― Сашко, алло! Ну, де ти? Ти взагалі час бачиш? Що ти так довго робиш у своєї мами? Скільки ще можна сидіти? У мене вже зовсім сил немає!
У відповідь у телефонній трубці Настя почула якийсь незрозумілий шум, шурхіт і, як їй здалося, жіночий сміх.
― Сашко, та де ти взагалі?
― Та Настю, я вже їду, їду. Не бурчи. Я в мами.
Настя продовжувала гойдати на руках маленьку донечку, яка сьогодні була особливо примхливою й ніяк не засинала.
Мілані було всього дев’ять місяців. І всі ці дев’ять місяців материнство давалося молодій Насті дуже важко. А чоловік, який шалено хотів дитину й був такий щасливий, коли вперше взяв Мілану на руки, через три місяці кардинально змінився.
Він раптом ні з того ні з сього став злим, дратівливим. Коли Настя намагалася йому щось сказати з цього приводу — у відповідь чула роздратоване «Я втомився на роботі!» і «Відчепися, я хочу спати!».
Але найнеприємнішим стало те, що Сашко перестав вчасно повертатися додому. Причому причин для затримки у нього завжди було безліч. То начальник попросив затриматися, то друг — допомогти в гаражі розібрати важкі запчастини, то сусіду потрібно терміново допомогти пересунути меблі.
А останнім часом Сашко постійно став після роботи заглядати в гості до своєї мами.
― Настя, ну ти ж розумієш, мама не молодіє. Їй постійно потрібна допомога. То вона налаштування на телевізорі зіб’є, то в телефоні щось натисне, і він у неї перестає працювати. Та й взагалі, вона живе сама, чоловіча допомога ніколи не буде зайвою, ― виправдовувався Сашко.
— Йти до мами з тобою та донькою — це зовсім не варіант, бо я мамі нічим не зможу допомогти, всі будуть тільки няньчитися з Міланою.
— Я, звичайно, люблю Марію Тимофіївну. Але, Сашко, мені зараз самій потрібна допомога як нікому іншому. Ти ж бачиш, яка Мілана примхлива й неспокійна. Вона цілий день у мене на руках. Я сьогодні навіть не вмивалася.
Про «нормально поїсти» я взагалі мовчу. А ти вже кілька днів поспіль йдеш на роботу рано-вранці, а повертаєшся, коли я вже сплю. Точніше, намагаюся заснути під плач доньки.
Ти навіть до нас у кімнату не заходиш, лягаєш окремо на диван, спиш там сам, а вранці знову йдеш. Як це розуміти? Що відбувається?
― Настю, я думаю, ти просто втомилася і вигадуєш. Нічого особливого не відбувається. Я працюю, я втомлююся, мені потрібен відпочинок. Ось і все.
― А я? Я не втомлююся, на твою думку? І взагалі, коли наша ідеальна сім’я встигла перетворитися на це? Хіба сім’я — це ось так, Сашко?
Сашко мовчки розвернувся й пішов на кухню вечеряти. Настя сіла на ліжко, обійняла коліна руками й розплакалася. Вона ніяк не могла зрозуміти, що ж вона зробила не так, у який момент її чоловік став таким. Холодним, жорстоким, ніби чужим. Адже вона старалася з усіх сил, і його вона любить, і Мілану…
Тут Мілана прокинулася, заплакала, і Настя знову з головою поринула у вир турбот про неї.
Гойдаючи доньку, вона спостерігала, як Сашко спокійно сидить на кухні, читає щось у телефоні й п’є каву. Це ніяк не вкладалося в голові. Не так вона уявляла собі сімейне життя, не такої реакції чоловіка чекала на появу доньки.
* * *
А Сашко тим часом писав пристрасні повідомлення своїй коханці Марині. Марина була його перукаркою, він уже кілька років ходив до одного й того самого майстра, але раніше ніколи не звертав уваги на симпатичну дівчину. Адже він був шалено закоханий у Настю й не помічав нікого навколо, крім неї.
І лише з народженням доньки, коли настали складні часи, та й дружина, вічно змучена турботами про дитину, вже не була такою яскравою й привабливою, Сашко почав виявляти знаки уваги до Марини. А та й рада.
Адже вона знала, що Сашко одружений і що у нього нещодавно народилася дитина, але це її не зупиняло — щастя занадто п’.нило.
Сашко проводив усі вечори поспіль із Мариною. Марина жила сама, її квартира була повністю у розпорядженні пари.
Пристрасна й красива, Марина притягувала його до себе, немов магніт. Сашко зовсім втратив голову. Щойно бачив Марину, торкався її плеча, цілував — одразу забував про все на світі.
* * *
— Маріє Тимофіївно, добрий день! Дайте, будь ласка, трубку Сашкові. Я ніяк не можу до нього додзвонитися. А мені дуже терміново потрібно з ним поговорити. Я щойно помітила, що у нас закінчується суміш для Мілани. Залишилося зовсім небагато.
А вона сьогодні плаче й плаче цілий день. І багато їсть. Боюся, що мені скоро не буде чим її годувати. Потрібно, щоб Сашко якнайшвидше приїхав додому й купив суміш по дорозі. Він взагалі скоро закінчить у вас чинити чайник? Він мені обіцяв сьогодні прийти раніше.
― Привіт, Настю. Сашка? Хм, ― свекруха ненадовго замовкла, потім, здається, почала розуміти, що відбувається, і, нарешті, відповіла: ― Він зараз ніяк не може відповісти, моя дорога. Він вийшов у під’їзд перевірити, чи не вибило у мене пробки.
Знаєш, він, мабуть, якось неправильно з’єднав дроти в чайнику, і в нас зовсім зникло світло. Але як тільки він повернеться, я відразу ж йому все передам. Не хвилюйся, люба.
― Дякую вам.
Настя нервувала, Мілана плакала дедалі сильніше, а запаси суміші танули. Сашко так і не відгукувався.
― Як же я могла не простежити за цим, як я могла… ― дорікала вона собі.
Мама Сашка тим часом люто набирала номер сина. А він уперто не відповідав на її дзвінки. Коли, нарешті, син сам передзвонив мамі, вона вже була в люті.
― Ах ти негідник! Я навіть знати не хочу, де ти зараз перебуваєш! І не хочу знову слухати твої виправдання. Я ще минулого разу тобі казала! Не смій втягувати мене у свої інтриги. Ти не тільки сам не поважаєш свою дружину, а й мене вплутуєш у свої пригоди.
Ти хоч знаєш, що зараз відбувається у тебе вдома? Ти в курсі, що Мілана кричить від голоду, їй терміново потрібна суміш, а ти не відповідаєш на дзвінки своєї дружини?
― Мамо, ну, перестань, будь ласка. Я вже дорослий. Я сам розберуся. Я так розумію, ти мене Насті не здала? Дякую тобі за це. Далі я сам. Без тебе.
Ці слова дуже образили маму. Вони ще обернуться проти Сашка. Прийде час.
― Сьогодні не здала. Але це був останній раз. Ти мене зрозумів? Ти навіть не уявляєш собі, яке шалене бажання у мене було відразу ж після дзвінка Насті — поїхати до неї якнайшвидше, купити цю суміш і допомогти їй з малечею.
Але що тоді я їй скажу про тебе? Як я можу її так сильно образити? Ти хоч уявляєш, що буде, якщо вийде правда, що насправді ти всі вечори проводиш не у мене?
― Мамо, ну не нагнітай ти. Так, мамо, я знаю, що неправий. Але нічого не можу з собою вдіяти. Як би я не намагався, нічого не виходить.
Ну, я більше не кохаю Настю, не кохаю. Я тепер з іншою. Вона особлива. Вона саме та, що мені потрібна. Я додому йти не хочу. І кинути дружину зараз не можу, і жити з нею більше не хочу.
― Ти хоч на мить подумав про свою сім’ю, про доньку, про дружину? Бідна дівчинка, їй же зовсім нікому більше допомогти. Батьків у неї немає. Вона завжди думала, що ти будеш ідеальним батьком, а ти виявився зрадником.
Я так хочу проводити час зі своєю єдиною онукою, але ти позбавив мене й цієї можливості. Забороняєш мені приїжджати до неї. Тому що постійно брешеш Насті, що ти у мене, і боїшся, що я проговорюся.
Господи, кого ж я виростила! ― мама заплакала й кинула слухавку.
Через три години Сашко повернувся додому. Він купив суміш. Мілана була сита. А Настя була настільки засмучена тим, що не простежила за харчуванням малечі, що в неї навіть не вистачило сил сваритися з Сашком. Вона лише запитала його:
― Невже так складно було передзвонити? Всього лише один дзвінок. Я ж небагато прошу.
Ех, якби Настя знала в той момент, де насправді був її чоловік!
Сашко з байдужим виглядом плюхнувся на диван, відвернувся до стіни і всім своїм виглядом явно дав Насті зрозуміти, що не збирається відповідати.
***
Наступного дня свекруха сама зателефонувала невістці. Марія Тимофіївна всю ніч розмірковувала над словами сина. Вона вирішила, що більше не дозволить Сашку так знущатися над Настею.
― Настю, привіт. Можна я сьогодні до вас завітаю? Допоможу тобі.
― Звичайно, я буду дуже рада.
Бабуся була така щаслива від довгоочікуваної зустрічі з онукою, що ні на мить не випускала її з рук. Настя тим часом встигла привести себе до ладу, приготувати обід, попрасувати білизну і навіть випити чаю зі свекрухою.
Коли малятко заснуло, Настя сказала свекрусі:
― Неймовірно, ви у нас всього лише кілька годин. А мені вже так добре й легко, Маріє Тимофіївно, ― сльози щастя й вдячності заблищали в очах Насті. Вона так давно нормально не спала, що могла розплакатися буквально від чого завгодно.
— Моя люба… Тепер я завжди буду тобі допомагати. Більше я не буду слухати свого безсовісного сина й йти за його вказівками.
— Про що ви? Що зробив Сашко?
— Настя, я мушу з тобою серйозно поговорити. Тільки прошу тебе, вислухай мене спокійно.
Марія Тимофіївна розповіла невістці всю правду про свого сина, нічого не приховуючи. І про те, що у нього з’явилася інша, і що він постійно бреше Насті, коли залишає її саму з маленькою дитиною.
― Настя, ну не плач, моя люба… Не переймайся так. У тебе все буде добре.
― Добре? Ви серйозно? Та у мене ні грошей немає, ні роботи, ця квартира — ваша! У мене навіть свого куточка немає. Ні-чо-го! Тільки немовля на руках. Що у мене може бути добре?
― У тебе є я. І якщо вже мій син не зумів оцінити тебе по достоїнству й берегти те, що має, то я зроблю це за нього. Я прийняла рішення. Квартиру, в якій ви живете, я подарую онучці. Це буде найкраще, що я можу для неї зробити.
І ще, я йду на пенсію. Я давно про це думала, а тепер остаточно вирішила. У мене буде хороша пенсія, плюс є заощадження, я не пропаду, ще й вам з Міланкою допоможу.
Я буду доглядати за онукою, я й так занадто багато часу втратила. Тобі буде легше. А потім можеш і на роботу спокійно виходити, я завжди буду поруч.
Настя обійняла свекруху й розплакалася.
― Величезне вам спасибі! Я поки й сама не розумію, що відбувається зі мною та з моєю родиною. Такий хаос у голові. Як Сашко взагалі міг? Як Марина могла?
Адже я сама колись давно привела його до неї, мені її порадили як дуже хорошого майстра. А тепер що? Як я буду? Як Мілана без тата? Що ж відбувається… ― вона схлипнула й судорожно перевела подих.
― Але після ваших слів мені стало легше. Хочеться далі жити!
* * *
Настя сама подала на розлучення. Сашко з радістю зібрав речі й переїхав до Марини. Він допомагав дочці хіба що аліментами, навіть спілкуватися з нею перестав.
Через півроку Настя влаштувалася на роботу в банк. Усе склалося дуже вдало. І вона розквітла. Бабуся взяла на себе майже всі домашні клопоти та догляд за маленькою онучкою.
Настя багато працювала й дбала про себе. Вона знову стала тією пустотливою дівчиною з палаючими очима, в яку колись закохався Сашко. Йому треба було лише трохи почекати й допомогти дружині, а він одразу побіг до іншої.
Настя навіть познайомилася з дуже хорошим хлопцем. І він, до речі, сподобався Марії Тимофіївні. Вона практично перестала спілкуватися з сином і повністю поринула в турботи про онуку.
Одного разу в їхній квартирі пролунав дзвінок…
— Мамо, — Марія Тимофіївна не відразу впізнала голос сина, — можна я трохи поживу у тебе?
Сашко не дзвонив матері майже рік. Мабуть, насолоджувався своїм новим життям і був дуже зайнятий. Лише зрідка вітав зі святами.
― А що сталося, синку?
― Маринка мене вигнала. Сказала, що я не її принц. Дурна.
― А, ось у чому справа. Ні, Сашко. Ти вже дорослий хлопець. Давай тепер якось сам. Без мене.
