Образа матері, або чому сучасна молодь пропускає ювілейні застілля

Я тиждень готувалася до святкування свого ювілею, мені виповнилося 60 років кілька днів тому. Я ретельно готувалася до урочистостей, дуже сподівалася на те, що відзначу свій День народження у родинному колі та колі друзів. У зв’язку з карантином я вирішила святкувати у тісному сімейному колі.

Я живу з молодшою ​​дочкою, Олені вже 30 років, але вона, на жаль, ще незаміжня. Старшому синові 40, і він одружений. Так я й планувала святкувати: з дочкою, сином, його дружиною та донькою.

Я купила необхідні продукти, склала меню. Стіл я накрила розкішний: голубці, запечене м’ясо, кілька салатів, закуски, торт. Повідомила всіх, що відзначатимемо у суботу, щоб ніхто нічого не планував цього дня.

У суботу ніхто не прийшов. Я почала дзвонити синові, але він не брав слухавку. Не розумію, чому так сталося, але я дуже засмутилася. Замість того, щоб радісно відзначити День народження, я проплакала всю ніч.

Я не могла спокійно дивитися на накритий стіл, так важко мені було прибирати всі ці страви та порожні тарілки тих, хто не з’явився. Я так старалася для своїх дітей, а вони так вчинили зі мною.

Тільки Олена втішала мене весь вечір. Я не витримала, і в неділю вирішила поїхати сама до сина, дізнатися, чому він так зробив.

Сама я виховувала дітей з того часу, як чоловік вирушив на заробітки за кордон і зник. Батьки допомогли мені купити трикімнатну квартиру, то ми й жили втрьох.

У 30 років син повідомив мені, що має намір одружитися. Я дозволила молодятам переїхати до нас. Виділила їм кімнату, у другій була Оленка, а сама я жила у прохідній кімнаті. Було нелегко, але хотілося щоб їм було комфортно.

Ми жили великою сім’єю сім років, потім народилася онука, яка практично виросла на моїх руках. Через кілька років не стало моєї свекрухи. Ми з нею не спілкувалися, вона мене ніяк не підтримувала усі ці роки. Але чомусь вона заповідала мені свою однокімнатну квартиру.

Квартира була в жалюгідному стані, тож я зробила там капітальний ремонт. Мені здавалося, правильно буде, якщо я віддам цю квартиру синові з невісткою. Так я й зробила. З того часу ми стали рідше бачитися і менше спілкуватися, але свята відзначали завжди у родинному колі.

Але ось у найважливіше для мене свято вони не прийшли, вперше. Я приїхала годині о 10 ранку, хвилювалася, чи не сталося чого. З собою захопила смачну їжу, яку наготувала напередодні. Мені відчинила двері сонна невістка, спитавши з порога, навіщо я приїхала.

Коли я зайшла, син ще спав. Потім прокинувся і запропонував випити чаю. Я одразу запитала, чому вони не приїхали до мене в гості, адже ми заздалегідь домовлялися про це. Запитала, чому навіть не відповіли на мій дзвінок.

Син нічого не говорив, зате невістка відповіла за обох. Всі ці роки вона ображається на мене за те, що я їм лише однокімнатну квартиру виділила, а сама мешкала у трикімнатній. Місця в ній настільки мало, що мови про другу дитину не може бути.

Не знаю, що тепер думати. Завжди старалася для дітей та квартиру їм подарувала. Але недостатньо велику, виявляється.

You cannot copy content of this page