітною низкою. Катерина крутилася як білка в колесі: готування, прибирання, прання, прасування, догляд за дитиною. Вечорами, коли Настя нарешті засинала, вона без сил падала на диван. А Олексій у цей час сидів за комп’ютером, витрачаючи час на чергову гру.
Одного вечора Катерина зважилася на серйозну розмову:
– Олексію, нам потрібно поговорити.
– М-м-м? – відгукнувся Олексій, не відриваючись від монітора.
– Подивися на мене, будь ласка.
Олексій знехотя розвернувся в кріслі:
– Що таке? Я тут взагалі-то зайнятий.
– Ось саме це мене і турбує. Ти завжди зайнятий – роботою, іграми, телефоном. А я? А Настя? Ми для тебе існуємо?
– Катю, ти знову за своє? Я ж усе для вас роблю. Працюю як проклятий…
– Але це не все! – Катерина підвищила голос. – Сім’я – це не тільки гроші. Це турбота, увага, допомога.
– А хіба я не дбаю? Он, новий телевізор купив. Іграшок Насті накупив…
– Ти не розумієш! – Катерина встала і почала ходити по кімнаті. – Мені не потрібні подарунки. Мені потрібна твоя допомога. Твоя участь. Я втомилася бути одна за все відповідальною.
– Це твій обов’язок, – Олексій знизав плечима.
Катерина зупинилася як укопана.
– Я хочу, щоб ти був частиною сім’ї. Щоб допомагав не тому, що я прошу, а тому що сам хочеш.
Олексій мовчав, дивлячись у підлогу.
– Знаєш що? – продовжила Катерина. – Я більше так не можу. Я стала служницею, а не дружиною. І це не те, про що я мріяла, виходячи за тебе заміж.
– І що ти пропонуєш?
– Давай спробуємо все виправити. Повернути те, що було раніше. Пам’ятаєш, як ми разом готували вечерю? Коли це все припинилося?
Олексій встав і підійшов до вікна:
– Я втомлююся на роботі. Мені потрібен час для себе.
– А мені? Мені не потрібен час для себе? – до горла підступили сльози. – Я теж втомлююся. Але я не можу просто сісти й відпочити. У мене немає такої розкоші.
У цей момент із дитячої почувся плач Насті. Катерина кинула погляд на чоловіка, але той навіть не ворухнувся.
– Ось і зараз… – тихо сказала вона. – Навіть не запропонуєш сходити до доньки?
– Ти ж краще знаєш, що їй потрібно, – відповів Олексій.
Катерина похитала головою і пішла в дитячу. Заспокоюючи доньку, вона думала про те, як усе змінилося. Коли це почалося? Після появи Насті? Чи раніше? Можливо, вони просто не помітили, як поступово віддалилися одне від одного?
Повернувшись до кімнати, вона побачила, що Олексій знову сидить за комп’ютером. Наче їхньої розмови й не було.
– Знаєш, – сказала Катерина, дивлячись йому в спину, – я втомилася бути невидимкою.
Олексій мовчки продовжував дивитися в монітор. Тільки пальці швидше забігали по клавіатурі, видаючи його роздратування.
Катерина пройшла на кухню і почала механічно мити посуд. Тарілки дзвеніли під її руками голосніше, ніж зазвичай. У голові крутилися думки про те, як змінилися їхні стосунки. Раніше після роботи вони любили просто сидіти поруч, обійнявшись, і розповідати одне одному про минулий день. Тепер же Олексій ледь вітався, приходячи додому.
Вийшовши з декрету, Катерина влаштувалася на нову роботу. Із більшою зарплатою. Тепер кожен ранок починався о п’ятій годині: потрібно було встигнути приготувати сніданок, зібрати Настю в садок, привести себе до ладу. Олексій у цей час зазвичай додивлявся останні сни.
– Може, відвезеш сьогодні Настю в садок? – якось запитала Катерина. – У мене важлива зустріч із клієнтом зранку.
– Я не можу спізнюватися на роботу, – буркнув Олексій, наливаючи собі кави. – Ти ж знаєш, у нас суворий графік.
– А в мене, виходить, не суворий? – Катерина стиснула губи. – Я теж працюю. І домашні справи ніхто не скасовував.
– Слухай, ми вже обговорювали це. Я забезпечую сім’ю…
– Так-так, я пам’ятаю. А я так, просто підробляю.
Увечері того ж дня Катерина затрималася на роботі. Презентація для клієнта забрала більше часу, ніж планувалося. Коли вона відчинила двері квартири, годинник показував майже дев’яту.
У квартирі панувала напівтемрява. На кухні нагромаджувалася гора немитого посуду, у коридорі валялися розкидані іграшки. Олексій лежав на дивані, втупившись у телефон.
– Вечерю приготуєш? – запитав він замість привітання.
Катерина застигла в дверях:
– Серйозно? Я затрималася на роботі, а ти навіть не міг посуд помити?
– Я втомився. У мене був важкий день.
– А в мене, значить, легкий? – Катерина почала підбирати іграшки з підлоги. – Де Настя?
– Спить уже. Я їй піцу замовив.
– Піцу? Дитині? – Катерина похитала головою. – Ти це серйозно.
– Ну вибач, я не подумав, – Олексій знизав плечима. – І нічого страшного не сталося. Вона попила молока з печивом. А я доїв за неї. Не пропадати ж добру.
Катерина мовчки пішла на кухню. Руки тремтіли, коли вона вмикала воду. З часом таких вечорів ставало дедалі більше. Олексій немов не помічав, скільки сил вона витрачає на роботу, дім, дитину.
Одного ранку, перевіряючи баланс на картці, Катерина помітила дивне списання.
– Олексію, ти знімав учора тридцять тисяч?
– А, так. Хотів ноутбук купити, – відгукнувся Олексій із дивана. – У нас же є гроші.
– Це мої заощадження! – Катерина підвищила голос. – Я їх відкладала на курси.
– Та годі тобі, – відмахнувся Олексій. – Навіщо тобі ці курси? Ти ж нічого особливо не витрачаєш, а я на роботі гарую. І коли тобі на них ходити, у нас же дитина, забула.
Катерина почервоніла від сорому і збентеження:
– Тобто моя праця для тебе нічого не варта? Я і працюю, і готую, і прибираю, і за Настею дивлюся. А ти вважаєш, що можеш просто взяти і витратити мої гроші?
– Які твої гроші? – Олексій нарешті відірвався від телефону. – У сім’ї бюджет спільний.
– Спільний? – Катерина гірко усміхнулася. – А коли я прошу допомогти по дому, ти одразу згадуєш про свій внесок у сім’ю. Чому ж тоді мої заощадження теж твої?
Суперечки почастішали. Кожна розмова про розподіл обов’язків перетворювалася на черговий скандал. Олексій звинувачував Катерину у вічному невдоволенні, вона його – у байдужості.
– Ти тільки й робиш, що скаржишся, – говорив Олексій. – Інші жінки якось справляються.
– Інші жінки не живуть із таким егоїстом.
День за днем образа всередині зростала. Катерина перестала ділитися з чоловіком своїми проблемами і радощами – який сенс, якщо у відповідь тільки байдуже хмикання?
Іноді, укладаючи Настю спати, вона думала про те, чи правильно чинить, залишаючись у таких стосунках.
Останньою краплею став день народження доньки. Катерина готувалася до нього тиждень: замовила торт, купила прикраси, запросила дітей із садка. Олексій обіцяв прийти раніше і допомогти.
“Вибач, затримуюся на роботі. Сподіваюся, ти впораєшся”, – написав він за годину до початку свята.
Катерина дивилася на повідомлення. Усередині щось обірвалося. Навіть у такий день… Навіть заради доньки…
Свято пройшло без Олексія. Настя кілька разів запитувала, де тато, а Катерина вигадувала виправдання. Увечері, вкладаючи втомлену і щасливу доньку спати, вона прийняла рішення.
Наступні дні Катерина провела, обмірковуючи свій план. Страх перед невідомістю змінювався впевненістю в тому, що так більше тривати не може. Вона почала відкладати гроші, придивлятися до квартири, дізнаватися про дитячі садки в інших районах.
Того вечора Олексій повернувся пізніше звичайного. Не роззуваючись, пройшов на кухню, кинув брудну сорочку на стіл:
– Катю, попрасуй до завтрашнього дня іншу. У мене важлива зустріч.
Катерина продовжувала витирати пил, немов не чуючи його слів.
– Ти що, не чуєш? – підвищив голос Олексій. – І чому знову немає вечері? Я з роботи прийшов голодний.
Катерина повільно повернулася до чоловіка. В очах з’явився незнайомий блиск:
– Сам собі готуй, прибирай і гроші заробляй! Я не твоя домробітниця.
Олексій завмер із відкритим ротом:
– Ти що це придумала?
Але Катерина вже йшла в спальню. Дістала заздалегідь приготовлену сумку, склала речі Насті.
– Куди це ти зібралася? – Олексій з’явився в дверях. – Зовсім з глузду з’їхала?
– Ні, якраз навпаки – прийшла до тями, – спокійно відповіла Катерина. – Я більше так не можу і не хочу.
– Так, що не так-то? Живемо як усі…
– Як усі? – Катерина гірко усміхнулася. – Усі так живуть? На самоті удвох?
– Яка самотність? Я ж поруч.
– Поруч? – Катерина застебнула сумку. – Ти вже давно не поруч. Ти сам по собі, а я… я просто обслуговуючий персонал.
Катерина пройшла в дитячу, обережно підняла сонну Настю. Дівчинка обійняла маму за шию, не прокидаючись.
– Стій! – Олексій загородив дорогу. – Ти не можеш просто так піти. У нас сім’я, дитина…
– Сім’я? – Катерина похитала головою. – Ми давно перестали нею бути. Про дитину він раптом згадав?
Олексій спробував утримати її за руку, але Катерина м’яко вивільнилася:
– Не треба. Я все вирішила.
Маленька орендована квартира зустріла їх тишею і прохолодою. Катерина поклала Настю на диван, вкрила ковдрою. Сіла поруч, дивлячись на сплячу доньку. На душі було одночасно важко і легко. Сусідка по сходовій клітці, жінка років п’ятдесяти, прийшла знайомитися і запропонувала чай. Після розмови вона зрозуміла, що робить усе правильно.Спеціально для сайту Stories
Телефон почав розриватися від дзвінків уже за годину. Олексій то погрожував, то благав повернутися.
– Я все виправлю, – говорив він. – Обіцяю, все буде по-іншому.
– Ні, Олексію, – тихо відповідала Катерина. – Ти не виправиш. Тому що ти навіть не розумієш, що потрібно виправляти.Спеціально для сайту Stories
Дні складалися в тижні. Катерина поступово обживалася на новому місці. Сусідка за невелику плату допомагала з дитиною. Настя швидко звикла до нового садка, знайшла друзів. Вечорами вони разом читали книжки, малювали, готували вечерю.
– Мамо, а чому ми поїхали від тата? – запитала якось Настя.
Катерина обійняла доньку:
– Тому що іноді людям потрібно жити окремо, щоб стати щасливішими.
– А ми зараз щасливіші?
Катерина задумалася. Згадала, як уперше за довгий час почала посміхатися вранці. Перестала відчувати постійну втому й роздратування.
– Так, малятко.
Олексій продовжував телефонувати, але все рідше. Одного разу прийшов на роботу до дружини, приніс величезного плюшевого ведмедя і квіти.
– Давай спробуємо знову, – просив він. – Я все зрозумів. Буду допомагати, обіцяю.
– Пізно, Олексію, – похитала головою Катерина. – Я більше не вірю обіцянкам.
Дитина підросла. Поступово Катерина почала помічати, як багато часу і сил у неї звільнилося. Записалася на курси, про які давно мріяла. Стала частіше зустрічатися з подругами. А головне – навчилася чути себе, свої бажання і потреби.
Тепер, засинаючи в маленькій орендованій квартирі, Катерина більше не була самотньою. Вона нарешті була собою – не чиєюсь дружиною, домробітницею чи обслугою, а просто собою. І ця свобода коштувала всіх страхів і сумнівів.
