Оля стояла посеред кухні, і в неї тремтіли руки. Не від холоду, а від люті, яка нарешті вирвалася назовні після довгих днів мовчання. Свекруха дивилася на неї з відкритим ротом, а свекор почервонів так, ніби ось-ось у нього станеться інфаркт. Петро застиг у дверному отворі, не в силах вимовити ні слова.
— Обідайте у себе вдома! Ви мені ніхто! Зрозуміло?! — викрикнула Оля, і її голос зірвався на останніх словах. — Я не ваша дочка! У мене є власна мати! Я не просила вас навалюватися сюди й перетворювати моє життя на пекло!
Слова виривалися самі, наче прорвало греблю. Все, що накопичилося всередині останніми днями, виплеснулося назовні гарячою лавою.
— Я запропонувала вам пельмені! Звичайні пельмені! А ви почали читати мені лекцію про неповагу до гостей! Але ви не гості! Гості приходять на вечір, п’ють чай і йдуть! А ви тут живете! Вказуєте, як мені мити посуд, як солити суп, як прати мою білизну!
Свекруха нарешті знайшла дар мови:
— Оленько, донечко, я ж хотіла допомогти…
— Я не донечка! — Оля відчула, що сльози підступають до горла, але стримала їх. — Ви хотіли допомогти? Допомога — це коли просять! А ви просто ввірвалися в моє життя, все переставили як вам зручно і критикуєте кожен мій крок!
Петро спробував стати між ними:
— Оль, давай заспокоїмося…
— Ні! — відрізала вона. — Я просила тебе поговорити з ними ще в середу! А ти сказав: потерпи до вихідних, я втомився, мені важко на роботі. А мені, значить, легко? Я щодня приходжу додому раніше за тебе і зустрічаю їх! Вислуховую про те, що суп недостатньо наваристий, що каструлі стоять неправильно, що квіти треба поливати по-іншому!
Вона повернулася до свекрухи, яка вже плакала, витираючи очі хусткою:
— Ви мене змучили! Зовсім виснажили! Я сьогодні вперше за тиждень хотіла просто відпочити! Виспатися, прийняти ванну, побути в тиші! А ви прийшли голодні й вимагаєте обід! Гарячий, правильний, домашній! Вам тут не ресторан!
Все почалося в понеділок вранці. Оля прокинулася від дзвінка у двері. Петро вже пішов на роботу, а вона збиралася ще пів години повалятися в ліжку перед своїм робочим днем. Відчинивши двері в халаті та з розпатланим волоссям, вона побачила на порозі двох усміхнених людей з величезними сумками.
— Оленька! Донечко! — свекруха розцілувала її в обидві щоки, перш ніж Оля встигла щось сказати. — Ми так раді тебе бачити! Петро сказав, що ми можемо погостювати тиждень! Скучили за вами!
Свекор мовчки потиснув їй руку і затягнув у квартиру важку валізу. Оля стояла у передпокої, намагаючись прокинутися і зрозуміти, що відбувається. Петро нічого не говорив про гостей. Взагалі нічого.
— Я вам зараз чай поставлю, — пробурмотіла вона, щільніше натягуючи на себе халат.
— Ти йди, збирайся, донечко, — свекруха вже йшла на кухню, озираючись навколо. — Я сама все зроблю. Ти ж на роботу поспішаєш?
Оля хотіла заперечити, але свекруха вже гримотіла каструлями на кухні. Вона написала Петру гнівне повідомлення: «Чому ти не попередив, що твої батьки приїжджають?!»
Відповідь прийшла лише через годину: «Вибач, сонечко, забув сказати. Вони давно просили. Давай потім поговоримо, у мене аврал на роботі».
Коли Оля вийшла з душу, на кухні вже пахло млинцями, а свекруха накривала стіл.
— Ось, спекла тобі млинців! Ти ж зовсім худенька, треба краще їсти! І взагалі, Оленько, у вас тут у холодильнику якось порожньо. Петру потрібно добре харчуватися, він же багато працює!
Оля проковтнула заперечення. Вони працювали обоє, і холодильник був повний, просто не тією їжею, яку вважала правильною свекруха.
— Дякую, дуже смачно, — сказала вона, сідаючи за стіл.
— Їж, їж, донечко! А я поки подивлюся, що у вас тут з порядком. Може, допоможу прибрати?
— Не треба, справді, все гаразд…
Але свекруха вже пішла до кімнати, і звідти долинув її голос:
— Ой, а штори-то як висять! Їх же треба по-іншому! І пил на полицях… Оленько, де в тебе лежать ганчірки?
Оля доїла млинець і швидко одяглася. На роботу вона втекла з відчуттям, що її вигнали з дому.
Увечері, коли вона повернулася, квартира сяяла чистотою. Свекруха зустріла її задоволеною посмішкою:
— Ось, я тут трохи прибралася! І вечерю приготувала! Петро, напевно, скоро прийде, він же завжди пізно повертається, так?
— Так, — кивнула Оля, відчуваючи дивне роздратування. Її дім став іншим. Речі лежали не на своїх місцях, у повітрі висів різкий запах якихось мийних засобів.
— Оленька, донечко, не ображайся, але я помітила, що у вас книги на полицях якось не так стоять. Треба ж їх розставляти за розміром або за кольором! А то виходить некрасиво. Я завтра допоможу тобі переставити, добре?
— Не треба, мені й так зручно…
— Та що ти, донечко! Це ж дрібниця! Зате красиво буде! Ти головне не соромся, я люблю допомагати! Ти мені як рідна дочка!
Оля спробувала посміхнутися. Петро прийшов лише вночі, виснажений і втомлений. Батьки вже спали в їхній кімнаті, а вони влаштувалися на дивані у вітальні.
— Петре, твоя мама хоче переробити все в квартирі, — прошепотіла Оля.
— Мама просто хоче допомогти, не звертай уваги, — пробурмотів він і одразу заснув.
У вівторок свекруха прокинулася раніше за всіх і приготувала сніданок. Коли Оля вийшла на кухню, її зустріла свіжа випічка.
— Оленько, донечко, сідай! Я спекла пиріжки! З капустою та з яблуками!
— Дякую, але я зазвичай не снідаю так ситно…
— Як це не снідаєш?! — свекруха розвела руками. — Сніданок — це найголовніше! Ти ж цілий день працюєш! Їж, їж, не соромся!
Оля з’їла пиріжок, відчуваючи, як шлунок протестує проти такої важкої їжі з самого ранку. Свекруха сиділа навпроти й спостерігала, як вона їсть, із задоволеним виглядом.
— Ось молодець! А то зовсім худенька стала! Жінці треба бути в тілі, чоловікам так більше подобається!
— Мені Петро каже, що я йому подобаюся, — тихо заперечила Оля.
— Та він же просто соромиться сказати! Чоловіки завжди соромляться! Але я-то знаю, що вони люблять! Я ж Петра народила, я його краще знаю!
Після роботи Оля виявила, що книги на полицях дійсно переставили за кольором. Її улюблені збірки віршів тепер стояли розкидані, зате веселка з корінців виглядала «красиво», як і обіцяла свекруха.
— Бачиш, як гарно вийшло! — світилася свекруха. — І квіти я тобі полила! Ти їх зовсім засушила, бідні! Їм же щодня води треба!
— Це сукуленти, їх не можна поливати щодня…
— Ой, що ти кажеш, донечко! Усі квіти люблять воду! Не переймайся, я тепер за ними стежитиму!
Петро знову прийшов пізно. Оля спробувала з ним поговорити, але він лише відмахнувся:
— Оль, будь ласка, не зараз. У мене завтра важлива нарада. Потерпи трохи, добре?
До середи Олі почало бракувати терпіння. Свекруха вставала раніше за всіх, готувала ситні сніданки, критикувала кожну дрібницю в квартирі й постійно називала її «донечкою».
Свекор мовчав, лише кивав, коли дружина говорила, і гортав щось у телефоні.
— Оленька, донечко, ти як розвішуєш білизну? Треба ж по-іншому! Ось дивися, трусики так, майки так, щоб не витягувалися!
— Оленька, а чому у тебе каструлі на цій полиці? Їх же на тій зручніше тримати!
— Оленька, ти що, справді в магазині готові котлети купуєш? Це ж несмачно і шкідливо! Треба самій крутити!
До вечора середи Оля почувалася як вичавлений лимон. Вона повернулася додому і виявила свекруху на кухні, де та смажила котлети.
— Ось, приготувала! Петро любить домашні котлетки! Ти ж йому готуєш котлетки?
— Іноді, — збрехала Оля. Петро взагалі не любив котлети, він віддавав перевагу рибі та овочам.
— Треба частіше! Чоловіка треба годувати! Шлях до серця лежить через шлунок! — свекруха засміялася над власним жартом. — Ой, Оленько, а я ще хотіла спитати про ту твою сукню у шафі. Вона ж така коротка! Ти що, у ній на роботу ходиш?
— Ні, це для особливих випадків…
— А я думаю, що її взагалі не можна одягати! Краще викинути. А то якось непристойно. Ти ж тепер заміжня жінка, треба скромніше одягатися!
— Я не буду викидати свою сукню, — твердо сказала Оля.
— Ну як знаєш, донечко, — свекруха ображено стиснула губи. — Я ж тобі добра бажаю! А ти така різка! Молодь зовсім не слухає порад!
Коли Петро повернувся, Оля потягла його у ванну — єдине місце, де можна було поговорити більш-менш наодинці.
— Петре, я більше не можу! Твоя мама контролює кожен мій крок! Вона хоче викинути мою сукню! Вона залила мої рослини! Вона називає мене «донечкою», хоча я просила її цього не робити!
— Оль, ну потерпи до вихідних. Я в суботу з ними поговорю, чесно. Просто зараз у мене дуже важкий тиждень на роботі, я не можу ще й з цим розбиратися…
— А я можу?! — Оля відчула, як закипає всередині. — Я приходжу додому раніше за тебе! Я проводжу з ними весь час! А ти тільки ночуєш тут!
— Я розумію, сонечко, але ще пару днів… Потерпи, будь ласка.
Оля вийшла з ванної, стримуючи сльози. Свекруха стояла біля дверей.
— Оленько, донечко, я все чула. Вибач, якщо я тебе чимось образила! Я справді хотіла просто допомогти! Ти ж молода, недосвідчена, я думала, тобі буде приємно!
— Мені не потрібна допомога, — втомлено сказала Оля. — Правда.
— Та що ти, донечко! Всім потрібна допомога! Ти просто соромишся! Завтра я навчу тебе, як правильно прасувати сорочки Петра!
Четвер і п’ятниця злилися в один нескінченний кошмар. Свекруха весь час була поруч, давала поради, виправляла, переробляла. Навіть коли Оля намагалася просто посидіти в тиші з книжкою, свекруха сідала поруч і починала розповідати історії з дитинства Петра.
— А ти знаєш, Оленька, як Петро в дитинстві плакав, коли я йшла? Ось такий мамин синочок був! Я його так люблю! Він у мене найкращий! І ти за ним добре доглядай, добре?
Петро потопав у роботі й приходив дедалі пізніше. Оля підозрювала, що він спеціально затримується, щоб не зустрічатися з батьками. До вечора п’ятниці вона була на межі нервового зриву.
— Петре, завтра субота, — сказала вона, коли вони нарешті лягли спати на дивані. — Ти обіцяв поговорити з ними.
— Поговорю, обов’язково, — пробурмотів він. — Тільки давай не відразу зранку. Дай мені хоч трохи поспати.
— Звичайно, — погодилася Оля, відчуваючи полегшення. Нарешті це закінчиться.
Суботній ранок почався з дива. Оля прокинулася в тиші. Ніхто не галасував на кухні, не кликав її снідати. Вона обережно визирнула з вітальні й побачила записку на столі: «Оленька, ми з татом вирішили прогулятися містом. Повернемося до обіду. Мама».
Оля відчула таке щастя, що готова була заплакати. Цілий ранок без свекрухи! Вона розбудила Петра:
— Петре, вони пішли! У нас є кілька годин для себе!
Вони поснідали в тиші, не поспішаючи, насолоджуючись кожною хвилиною спокою. Оля набрала ванну з піною, додала олійки, увімкнула музику і пробула у воді цілу годину. Потім зробила маску для обличчя, уклала волосся, пофарбувала нігті. Петро теж відпочивав, читав, дивився серіал.
Час пролітав непомітно. Коли годинник показав полудень, Оля раптом згадала про записку. До обіду. Вона виглянула у вікно і побачила, як через двір йдуть свекри.
— Петре, вони повертаються, — сказала вона.
— Зараз я з ними поговорю, — пообіцяв Петро, але його голос звучав не надто впевнено.
Через хвилину у двері подзвонили. Оля відчинила. Свекруха і свекор стояли на порозі, обоє втомлені й явно голодні.
— Оленько, донечко, ми так втомилися! Стільки ходили! — свекруха зайшла в квартиру, знімаючи туфлі. — Ой, як хочеться їсти! Що на обід?
Оля завмерла. Обід. Вона зовсім забула про обід. Весь ранок вона присвятила собі, нарешті собі, і думка про готування навіть не прийшла в голову.
— Я… я нічого не готувала, — зізналася вона. — Але я можу швидко зварити пельмені!
Свекруха зупинилася посеред передпокою. Її обличчя повільно змінювалося, вираз здивування змінився на розчарування, а потім і на осуд.
— Пельмені? — перепитала вона. — Напівфабрикати? Гостям?
— Ну, я думала…
— Оленько, ну як же так! — свекруха похитала головою. — Ми ж попереджали, що до обіду повернемося! Написали ж! Як можна пропонувати гостям напівфабрикати? Це ж неповага! Ти б хоч суп зварила, або курку запекла!
Ми ж з батьком зовсім голодні, ми спеціально не їли в місті, думали, що вдома на нас чекає нормальний обід.
— Я не бачила вашої записки про обід, — почала виправдовуватися Оля, відчуваючи, як всередині все закипає. — Я думала…
— Що ти думала? Що гості самі собі їжу готуватимуть? — зітхнула свекруха. — Молодь зовсім не вміє приймати гостей! Добре, давай я сама щось приготую! Де у тебе продукти?
І тут усі ці дні терпіння, нав’язаної турботи, критики та порад — усе це вирвалося назовні одним потужним потоком.
— Ні! — крикнула вона так голосно, що свекруха відсахнулася. — Досить!
— Оленька, донечко, ти що…
— Я не Оленька! Я Оля! І перестаньте називати мене донечкою!
— Але ж я з любові…
— З якої любові?! — голос Олі зірвався на крик. — Ви мене замучили! Я більше не можу!
Петро вискочив із вітальні, свекор завмер у дверях. Але Оля вже не могла зупинитися.
— Обідати будете у себе вдома! Ви мені ніхто! Зрозуміло?! Я не ваша дочка! У мене є власна мати! Я не просила вас приїжджати сюди й перетворювати моє життя на пекло!
Далі все змішалося в какофонію криків і сліз. Свекруха плакала, витираючи очі хусткою. Свекор червонів і мовчав, стиснувши кулаки. Петро намагався всіх заспокоїти, але його голос тонув у загальному хаосі.
— Я хотіла допомогти! — ридала свекруха. — Я щиро хотіла допомогти!
— Допомога — це коли просять! — Оля вже не кричала, але її голос звучав твердо й холодно. — А ви просто вторглися в моє життя! Переставили все, розкритикували все! Я навіть книгу не можу знайти, бо ви їх за кольором розставили! Мої сукуленти гниють, бо ви їх поливали! Мою сукню ви хотіли викинути!
— Добре, — тихо сказав Петро. — Добре, я все зрозумів. Мамо, тату, збирайтеся. Підемо пообідаємо в ресторані.
— Петре, це ж дорого… — почала свекруха, але він похитав головою.
— Збирайтеся. Будь ласка.
Батьки збиралися мовчки. Свекруха все ще схлипувала, свекор не дивився в бік Олі. Коли вони вийшли у передпокій, Петро обернувся до дружини:
— Олю, мені шкода. Справді шкода. Я мав поговорити з ними раніше.
Вона кивнула, не в силах вимовити ні слова. Коли двері зачинилися, Оля впала на диван і заплакала. Від втоми, від полегшення, від усього одразу.
Петро повернувся лише ввечері. Він сів поруч із нею, втомлений і засмучений.
— Я зняв їм номер у готелі, — тихо сказав він. — На решту днів. Вони не хочуть тут залишатися.
— І правильно, — прошепотіла Оля.
— Я пояснив їм, що вони були занадто настирливі. Що ти маєш право на своє життя, на свій простір. Мама плакала. Тато злився. Але мені здається, вони зрозуміли.
— Вони на мене образилися?
— Так. Вони більше не хочуть з тобою спілкуватися.
Оля чекала, що відчує провину, докори сумління. Але замість цього вона відчула лише полегшення.
— Знаєш що? — сказала вона, дивлячись Петру в очі. — Я цьому тільки рада.
Він зітхнув, але кивнув:
— Я розумію. Вибач мене. Я мав захистити тебе раніше. Я просто… вони мої батьки. Мені було складно.
— Мені теж було складно, — відповіла Оля. — Але тепер усе скінчилося.
Вони сиділи в тиші, тримаючись за руки. Оля встала й почала розставляти книги назад, за темами й авторами, як їй було зручно. Петро мовчки допомагав їй.
Оля лягла в ліжко, у їхній спальні, на свою подушку, і вперше за тиждень заснула спокійно. Без тривоги, без напруги, без очікування ранкового «Оленька, донечко, вставай, сніданок готовий».
Батьки Петра поїхали через кілька днів, так і не помирившись з невісткою. Тепер вони дзвонили рідко, розмовляли тільки з сином, ввічливо, але холодно. Оля не відчувала провини. Вона захистила свій дім, своє право жити так, як їй зручно.
І пельмені, як на зло, стали її улюбленою стравою по суботах. Вона готувала їх, їла із задоволенням і посміхалася, згадуючи той день. День, коли вона нарешті сказала «ні».
