Тільки в ранньому дитинстві батьки люблять дітей однаково і дають їм усе, в міру сил та можливостей, а коли дітки виростають, з’являються улюбленці – когось люблять більше, а когось менше. Те саме відбувається і з турботою.
Улюбленцям дістається більше, а іншим, що залишається. Коли Вітя зібрався одружитися, його молодша сестра Наталя одразу заявила питання, щоб Віті з молодою дружиною у їхній квартирі не було.
– Вітя, тобі вона дружина, а мені тітка незнайома! А я, між іншим, у себе вдома! І в себе вдома хочу ходити, як хочу, говорити і робити, що сама захочу!
– То роби, хто тобі не дає? – здивувався Вітя.
– Сам факт присутності чужої людини для мене створює дискомфорт! – поділилася Наталя мудрістю з інтернету.
– Який дискомфорт? – насупився Вітя. – Ми з Ганною днями на роботі! Вранці, коли ми йдемо, ви з матір’ю ще спите, а ввечері, то ми повечеряли і до себе в кімнату пішли!
– Ага, звісно! – хмикнула Наталка. – І в туалет ви не вийдете, в кишеню справи робитимете! А я може, тим часом буду йогою займатися!
– Повір, нічого цікавого! – зауважив Вітя. – Та й хто на тебе дивитиметься?
– Вітю! – крикнула Наталка, а потім підключила маму. – Ну, скажи йому! Навіщо нам стороння жінка у домі?
– Наталю, – сказала Ніна Іванівна, – так вона дружина Віті, а нам з тобою невістка! А це майже рідня.
– Це десь у далекому селі рідня, а згідно із законом – стороння людина! Мам! Я не хочу жити як у комуналці!
Ніна Іванівна, як не крути, любила більше доньку, бо син їй нагадував про чоловіка, який її колись із двома дітьми кинув напризволяще. І встала вона на бік дочки, хоч і досить делікатно:
– Вітя, ми тебе любимо, а ось твою Ганну майже не знаємо. Ні, ми обов’язково познайомимося, але знайомство починати з проживання якось не дуже, – спокійним тоном, але з нотками умовлянь, говорила Ніна Іванівна. – Тим паче, ти чоловік!
Це якось неправильно, якщо ти сидітимеш на маминій шиї сидіти! А у вас діти підуть, а Наталка ще молода! Може вночі прийде чи вдома вирішить друзів зібрати, а тут ви з дітками! Посваритеся ж, а ви ж рідні!
– Я зрозумів, – похмуро відповів Вітя. – Женуть із власного дому!
– Вітя, тебе ніхто не жене, – сказала мама. – Просто не хочеться проблем, коли їх можна уникнути!
– Без дружини можеш жити, – сказала Наталка, – а з дружиною своєю дорогою…
Ганна одразу зрозуміла, що щось негаразд у Віті з мамою та сестрою, бо після весілля вони планували пожити з ними, щоб назбирати на квартиру. Але за три тижні до весілля Вітя перевіз свої речі на орендовану квартиру, куди і привів молоду дружину.
Зрозуміти, Ганна, зрозуміла, але влазити не стала. Вона й сама була не в захваті від сусідства з ріднею чоловіка, але заради Віті готова була потерпіти стільки, скільки потрібно.
– Не співпало, та й добре, – говорила вона своїй подрузі. – Вітя тільки сумний ходить.
– Ганно, ти краще в ті справи не лізь! – порадила Катя. – А те, що тобі менше на мозок капатимуть, то здоровішим будеш!
– Я буду, а ось Віті дійсно важко!
– На те ти і дружина, щоб його підтримувати! По суті, ти тепер його сім’я, а ті – лише родичі!
Може Вітя і легко відходив, але про образу незабаром забув, бо з’явилися інші справи. Треба було якось облаштовуватись і налагоджувати побут, а тут ще й Ганнуся подарувала йому сина.
– Тягнути більше нікуди, – скрушно сказав він. – Більше ми з тобою нічого зібрати не зможемо. Проїдати будемо, а відкладати не вдасться.
– Я теж так думаю, – сказала Ганна. – А коли обов’язковий платіж, тут хочеш – не хочеш, а заплатиш!
Взяли іпотеку на тридцять років. Хотіли на двадцять, але такий платіж забрав би з їхнього життя хоч якісь розваги. Але через чотири роки після появи сина, радості все одно зникли, Рома оголосив світ вітальним криком.
– Нічого! – говорив Вітя. – Впораємося!
– Звичайно, любий! – підтримувала його дружина. – Куди ж ми подімося?
Коли молодшому синові виповнилося п’ять, Вітя примудрився дістати дві путівки у санаторій. Вони з Ганною нікуди не їздили у відпустки, максимум, до її рідні до села, але й роботу на городі відпочинком не назвеш.
– Ганнусю! Там басейн, процедури, дискотека, п’ятиразове харчування! Це ж просто царські умови!
– А діти?
– За невелику доплату можна їх взяти, але, можливо, і від них відпочинемо?
– А їх у камеру зберігання здамо чи моїй мамі до села завеземо? – з посмішкою запитала Ганна.
Що камера зберігання, що теща – це були жарти одного порядку, бо вона за дітьми все одно не стежила б, бо й робота, і город, і господарство. Замкнула б їх у кімнаті з телевізором і тільки годувала б за розкладом.
– Мамо, – Вітя звернувся з проханням, – можна я вам на тиждень привезу дітей? Ми з Ганнусею у відпустку хочемо поїхати.
– І куди це ви? – запитала Наталка, не давши матері і рота відкрити.
– У санаторій під містом, – відповів Вітя. – Ми ж, років вісім не відпочивали.
– Ви, значить, у санаторій, а нам твоїх бандитів чатувати? – обурилася Наталка. – Шикарна перспектива!
– Мам, – Вітя все ж таки звертався до матері, а не до сестри. – Вони спокійні хлопці! Годувати, перевірити, щоб одягнулися нормально, та й спати покласти вчасно. Так вони майже самостійні.
– Ну-у, – замислилась Ніна Іванівна.
– Вітю, ні! – відповіла за матір Наталя. – Ми з матір’ю нещодавно ремонт зробили, меблі поміняли! А це, знаєш, дорого! А тут твої дітки нам все зруйнують? А ти потім компенсуєш? Тим більше, що до мене чоловік іноді заходить. Ось тільки дітей тут не вистачало!
– Мам! – сказав Вітя, втрачаючи останню надію.
– Вітя, у нас насправді ремонт свіжий, а Наталя життя своє влаштовує. Ви ж з Ганнусею сім’я, от і вирішуйте якось ваші сімейні питання самі!
– Дякую, мамо! – відповів Вітя.
До санаторію поїхали з дітьми, а про рідню він не згадував ще якийсь час. Образився. Підкралося лихо, звідки не чекали, а Віті довелося йти на уклін до рідні.
– Мам, Наталко, нам з Ганною зарплату затримали. Потрібно терміново внесок по іпотеці платити. Дайте в борг на три-чотири дні, будь ласка!
– Сину, так у нас немає, напевно, – відповіла Ніна Іванівна, подивившись на дочку.
– Є у нас, – Наталка поплескала маму по руці, – не хвилюйся!
– Ви мене, прямо, врятували! – Вітя полегшено зітхнув.
– Ні! – твердо сказала Наталя. – Рятуватись ти сам будеш, а у нас ці гроші відкладено на вхідні двері! Замірник має приїхати за тиждень. Потрібно і за двері передоплату внести, і щоб за роботу залишилися!
– Наталю, ти чого? – здивувався Вітя. – Я на чотири дні прошу!
– Це ще невідомо, як ти віддаватимеш! А мені за тиждень треба людині гроші дати! А потім, ще через п’ять днів, він буде встановлювати двері і треба буде повністю розрахуватися!
– Наталко, та розрахуєшся ти! – обурився Вітя. – У нас ситуація екстрена! Кредит заплатити треба завтра, а зарплата прийде післязавтра! Я одразу гроші привезу! Або на карту закину! Наталя!
– Кажеш гарно, а влетіти з дверима я не збираюся! А затримають ще тобі, і що мені робити?
– Давай хоч зараз до нотаріуса поїдемо і все оформимо, як годиться! Можеш навіть штрафи намалювати тисячу відсотків!
– Я поки що твої штрафи отримаю, акція на двері закінчиться! Так що, братику, давай, не кашляй!
Вітя, звичайно, викрутився, звозив до нотаріуса старого приятеля, але гроші віддав навіть раніше за термін, бо впевнений був, а ось, що мати, що сестра, перекочували до чорного списку його спілкування. Вітя розповів усе дружині, а та відповіла фразою, яку колись десь вичитала:
– Мудра людина не мститься, а чекає, коли саме життя помститься за нього! Чекати довелося недовго.
– Вітю, ми з мамою до тебе їдемо! – повідомила Наташа телефоном о третій годині ночі.
– Не треба до мене їхати, – відповів Вітя сонно, – спимо ми!
– Вітю, нам не до жартів! Постели для мами постіль, а для мене розкладачку якусь знайди! – невдоволено сказала Наталя.
– Розкладачок не тримаємо, а всі спальні місця у нас зайняті! – сказав він і заразливо позіхнув.
– Ти знущаєшся? – крикнула Наталка в трубку.
– Сестро, чого тобі від мене треба? І чого ви претеся до мене серед ночі? У вас є власна квартира, туди і їдьте ночувати!
– Вітю! – Наташа зло обірвала брата. – Ти маєш нас пустити на ніч! Нам йти поки що нікуди!
– А що сталося? – невинно спитав Вітя, розштовхуючи дружину. Прикривши трубку рукою, промовив: – Ганнусю, явиться мами з сестричкою! Рвуться до нас у гості!
– А іншого часу не знайшли? – сонно запитала Ганна.
– Я радий, що наші думки сходяться! – усміхнувся Вітя.
А Наталя весь цей час посилено щось пояснювала, перемежуючи слова охами, зітханнями та криками.
– А тепер стисло і зрозуміло! – наказав Вітя.
– Вітя! У нас двері заклинили!
– Сильно? – спитав Вітя.
– Там спочатку замок заїдав, потім вона на перекіс пішла і зачинятись не хотіла, а потім, коли я плечем допомогла, вона заклинила, і замок взагалі не крутиться! – розповідала Наталя, починаючи схлипувати. – А ми ж із мамою були у хатніх халатах! Ми до сусідів, але ж ти знаєш, які вони?
– Дуже цікаво! – Вітя широко посміхався. – Двері відплати таки вас наздогнали!
А його дружина, яка слухала розмову, театрально хитала головою, прикриваючи рукою рота. Насправді вона хотіла в голос посміятися, але поки не заважала чоловіку розмовляти.
– Вітю, нам треба дочекатися ранку, а потім викликати майстра! Тож виклич нам таксі та оплати карткою! У нас гроші у квартирі!
– То ви не їдете чи не їсте? – вирішив уточнити Вітя.
– Не тупи! – крикнула Наталка. – Ми сидимо, як дві курки проклятими проклятими дверима!
– Ось і сидіть! – сказав Вітя. – На карті у мене грошей немає! А шукати, щоб допомогти близьким, тим паче таким, щось взагалі не хочеться!
– Ми ж твоя рідня?
– І двері! – зауважив Вітя. – І ваші двері стали фінальним акордом, після якого я взагалі не маю з вами спілкуватися!
– Як тобі не соромно, синку, так низько мститись! – почувся голос матері.
– А я не мщу, – відповів Вітя. – Я нарешті почав роздавати борги!
– Ти ж у нас нічого не брав? – не зрозумівши натяку, сказала Наталка.
– Я брав ваше ставлення, – сказав Вітя. – Вашу любов, турботу і чуйність! Ну таку, яку ви мені давали, а тепер я вам їх віддаю так само, як брав!