Коли Петру було 6 років, його батько покинув нас. Я почала одна виховувати сина. Було нелегко. Доводилося працювати на двох роботах, щоб забезпечити сина всім необхідним. Я правда хотіла, щоб він не почував себе обділеним.
Я брала відпустку, щоби провести час зі своєю дитиною. Ні про яке особисте життя і мови не було. Куди там.
Були чоловіки, котрі хотіли жити зі мною, але якось не склалося. Петро став єдиним чоловіком, якого я могла любити та віддавати йому всю ніжність. І не дарма. Петро виріс гарним і дуже розумним хлопцем.
Після того, як він на відмінно закінчив університет, знайшов хорошу роботу. Там він зустрів свою наречену, Віку. За півроку стосунків вони зібралися одружитися. Разом вони збирають гроші на власне житло, а поки що живуть на зйомному. Віка – дівчина серйозна, хороша.
Я вже з нетерпінням чекала на запрошення на весілля, все запитувала точну дату. Петро мене засмутив, сказавши, що весілля не буде. Вони з Вікою хочуть просто розписатися та обмінятися обручками. Без урочистостей, гостей та пишних застіль.
Так захотіла Віка. Вона переконала мого сина, що зайві витрати ні до чого. Узаконити шлюб – само собою. Але гостей кликати не треба.
Тож Петро сказав, що я на їхнє весілля не запрошена. Син каже, що якщо я буду на весіллі, доведеться запрошувати всіх родичів Вікі, а цього бюджет не дозволяє.
Я було запропонувала їм грошей, сказала, що готова сплатити частину витрат як подарунок молодятам. Мені ясно дали зрозуміти, щоб я сиділа вдома. Петя намагався мене втішити і сказав, що наступного дня відсвяткуємо подію у мене вдома, вони принесуть торт. Ну, хіба так можна? Я щиро не розумію такого рішення.
