– Дмитро, не повіриш, кого я сьогодні зустріла в торговому центрі, – Ольга задумливо помішувала каву. – Тетяну Веско, пам’ятаєш, я розповідала? Ми з нею в одному класі вчилися.
– І що в цьому дивного? – чоловік відірвався від ноутбука.
– Та ні, дивно не це. Вона запитала, чи правда, що моя сестра виходить заміж за якогось бізнесмена?
Дмитро насупився:
– Наталка? За бізнесмена? Перший раз чую.
– Ось і я про те ж, – Ольга присіла на край столу. – Ми з нею, звичайно, не особливо спілкуємося останнім часом, але про таке вона б сказала. Тим більше мамі.
– А мама що каже?
– У тому-то й справа, що мама на мої дзвінки другий день не відповідає. Каже, що зайнята, потім передзвонить.
Дмитро закрив ноутбук:
– Може, варто з’їздити, провідати? Все-таки…
Дзвінок телефону перервав його на півслові. Ольга глянула на екран і здивовано підняла брови:
– Наталочко.
Розмова була короткою. З кожною секундою обличчя Ольги ставало все більш напруженим.
– Що сталося? – стривожився Дмитро.
– Не знаю, – Ольга нервово накручувала пасмо волосся на палець. – Наталка просить терміново приїхати. Каже, важлива справа, по телефону не обговорити.
– Так поїхали, – Дмитро потягнувся за ключами від машини. – Заразом і з мамою побачимося.
– Ні, вона просить одній приїхати. І не до мами, а в кафе.
У маленькому кафе було майже порожньо. Наталя сиділа біля вікна, нервово перевіряючи телефон. Побачивши сестру, вона схопилася:
– Олю, дякую, що приїхала!
Щось в її голосі змусило Ольгу насторожитися. Молодша сестра виглядала одночасно схвильованою і… тріумфуючою?
– Що сталося? – Ольга сіла навпроти. – У тебе такий вигляд, ніби ти або заміж зібралася, або банк пограбувала.
Наталка нервово розсміялася:
– Майже вгадала. Пам’ятаєш Андрія?
– Це який на сірій бмв? З яким ти зустрічалася?
– Так. Загалом… ми знову разом. І у нас буде дитина.
Ольга повільно поставила чашку:
– І заради цього ти мене терміново викликала? Щоб повідомити про дитину?
– Ні, не тільки, – Наталка подалася вперед. – Розумієш, тут така справа… Мама вирішила віддати мені свою квартиру.
– Що значить “віддати”? Просто так?
– Ну не просто так, – Наталя відвела погляд. – Розумієш, нам же тепер з дитиною десь жити треба. А мама каже, що може пожити у тебе, поки…
– Стоп, – Ольга підняла руку. – Давай по порядку. Коли це мама вирішила віддати тобі квартиру? І чому я дізнаюся про це від тебе, а не від неї?
– Вчора ввечері, – Наталя смикала серветку. – Я їй розповіла про дитину, про те, що ми з Андрієм хочемо бути разом… Вона сама запропонувала.
Ольга відкинулася на спинку стільця, уважно роздивляючись сестру. Щось у всій цій історії здавалося неправильним.
– А де зараз Андрій? – запитала вона несподівано. Наталя злегка зніяковіла:
– У відрядженні. Він… у нього свій невеликий бізнес, знаєш…
– Знаю, – кивнула Ольга. – Пам’ятаю, як рік тому ти ридала у мене на кухні і розповідала, що він аферист і живе за твій рахунок. Ну точніше маминим.
– Люди змінюються! – спалахнула Наталя. – Він тепер зовсім інший. У нього тепер серйозні плани…
У цей момент у Ольги задзвонив телефон. На екрані висвітилося: “Мама”.
– Оленко, – голос матері звучав незвично боязко. – Ти можеш сьогодні заїхати? Мені потрібно з тобою поговорити.
– Про те, що ти вирішила віддати свою квартиру Наталі? – в голосі Ольги задзвенів метал.
На тому кінці дроту повисла пауза.
– А… ти вже знаєш?
– Так, уяви собі. Від Наталки. Яка зараз сидить переді мною і розповідає, як вдало все складається.
– Олю, не злися, – мати говорила квапливо. – Давай зустрінемося, я все поясню. Це ненадовго, просто поки що…
– Добре, – перебила її Ольга. – Я приїду за годину.
Вона відключила телефон і повернулася до сестри:
– Значить, кажеш, мама сама запропонувала?
Наталя кивнула, але щось в її погляді змусило Ольгу згадати давню розмову. Їй було тоді років дванадцять, Наталі – чотири. Молодша розбила мамину улюблену вазу, а потім так подивилася на старшу своїми величезними очима і сказала: “Це Оля впустила, я бачила!” І мама повірила. Як завжди вірила Наталці.
Дорогою до матері Ольга зателефонувала чоловікові:
– Дмитро, пам’ятаєш, ти питав про бабусину квартиру? Чому мені не дозволили там жити під час навчання?
– Пам’ятаю, – в голосі чоловіка чулося здивування. – І що?
– Здається, історія повторюється. Тільки тепер з маминою квартирою.
Квартира матері зустріла Ольгу звичним запахом ванільного печива. Віра Миколаївна завжди щось пекла, коли нервувала. Зараз на кухонному столі нагромаджувалася ціла гора випічки.
– Проходь, доню, – мати метушилася, розставляючи чашки. – Я тут печиво зробила, твоє улюблене…
– Мамо, давай без цього, – Ольга залишилася стояти. – Розкажи краще, що відбувається.
Віра Миколаївна опустилася на табурет:
– Розумієш, у Наталочки така ситуація складна… Їй потрібна допомога, підтримка. Вона ж зовсім одна, з дитиною…
– А Андрій? – перебила Ольга. – Він де?
– Ну… вони помирилися. Він обіцяє, що все буде добре, що одружаться…
– Тобто спочатку він її кинув з дитиною під серцем, а тепер раптом повернувся? І ти йому віриш?
Мати промокнула очі кухонним рушником:
– Олю, ну що ти так? Люди змінюються… І потім, у них же буде дитина!
Ольга притулилася до одвірка. В голові спливали картини з минулого: ось вона, шістнадцятирічна, працює вечорами в супермаркеті, щоб купити собі випускну сукню. А ось Наталка через вісім років – їй шиють сукню в модному ательє, тому що “дівчинці потрібне свято”.
– Отже, ти вирішила віддати Наталі квартиру, – повільно промовила Ольга. – А сама хочеш жити у нас?
– Тимчасово, звичайно! – поспішно додала мати. – Поки вони не стануть на ноги. У вас же велика квартира, місця багато…
– А ти не подумала запитати спочатку? Може, у нас свої плани? Може, ми дітей хочемо?
– Так я ж не назавжди! – в голосі матері з’явилися прохальні нотки. – Допоможи сестрі, вона ж маленька зовсім…
– Маленька? – Ольга гірко посміхнулася. – Їй двадцять сім років, мамо! Коли я в цьому віці була, я вже три роки як заміжня, працювала начальником відділу і платила іпотеку. І ніхто мені не віддавав квартиру просто так!
– Але ж у тебе все добре! У тебе чоловік, робота, своя квартира…
– Так, все добре. Тому що я сама всього досягла. А знаєш, як мені це “добре” дісталося?
І Ольгу прорвало. Вона говорила про те, як в шістнадцять років працювала пакувальницею в супермаркеті, тому що “грошей на дурниці немає”. Про те, як вступила до університету на бюджет, але жила в гуртожитку, хоча бабусина квартира стояла порожня – “вона для Наталочки, їй потім для навчання знадобиться”. Про те, як бабусину квартиру потім просто продали і купили Наталі машину – “їй же на роботу їздити треба”.
– А пам’ятаєш, як я просила допомогти з першим внеском за іпотеку? – голос Ольги тремтів. – Ти сказала, що грошей немає. А через місяць купила Наталці шубу, тому що “дівчинці потрібно виглядати гідно”!
Мати сиділа, опустивши голову:
– Олю, але ти ж сильна, ти завжди сама справлялася…
– Тому що вибору не було! Тому що мене з дитинства привчили: на допомогу можна не розраховувати, Наталочка важливіша!
У двері подзвонили. На порозі стояла Наталка – ошатна, з новою сумочкою від відомого бренду.
– Ой, ви тут! – вона картинно сплеснула руками. – А я думала, ви в Олі будете все обговорювати!
Ольга уважно подивилася на сестру. Щось у її поведінці здавалося фальшивим, награним.
– Наталочко, – запитала вона несподівано. – А коли ти дізналася про дитину?
– Два тижні тому, – швидко відповіла сестра. Занадто швидко.
– Дивно. А Тетяна Веско вже місяць тому знала, що ти вийшла заміж за бізнесмена.
Наталка зблідла:
– Яка Тетяна?
– Та сама, якій ти написала про своє “нове життя”. І про те, що мама тобі квартиру віддає.
– Я не… – почала Наталя, але замовкла під важким поглядом сестри.
– Місяць тому ти вже знала, що я віддам тобі квартиру? – тихо запитала Віра Миколаївна.
– Мамо, ти не розумієш! – Наталя миттєво ввімкнула режим “скривдженої дитини”. – Мені справді потрібна допомога! І Андрій…
– Андрій, значить? – Ольга дістала телефон. – Той самий, який нібито покинув тебе з дитиною? А потім повернувся? Або той, з яким ти два тижні тому відпочивала в Туреччині – я бачила фото у тебе в сторіс.
У кухні повисла важка тиша. Було чути, як цокає годинник на стіні – старий, ще від бабусі залишився.
– Я все можу пояснити, – почала Наталка, але мати раптом встала:
– Не треба. Я сама все зрозуміла. Ти… ти все це спланувала? Заздалегідь?
– Мамо, ну а що такого? – Наталя раптом перестала зображати нещасну. – Мені справді потрібна своя квартира. З Андрієм у нас все серйозно, ми хочемо жити разом. А ти б і так мені її залишила, рано чи пізно.
– А я? – голос матері здригнувся. – Де я маю жити?
– Ну, у Ольги ж місця багато, – знизала плечима Наталя. – Вона багата, успішна. Нехай тепер про тебе подбає, я своє вже відпрацювала.
Ольга відчула, як у неї холонуть руки. “Відпрацювала”. Значить, все це – роки маніпуляцій, сльози, скарги – було роботою?
– Що значить “відпрацювала”? – тихо запитала мати.
– А то й значить! – Наталя раптом розлютилася. – Думаєш, мені подобалося бути вічно маленькою і безпорадною? Вічно потребувати захисту? Зате ти завжди була на моєму боці! Завжди давала те, що я хотіла! А Олька нехай тепер побуде хорошою донькою, якщо вона така правильна!
Віра Миколаївна повільно опустилася на стілець. Вона дивилася на молодшу дочку так, немов бачила її вперше.
– Тобто… весь цей час… – вона запнулася, намагаючись зібратися з думками. – Всі твої проблеми, всі сльози…
– Ой, мамо, прокинься! – Наталя роздратовано змахнула рукою. – Ти сама цього хотіла! Тобі ж подобалося бути вічно потрібною, незамінною! “Наталочка маленька, Наталочці потрібна допомога…” А те, що ти зруйнувала стосунки зі старшою дочкою – це нічого, так?
– Я не зруйнувала… – почала мати, але Ольга перебила: – Ні, мамо, вона має рацію. Ти справді зруйнувала. Щоразу, коли ставила її інтереси вище моїх. Щоразу, коли говорила “ти сильна, ти впораєшся”. Знаєш, що найприкріше? Адже я справді справлялася. Завжди. А ти сприймала це як належне.
Наталя пирхнула:
– Саме так! Ти справлялася, і що? Тепер у тебе є все: кар’єра, чоловік, квартира. А я що, повинна все життя в продавцях сидіти? У мене теж має бути своє житло!
– І тому ти вирішила забрати мамину квартиру? – Ольга похитала головою. – А сама-то ти хоч що-небудь зробила, щоб чогось домогтися?
– Я зробила! – раптом вигукнула Наталя. – Я знайшла людину, яка мене кохає! У нас буде сім’я, дитина! А ти… ти бездітна так і залишишся.
У кухні повисла дзвінка тиша. Ольга побіліла:
– Звідки ти…
– Думаєш, одна ти можеш стежити за соцмережами? – злорадно посміхнулася Наталя. – Я бачила, як ти підписана на групи по ЕКЗ, як ставиш лайки постам про дітей, які з’явилися через роки спроб. Все намагаєтеся з Дімкою, так? І нічого не виходить?
– Наталя! – вигукнула мати. – Як ти можеш…
– А що? – молодша дочка демонстративно поклала ногу на ногу. – Це життя, мамо. Хтось може мати дітей, а хтось – ні. Хтось вміє влаштовуватися в житті, а хтось вічно кривляється, зображуючи порядність.
Ольга повільно піднялася:
– Знаєш, що? Ти маєш рацію. Я справді не можу мати дітей. Вже три роки намагаємося. Знаєш, чому? Тому що в дев’ятнадцять років я втратила дитину. Коли працювала на двох роботах, щоб платити за навчання. Тому що мама сказала, що грошей немає – всі пішли на нову машину для Наталки.
Віра Миколаївна схлипнула:
– Олю… я не знала…
– Звичайно не знала! Ти взагалі нічого про мене не знала! – Ольга вже не стримувала сліз. – А тепер ти хочеш жити у мене? Після всього цього?
– Донечко…
– Ні, мамо. Не треба. Живи де хочеш – хоч у Наталі, хоч у подруг. Але тільки не в мене.
Вона попрямувала до виходу, але біля дверей обернулася:
– І знаєш що, Наталю? Можеш радіти – квартира тепер твоя. Тільки врахуй: мама більше не буде твоєю жилеткою. Час дорослішати.
Грюкнули вхідні двері. На кухні повисла важка тиша.
– Ну ось і чудово, – Наталка встала, розгладжуючи спідницю. – Документи на квартиру у нотаріуса, я завтра заберу. А ти, мамо… ну, знайдеш де пожити. У тебе ж багато подруг.
Віра Миколаївна сиділа, не рухаючись:
– А дитина? Ти справді чекаєш дитину?
– Ні, звичайно, – Наталя дістала дзеркальце, поправляючи помаду. – Це був просто спосіб натиснути на жалість. Безвідмовно працює, правда?
– Натиснути на жалість… – луною повторила мати. – А Андрій? Він знає про твій план?
– Звісно, знає! – Наталя розсміялася. – Це була його ідея. Він же ріелтор, знає, як провернути такі справи. До речі, квартиру потім можна буде продати…
Вона замовкла, зловивши погляд матері. Віра Миколаївна дивилася на неї з якимось новим виразом – сумішшю жаху і відрази.
– Забирайся, – тихо сказала вона.
– Що?
– Забирайся з моєї квартири. Негайно.
– Але мамо! Документи вже…
– Геть! – Віра Миколаївна раптом схопилася, перекинувши стілець. – Геть з мого дому! І не смій повертатися!
Коли за Наталею зачинилися двері, Віра Миколаївна повільно опустилася на підлогу. Вперше в житті вона відчувала себе абсолютно розчавленою.
Квартира, яку вона переписала на молодшу дочку… Старша дочка, яку вона втратила своїми руками… І ця порожнеча всередині, яку нічим не заповнити.
Вона просиділа так до темряви.В голові крутилася одна думка: потрібно знайти адвоката. Хорошого адвоката. Тому що документи ще не підписані, ще можна щось виправити…
Наталя дійсно намагалася забрати документи у нотаріуса, але мати встигла відкликати довіреність. Тепер молодша дочка не відповідала на дзвінки і видалила матір з друзів у всіх соцмережах.
А ще через рік Віра Миколаївна знайшла в поштовій скриньці конверт. Всередині була фотографія УЗД і коротка записка почерком Ольги: “Вийшло. З третьої спроби ЕКЗ. Буде дівчинка. Я не пробачила, але, можливо, коли-небудь…”
І вперше за довгий час вона заплакала – не від горя, а від слабкої надії на те, що не все ще втрачено. Що, можливо, одного разу вона зможе стати іншою бабусею – не тією, що сліпо потурає примхам розпещеної онуки, а тією, що вміє любити мудро і справедливо.
