Жінка в песцевому кожушку і високих шкіряних чобітках постійно морщилася. Все-то їй не подобалося в будинку.
-А що це, тут підлоги дерев’яні? Що, під лінолеумом дошки? – набігли зморшки на її ідеальне чоло.
-А що там, по-вашому, має бути, залізо? – огризнулася Олена.
Їй уже добряче набридли ці вибагливі покупці, які намагаються в усьому знайти недоліки. Точніше, пошуками цих недоліків вони намагаються знизити ціну. Але Олена стояла на своєму.
-Дім гарний. І поступатися я не буду. Не подобається? Не купуйте.
Жінка, що пахла дорогими парфумами, переглянулася з чоловіком. Потім важко зітхнула.
-Дівчино, ну хто ж так справи-то робить? Ви ж повинні якось торгуватися.
-У мене в оголошенні зазначено, що без торгу, – заявила Олена.
-Добре, добре, – не витримав чоловік. – Будинок ми беремо. Він потрібен нам під дачу. Знімайте оголошення про продаж.
Неголосно перемовляючись між собою чоловік із дружиною вийшли за хвіртку, сіли у свій позашляховик і поїхали в місто. Договір купівлі-продажу вони підписуватимуть завтра, вже в місті.
А поки що Олена була останній день у рідному селі. Повертатися сюди дівчина більше не хотіла. Адже бабусі тут більше немає. Приїжджати до неї вона буде на місце спочину. І тільки туди! А цей будинок переходить у чужі руки.
Олена тужливо пройшлася кімнатами. Її кроки в порожніх кімнатах віддавали гучною луною. Меблі Олена розпродала сільськими, а всі цінні й пам’ятні речі давно вивезла.
Цей будинок став частиною її серця. Тут вона виросла і ростила її найулюбленіша на світі бабуся, яка сама перед відходом сказала онучці:
-Олено, не тримайся за будинок. Знаю, що в селі ти не залишишся. Продавай його. Будинок хороший, багато дадуть.
Хати й справді була гарна, добротна і ціну на неї Олена виставила немаленьку. Поступатися не збиралася і, мабуть, правильно робила.
Обійшовши всі кімнати востаннє і попрощавшись із рідними стінами, дівчина вийшла на ґанок і почала зачиняти важкі двері на внутрішній замок.
-Оленко, що все, їдеш? Продала будинок? – почувся гучний голос за спиною.
Це було так несподівано, що Олена підстрибнула. На подвір’ї стояла Поліна, яка жила з батьками через три будинки від будинку бабусі. Поліна була молодша за Олену на кілька років, і в дитинстві вони ніколи особливо не дружили, але сільські, як правило, збираються і грають усі разом, тому знайомі вони були добре.
-Вважай, що продала, – відповіла Олена. – Дуже сумно все це.
-Ой, та що тут сумувати. Ти нарешті вирвалася в місто. Отримаєш гроші за будинок, будеш собі квартиру шукати.
-Вже знайшла. Я зараз живу у двокімнатній квартирі з умовою її викупу. Трохи грошей я вже виплатила. Отримаю за будинок – вважай, квартира моя.
-Здоооорово, – протягнула Поліна. – Заздрю тобі,Оленко. Ти така молодець. Не дарма ти в школі вчилася на одні п’ятірки.
Так, це було правдою. Олена була круглою відмінницею. Вона ніколи не любила село і сільське життя і завжди мріяла жити в місті. А для цього потрібно було добре вчитися. У Олени була мета, і вона до неї йшла. Бабуся нею пишалася, Олена це знала.
Дівчина зачинила двері, посмикала їх для перевірки і тихенько пішла до хвіртки. Пристосовуючись до її кроку поруч ішла Поліна і заглядала в обличчя.
-Олено, слухай, якщо в тебе тепер буде своя квартира, пусти мене ненадовго пожити. Я так хочу виїхати в місто, а можливості ніякої немає.
Мої батьки, сама знаєш, грошей мені не дадуть. Я недовго у тебе поживу. Щойно знайду роботу, орендую квартиру і з’їду, обіцяю. Коледж-то я закінчила, освіту в мене є.
-Ну, а що ж ти відразу після коледжу в місті не залишилася? – здивувалася Олена.
-Та кажу ж тобі, квартиру орендувати нема на що. Олено, ну будь ласка, дай мені теж шанс виїхати звідси. Я тебе не соромлюся і сусідкою буду хорошою.
Олена погодилася. Ну а що, справді, складно їй чи що поступитися куточком знайомій? Подругою Поліну вона назвати не змогла б. А сусідкою по квартирі, може й справді, вона виявиться нормальною.
Не виявилася. Поліна з першого ж дня, щойно увійшла у квартиру Олени, почала фиркати.
-Ой! Слухай, навіщо ти погодилася на викуп цієї квартири? Продавши будинок бабусі ти б краще знайшла. А тут і ремонт якийсь бабусин і вид із вікна не дуже.
-У вікна я не часто дивлюся, тож вид мене не бентежить. Зате квартира, вважай що, у центрі, – насупилася Олена. – Та й із ремонтом проблем не буде. Тепер, коли мені не потрібно щомісяця платити внесок за цю квартиру, я ремонт зроблю на зарплату.
-А що, зарплата в тебе хороша? – жваво поцікавилася Поліна. – Ти де працюєш?
-Я працюю в компанії, що займається сучасними технологіями. Створюю скрипти і програми.
-Ой, а я ж теж на комп’ютері вчилася працювати. Ні, правда-правда, – запевнила Поліна. – Олено, я знаю, що я багато в тебе прошу, але, можливо, ти і з роботою мені допоможеш. У вашій компанії немає якоїсь простішої посади. Ну, припустимо, тексти набирати.
Олена насупилася. Їй дуже хотілося відмовити Поліні, оскільки, наскільки вона пам’ятала, Поля була людиною досить безвідповідальною, і рекомендувати таку в компанію було як мінімум недалекоглядно.
Однак, треба ж такому статися саме зараз в офіс була потрібна дівчина для заповнення графіків і таблиць. Робота була нескладною і навчитися такому можна було легко.
Що ж робити? Збрехати, що вакансій немає, але це буде якось не по-товариськи, нечесно.
Поліна швидко помітила коливання Олени. Вона склала долоні в благальному жесті й подивилася на Олену поглядом кота зі Шрека. Олена розсміялася.
-Ну добре, Поліно. Є в нас одне місце, на яке зараз якраз шукають кмітливу дівчину. Завтра зранку поїдеш зі мною і я представлю тебе начальнику. Але вже якщо не впораєшся з роботою, не засуджуй.
-Я впораюся, впораюся, справді, справді,- захлопала в долоні Поліна.
Начальник відділу був лисіючим чоловіком середнього віку. До Олени він ставився з великою повагою. Збираючись піти на підвищення, пророкував її на своє місце.
А ось дівчина, яку Олена привела, здалася чоловікові занадто легковажною. Але Поліна так кокетливо плескала блакитними оченятами, що чоловік махнув рукою.
-Добре, вважай що прийнята в штат. Олена під твою відповідальність. Навчанням її нехай займеться Ігор. У тебе і так занадто багато роботи.
Олена відвела Поліну на її робоче місце. Представила Ігорю. Ігор був молодим, неодруженим чоловіком і славився у відділі ловеласом.
За навчання Поліни він взявся з усім завзяттям. Після закінчення робочого дня, коли Поліна з Оленою їхали додому на таксі, Поліна почала розпитувати:
-А що, цей Ігор одружений?
-Не одружений, – насупилася Олена. – А ти з якою метою цікавишся?
-Мне здається, він до мене залицяється.
-Поліно, не здумай! Ігор волочиться за кожною новою спідницею, але потім кидає дівчат. У нас із сусіднього відділу так одна звільнилася, коли він із нею розлучився. Розповідали, що вона пішла при надії від нього. Ігор уміє добре запудрити мізки.
-Ой, а ти що думаєш, я зовсім дурна? – розсміялася Поліна. – Я все це прекрасно зрозуміла з першого погляду. Потрібен мені цей Ігор, “як собаці п’ята нога”! Я з ним поговорила, у нього навіть квартири своєї немає!
-О, а ти, я дивлюся, продумана у нас, – підвела брови Олена. – З першого ж дня знайомства цікавишся матеріальним становищем чоловіка.
-А ти як думала? Я вважаю так – зі стосунків потрібно завжди отримувати свою вигоду. Або в них має бути перспектива вдалого заміжжя, або якісь матеріальні блага для себе. Нічого цього в Ігоря немає.
-Ого! – вигукнула Олена і задумалася.
А Поліна, виявляється, зовсім не така проста, як здається. Живучи з нею в одній квартирі і працюючи пліч-о-пліч, Олена в цьому швидко переконалася.
Спочатку Поліна звела з розуму Ігоря. У період свого навчання дівчина з ним загравала. Кокетливо кліпала оченятами й Ігор танув, вирішивши, що чергова перемога в нього в кишені.
Але коли Поліна вичавила з Ігоря все, що їй було потрібно, вона перестала звертати на нього увагу. І як би не намагався чоловік до неї поступитися, у відповідь отримував холодний ігнор.
Спочатку Ігоря це збентежило, а потім, зрозумівши, що здобич вислизає, він почав активно залицятися до Поліни. Таке у відділі бачили вперше. Ігор приносив каву, купував шоколадки, навіть доставку квітів один раз замовив.
Але Поліна зарозуміло окидала його холодним поглядом, доводячи чоловіка до відчаю.
За місяць Поліна остаточно освоїлася у відділі і стала вхожою до кабінету начальника.
Там вона була частенько і під час візитів дівчини з-за дверей лунав її заливистий сміх.
Олена спостерігала за тим, що відбувається, збоку. Вона була цінним співробітником, повністю завантаженим роботою, і виверти Поліни їй, звісно ж, не подобалися, але в кожного свої методи.
Хтось хороший фахівець, а хтось підлабузнюється до начальства. Яке ж було здивування Олени, коли наприкінці місяця Поліна отримала зарплату, яка трохи поступається в розмірі зарплаті самої Олени.
Дівчина була в шоці, як і весь відділ. На Поліну почали поглядати і перешіптуватися за її спиною.
“Ось же вискочка! “Без року тиждень”, як у компанії працює, а отримала більше за багатьох у відділі! Колишнім дівчатам, що виконували її обов’язки, так не платили.”
Особливо похмурим став Ігор. Він більше не підходив до Поліни і виглядав змарнілим. Якось Олена зіткнулася з чоловіком у коридорі, коли він виходив із кімнати відпочинку, а вона бігла у своїх справах. Ігор схопив Олену за лікоть.
-Почекай, Олено, я з тобою поговорити хотів.
-Про Поліну? Я у ваші справи не лізу, – підняла вгору долоні Олена. – Мені все одно. Якщо у вас із нею не склалося, я тут ні до чого і обговорювати це не хочу.
-Та в нас із нею не могло нічого скластися! Твоїй Поліні це не потрібно. Ти навіщо її сюди привела? Вона ж нас усіх підсидить, включно з тобою.
-Та яким чином? – розсміялася Олена. – Ми з тобою фахівці, Ігорю. А Поля тільки й може, що графіки й таблиці заповнювати. Чи ти теж позаздрив її першій зарплаті? Мені здається, їй просто дали премію у вигляді заохочення. І це було одноразово.
-Олено, ну ти чого, живеш із нею в одній квартирі й зовсім її не знаєш? Вона працює не цим, – Ігор багатозначно постукав пальцем по голові, – а іншим місцем.
І тут чоловік зробив такий непристойний жест, що Олені стало неприємно.
-Ти на що натякаєш? Наскільки я знаю, у вас із Поліною нічого не було.
-У мене-то так, – усміхнувся чоловік. – Я для неї дрібна сошка. Вона вибрала більшу ціль. Розплющ очі, Олено…
На цьому розмова Олени з Ігорем обірвалася, оскільки з кімнати вийшли інші співробітники. Але з цього моменту дівчина почала уважніше придивлятися до Поліни і помітила багато чого такого, на що раніше не звертала уваги.
По-перше, з кабінету начальника Поля завжди виходила розчервоніла, з вульгарним блиском в очах, а іноді на ходу поправляла одяг. А по-друге, Поліна дуже часто почала пропадати вечорами, посилаючись на прогулянки і походи в кінотеатр.
Ці прогулянки затягувалися до пізньої ночі, і якось раз, визирнувши у вікно, Олена побачила, як біля під’їзду Поліна висаджується з машини підозріло схожої на машину їхнього спільного начальника.
Олена вирішила не лукавити і поговорити з подругою безпосередньо. Вона дочекалася, поки Поліна повернеться, і запитала:
-Що в тебе з нашим начальником?
-Ой, ти зрозуміла, так? – не стала заперечувати Поліна. – А що може бути між чоловіком і жінкою? Те саме… Але тільки ти нікому не кажи, а то позаздрять на роботі.
-Чому тут заздрити, Поліно? Він старший за тебе вдвічі. У нього онук нещодавно на світ з’явився. Це глибоко одружена людина. Навіщо тобі все це?
-А ти не розумієш, так? Правильна така? Тобі он усе легко дається. Бабуся пішла з життя, ти квартиру купила. Все тобі “на блюдечку”. На роботі теж цінний фахівець. А мені доводиться всього домагатися своєю працею.
-Це не праця, Поліно, це по-іншому називається.
-Та називай ти, як хочеш, – закричала Поліна, – а я теж не пропаду. Зарплата в мене вже зараз майже як у тебе.
-А знаєш що, подружка? – розлютилася Олена. – А з’їжджай-но ти від мене. Ти обіцяла пожити перший місяць. І щось, як подивлюся,затягнулося твоє проживання.
-Ну і будь ласка, я сама вже збиралася. Не турбуйся, я знайду, де жити.
Поліна з’їхала наступного ж дня, і з Оленою на роботі спілкуватися перестала. Дівчата навіть не віталися, в одну мить ставши майже ворогами.
Через кілька днів начальник відділу від’їжджав на конференцію, і в такі моменти, як правило, він призначав когось зі співробітників на своє місце. Цього разу всі були впевнені, що це буде Олена.
Вона була найціннішим фахівцем у відділі, і їй пророкували місце начальника, коли він піде на підвищення. Однак, коли чоловік зібрав усіх у своєму кабінеті, він оголосив:
-Відділом під час моєї відсутності керуватиме Поліна.
Поліна засяяла, у всіх інших витягнулися обличчя. Олені здавалося, що вона отримала плювок в обличчя.
-Це на якій такій підставі? – виступила вона вперед. – Поліна працює в нас трохи більше місяця, і ви вважаєте, що вона зможе нами керувати?
-Накази начальства прошу не обговорювати, – насупився чоловік. – Я все сказав. Усі вільні, можете приступати до роботи.
Співробітники потягнулися з кабінету, перешіптуючись між собою і поглядаючи на Олену. Поліна випливла, як королева, високо задерши ніс. А ось Олена вийшла киплячи від праведного гніву.
Ось, значить, як виходить! Усе те, що вона робить для компанії, не цінується. А цінуються, виявляється, зовсім інші речі!
Того ж дня Олена написала заяву про звільнення за власним бажанням. Коли це дійшло до начальника, він, уже виїхавши з міста, зателефонував їй.
-Олено, я прошу тебе, не ухвалюй поспішних рішень. Можливо, я був у чомусь неправий. Приїду і ми в усьому розберемося. Твої заслуги будуть гідно оцінені.
-Ну вже ні, – відрізала Олена. – Я не збираюся жодного дня працювати під керівництвом цієї дівки. Ніколи не думала, що вона на таке здатна.
-Олено, зауваж, ти сама привела її до нас, а зараз дівкою обзиваєш.
-А як ще я маю її обзивати після того… після того… Усе, я не хочу про це говорити.
Олена кинула слухавку. Вона знала, що не залишиться без роботи. Її давно переманювали до себе конкуренти компанії, обіцяючи більшу оплату. Звільнившись, Олена з легким серцем пішла туди.
Через кілька тижнів, увечері, у двері її квартири хтось подзвонив. Відкривши, дівчина побачила Ігоря з тортиком у руках.
-Пустиш поговорити? – помотав тортом чоловік.
-Ну, проходь, колишній колега, –
усміхнулася Олена.
За чаєм Ігор їй розповів, що справи у відділі пішли зовсім погано. Продуктивність упала і начальником відділу зацікавився директор компанії. З’ясувалася втрата цінного фахівця та історія з Поліною.
Дівчину було з тріском звільнено, а начальник отримав “по шапці”, і тепер підвищення йому точно не світить.
-Знаєш, – говорив Ігор, – після того, що сталося, багато хто у відділі втратив повагу до шефа. І я в тому числі. Я, звичайно, розумію, що я не такий фахівець, як ти, але все-таки… Можливо, і мене візьмуть на роботу конкуренти? Хочу, як і раніше, бути твоїм колегою.
-Легко, – усміхнулася Олена. – У професійному плані я завжди можу за тебе поручитися. Тільки май на увазі, у нас там дуже багато молоденьких дівчат. Ти їх, будь ласка, не турбуй, – жартівливо погрозила вона пальцем.Спеціально для сайту Stories
