Коли перший раз я побачила тата свого чоловіка, я звісно зраділа. А зраділа тому, що видно було – людина військова, а значить дисципліна і певні рамки присутні.
Мама звичайна домогосподарка, підпрацьовує репетитором іноземної мови, хороша, доречі, жіночка. Зовсім скоро ми з Богданом зіграли весілля, а потім я завагітніла. Всі були раді.
Навіть майбутній дідусь, тобто батько Богдана, настільки проникся цією атмосферою очікування дитини, що відразу взявся за справу. От ми не планували жити в свекрів, але вже так вийшло, тому я не сильно впиралася цій звістці.
Враховуючи те, що свого житла немає, а гроші доведеться витрачати на зйомні будинки не малі, для мене проживання з батьками стало спасінням, та і поміч якась би була.
Але мої рожеві мрії швидко розлетілися, як попіл від пориву вітру. А все тому, що ця дисципліна переросла в безмежний контроль. Трикімнатна квартира – не малий простір для того, щоб розміститися 4 дорослим людям і одній дитині.
Але не для свекра. Він звик, що всі живуть за його правилами. 9 вечора – спати, зранку о 7 підйом, і нікого не цікавить, що я може працюю вдома, чи хочу відіспатися, чи в мене щось болить.
Це був просто кошмарний сон. В душі я просто співчувала свекрусі, яка прожила з ним 40 років, і при цьому всьому змогла зберегти спокій і рівновагу. Ви уявіть собі тільки, як така мила жінка, вчитель, може терпіти нападки чолов’яги з твердим кулаком та гострим словечком.
Коли дитині виповнилося 2 роки, у мене вже здавали нерви. Тоді сверуха підійшла до мене і сказала ось що: “Доню, мені тут спадок перепав, прийми ці гроші, як компенсацію, я знаю, це вкрай не легко, беріть будинок в іпотеку на перший час і на перший внесок там з головою, може і мене колись доведеться прихистити”.
Після цих слів я ледь не розплакалася. А мати Богдана, як у воду дивилилася, так свекор її допік, що через 3 роки ми її забрали до себе.
Вона чудова людина, мені допомагає, з внуком сидить, носа куди не треба не пхає. Ось така історія, а ви кажете свекрухи, тут батько такий, що ворога не треба.
