– Я тебе зрадив, – чоловік стискає мою долоню. – І вона чекає дитину.
Слова Павла як відро холодної води. Уся сонливість зникає. Я сідаю на ліжку, моргаю, немов так зрозумію краще. Що він щойно сказав? Маячню. Мій чоловік не міг зізнатися, що в нього є коханка на стороні. Тільки не Павло. У нас не ідеальна сім’я, але щаслива. І велика. Два хлопчаки підлітки, які тріпають нерви постійно. Малятко, яке скоро має з’явитися на світ. Усе ж було добре! Які ще коханки? Нісенітниця. Просто жарт, так.
– Це не смішно, – я притискаю долоню до живота. Підкочує нудота. – Павло, скажи, що це жарт.
Чоловік мовчить. Тільки дивиться на мене своїми пронизливими карими очима. Його гарне обличчя озлоблюється, нагадує неупереджену маску. Як же так? Ні. Не вірю.
– Це не жарт, Віко, – вимовляє повільно, як дитині щось пояснює. – Я не хотів тебе вплутувати. Це була помилка. Одна помилка,люба. Вона нічого не змінює.
Слова чоловіка як крізь товщу води долітають. Нічого не розумію. Тільки серце здавлює так сильно, що плакати хочеться. А сліз немає. Суцільна порожнеча всередині.
Ми з чоловіком багато років разом, і я ніколи не підозрювала його в зрадах. Не думала навіть про це! Сліпо довіряла, не було жодних передумов. Навіть якщо Павло затримувався, я знала, що чоловік на роботі. А тепер він сам зізнається мені в зраді.
– Навіщо ти мені це говориш? – я не розумію. Нічого не розумію! Хіба чоловіки самі зізнаються? – Що відбувається, Павло? Ти… Якщо ти хочеш розлучитися…
– Ні, – чоловік міцніше стискає мою долоню, рухається ближче. – Ні, ніякого розлучення. Вона нічого для мене не значить. Але ти повинна була дізнатися від мене. А не від цієї божевільної. Вона хоче все зіпсувати.
– Ти мене зрадив, але винна коханка? Я висмикую руку, різко піднімаюся на ноги. Обіймаю круглий живіт у спробі захиститися. Низ живота тягне. Стає холодно, немов шкіру пронизує крижаними голками. І теплий спортивний костюм, обраний люблячим чоловіком, абсолютно не рятує. Чи люблячим?
– Мені шкода, – повторює чоловік, піднімаючись слідом. – Я не думав, що це так обернеться.
– Шкода? Шкода, що зрадив? – я обхоплюю руками свій живіт, у якому живе наша довгоочікувана донька. – Або що я про це дізналася? Боже. Адже ми так хотіли дитину.
Ця дівчинка була довгоочікуваною і вистражданою. Ми стільки років старалися, переживали не найкращі моменти. Наше малятко – диво. А Павло каже…
– Я шкодую, що так вчинив, – чоловік підтискає губи, прямуючи до мене. – Віко, вислухай мене.
– Не підходь! – я виставляю руку вперед, відступаю до стіни. – Не смій до мене торкатися. Після інших. Чого ти від мене чекаєш?
– Що ти пробачиш.
– Пробачу? Ти з глузду з’їхав? Я ніколи не пробачу зраду.
– Ти чекаєш дитину.
– О, як ти вчасно про це згадав. Зраджувати тобі це не заважало, так? Чи ти думаєш, що я при надії і тому пробачу?
Хитаю головою. Ні. Цього ніколи не станеться. Я можу пробачити чоловікові багато чого. Забув про річницю, не забрав синів зі школи. Затримався на роботі. Підвищив голос на емоціях. Я вмію пробачати. На багато що закриваю очі. Тому що в нас сім’я. Була. Але зрада… Ні.
Нехай Павло збирає речі й котиться до своєї коханки! Ось вона нехай його пробачає. Я підходжу до шафи, відчиняю дверцята. Дістаю спортивну сумку, кидаю її на ліжко. Згрібаю сорочки чоловіка.
– Що ти робиш? – чоловік намагається мене зупинити.- Віко, припини.
– Я, по доброті душевній, зберу твої речі, – ціжу крізь зуби. – Востаннє. Ти ж не підеш без речей?
– Я взагалі нікуди не піду.
– Чому ж? Коханка чекає від тебе дитину, напевно їй теж потрібна турбота. Щасти вам, всього найкращого.
– Вік, ти перегинаєш.
– Так? Думаєш, одних сорочок вистачить? Ну гаразд.
– Припини! Павло вириває з моїх рук сумку, кидає її в стіну. І я злякано скрикую. Світильник погойдується, а потім із гуркотом падає вниз. Розлітається дрібними осколками. Так само розбивається моє серце.
– Пробач, – видихає рвано. – За все пробач. Але я не збираюся нікуди йти. Це мій дім. Тут моя сім’я.
– А, тобто я маю піти? – нервово сміюся. – Виженеш мене з дому? Гаразд. Добре. Я зрозуміла.
– Ти теж залишишся вдома, – Павло впирається долонею в шафу, перекриваючи мені шлях.
– І як ти мене зупиниш? Під замок посадиш?
– Так. Так, Віко, якщо знадобиться – посаджу. Ти нікуди не підеш.
Я не вірю в почуте. Яка ж нісенітниця. Це все просто маячня. Мій чоловік не може бути зрадником. А тим більше тираном, який замкне в будинку.
– Пусти, – прошу здавлено. – Павло, мене зараз знудить.
– Віко, просто послухай мене, – чоловік обхоплює моє обличчя, нависає. – Я не хочу тебе втрачати.
– Ти вже втратив. У момент, коли вирішив переспати з іншою. Коли взагалі подумав про це.
– Я помилився, люба. Одна помилка. Я не дозволю їй зруйнувати нашу сім’ю.
– Помилка – це купити мені троянди або не в ту секцію відвезти Тіма. А зрада – це вибір. І ти його зробив. А я обираю тебе не пробачати.
Павло відступає на секунду. Його тіло перетворюється на витягнуту струну. Ніби вібрує від злості й роздратування. А я користуюся цим. Проскакую повз чоловіка, шукаю в шухлядці свої документи. Якщо чоловік не поїде, то я тут не залишуся. Боже, а хлопчики? Як їм пояснити те, що відбувається?
– Ну як ти підеш? Ніч на вулиці, – Павло притягує мене до себе. – Зупинися на секунду. Заспокойся. Подумай на тверезу голову.
– Про що тут думати? У тебе буде дитина з іншою жінкою.
– У нас із тобою теж буде. Дочка. А на неї… Віко, мені начхати. Віриш? Я не збираюся брати участь у їхньому житті. Максимум, буду платити аліменти. Це все, що вони від мене отримають.
– Ти себе чуєш? Павло! У тебе буде дитина.
– Мені на неї плювати!
Павло кричить у відповідь. Зривається. Жовна грають. Чоловік розлючений. Повітря навколо вібрує. Ноги починають підкошуватися. Мене немов змітає емоціями. Як він узагалі сміє злитися?!
– Це сталося на корпоративі, – чоловік розповідає, а я не хочу знати. – Я не розумів, що роблю. Я не планував цього. Вона просто моя співробітниця.
– Припини, – шепочу.
– Я мав поїхати додому. Хотів провітритися спочатку. Тобі б погано стало від запаху табаку і напоїв. Тому затримався. А після…
– Досить!
Закриваю вуха долонями, але картинок не позбутися. Вони постають перед очима. Такі яскраві, виразні. Ніби я особисто за цим спостерігала. Мій чоловік в обіймах іншої. Вони розважаються, танцюють у ресторані. Цілуються. Їдуть у готель. Чи до неї додому? Це було перед тим, як я потрапила до лікарні? Після? Я лежала вдома, ледь могла рухатися. А він у цей час перекидався з іншою?
– Я не хочу цього знати, Павло, – ковтаю, нудота посилюється. Мене ось-ось знудить.
– Чого я хочу – так це поїхати. І розлучитися з тобою.
– Розлучення не буде. Наша дитина буде в повній сім’ї. Ми з цим упораємося, Вікусю.
– Ні, не впораємося. Я впираюся долонею об туалетний столик. Мене нудить дедалі сильніше, голова паморочиться. Я намагаюся глибоко дихати, притискаю долоню до живота. Заспокоїтися. Треба заспокоїтися. Прописано спокій і жодних поганих емоцій. Інакше є ризик того, що я втрачу дитину. Вдих. Затримати дихання. Видих. Усе добре. Я з цим впораюся. Щось придумаю.
– Ну куди ти поїдеш? – усміхається Павло, хитає головою. – Не дури, Віко. Тобі нікуди йти.
– Ти мене ні з ким не переплутав? Я знайду де зупинитися. У подруг або в батьків.
– Повернешся у своє село? Тисяча людей населення і жодних перспектив? Чудове майбутнє для нашої доньки.
– А хоч туди! Всяко краще, ніж жити з тобою.
– А про хлопчаків ти подумала?
Я стогну. Тому що Паша влучив по найважливішому. Знає, як усе викрутити на свою користь. Як я поїду? Кину їх? Ні, ні за що. А забрати із собою не зможу. Тимур тільки втягнувся в колектив у новому ліцеї, там найкраща технічна освіта в місті. Тимофій почав брати участь у спортивних змаганнях, у нього блискуче майбутнє.
У маленькому селі, звідки я родом, їм робити нічого. Вони й самі нізащо не поїдуть зі мною. Залишаться з батьком. Я б могла залишитися тут! Спокійно облаштуватися. Мій чоловік забезпечений , у нього вистачить коштів зняти мені квартиру. От тільки з погляду розумію – Павло не піде на це.
Вставить палиці в колеса, що завгодно зробить, щоб примусити мене залишитися. Чоловік немов відчуває слабину, тисне далі:
– Ніякого розлучення, Віко. Ти залишишся моєю дружиною. І пробачиш згодом.
Не пробачу. А ось помститися, може, й помщуся. І розлучення я доб’юся, чого б це мені не коштувало.
– А що у вас тут відбувається?! У спальню без стуку ввалюються хлопчики. Штовхаються, змагаються, хто першим зайде всередину.
Я зітхаю, втома накочує. У Тимура розсічена брова, Тимоша облизує розбиту губу. Скуйовджені, часто дихають. До болю Павла нагадують. Такі ж темноволосі й емоційні. Один на одного кидають злі погляди. Знову щось не поділили.
– Ми аптечку не знайшли, – Тимур вимовляє зі звинуваченням. – Ти знову її кудись переставила. Може досить господарювати?
– Тимуре, – Павло зупиняє сина.- Стеж за тоном. Це я переставив.
– Ну і куди? А нам сказати? Квартира-то ваша, звісно, але ми тут теж живемо. Або виселите, як дівчисько з’явиться?
– Припини!
Тільки Тимур, п’ятнадцятирічний підліток, заводиться все сильніше. Намагається з батьком сперечатися. Хоче дорослим здаватися. Я спираюся на стіну. Думки пливуть. Хочеться заснути, а коли прокинуся – нехай це все буде кошмар.
– А що? – Тимур підвищує голос. – У вас буде своя дитина. Спільна! А ми навіщо, га?
Хлопчики – не мої рідні сини. Вони діти Павла від першого шлюбу. Але я люблю їх не менше, ніж любитиму рідну доньку. Вони – мої. Крапка.
Ми познайомилися з Павлом, коли хлопчики були зовсім маленькі. Я не особливо прагнула до стосунків із розлученим батьком-одинаком. Але Павло вміє бути чарівним.
А хлопці… Їх я полюбила з першого погляду. І все було добре, поки не почався перехідний вік. Тоді все стало складніше. Гормони вирують, тестостерон так і пре. І якщо Тимофій просто дурнею мається, то Тимур постійно йде в конфлікт. Чомусь почав сприймати мене ворогом. Після того як дізнався, що у нього буде сестричка. Адже я сім років заміняла їм маму. Хіба цього недостатньо, щоб прийняти мене в сім’ю? Сім років.
Сім довгих років разом із Павлом. Щасливих. Наповнених коханням. А тепер усе зруйнувалося. Розлетілося вщент. А я навіть не помітила, коли це сталося. Обіймаю живіт руками. Мені важко стояти. Але рушити до ліжка я не ризикую. Здається, що якщо зроблю крок, то світ похитнеться.
– Хлопчики, – кличу, але мене ніхто не чує.
– А що я не так кажу? – Тимур напирає. – Нас, може, взагалі в інтернат віддадуть. Щоб не заважали.
– Ти дурень! – втручається Тимофій. – Навіщо ти дурниці говориш? Нас не кинуть. Не кинуть же, тату?
– Так, обидва! Заспокойтеся. Ніхто нікого не кидає.
Гул у вухах наростає. Дзвенить. Хлопчики продовжують сперечатися, штовхають один одного. Павло намагається їх вгамувати. Усе пливе перед очима.
– Чорт. Віко…
Усі розмови різко припиняються. За мною невідривно стежать три пари однакових карих очей. Я опускаю голову, намагаючись зрозуміти, що привернуло їхню увагу. На білій тканині штанів розповзається червона пляма. А наступної секунди я відключаюся.
Наступного дня я прокинулася у лікарні. Моя дівчинка, я її втратила…Моє життя перетворилося на якийсь фільм,з поганим кінцем. Більше нічого не хочу.
З Павлом все ж таки ми розлучилися…До хлопців я приїзджала,і кожного разу в їх очах я бачила,що вони себе звинувачують в тому ,що трапилося. Я міцно їх обіймаю і цілую в маківки.
Павло зі своєю коханкою більше не бачився ,так аліменти дитині платив як і обіцяв.В ньому все одно тішилася надія ,що я пробачу…
Але ні,це був кінець. Це була потрійна зрада. Він зрадив мене ,нашу донечку, якої тепер немає, і ту дитину,від коханки, яка ні в чому не винна…