Батьки ображають дітей ненавмисно. Вони завжди “бажають їм добра” і хочуть, щоб було “як краще”, але легше від цього не стає. У всьому світі не знайдеться жодної людини, яка, поклавши руку на серце і добре подумавши, заприсягнеться, що вона не тримає образи на матір чи батька.
У пам’яті завжди спливе спогад, коли в дитинстві відчув гіркий смак розчарування. І якщо людина зараз про нього заговорила, значить, не пробачила рідних людей досі. Погано, коли малюкам не приділяють належної уваги. Своєю зайнятістю та байдужістю батьки ображають дітей.
Але надмірною опікою, нав’язливістю та постійним контролем теж можна нашкодити. Тут потрібна золота середина, якої слід дотримуватися. Якщо карапуз миттєво перемикається і забуває свою образу, то старші діти здатні довго зберігати її глибоко в душі, самі часом не розуміючи, що їх гризе.
З дитинства мрію зустріти знайомих, які не зможуть згадати жодної образи, затаєної на родичів. Серед них найчастіше доньки й сини ображаються на матір із батьком. Ті, своєю чергою, теж висловлюють претензії до своїх нащадків, яких, до речі, самі ж і виховали.
Але на життя дорослих людей це особливо не впливає, а ось дитячі образи здатні негативно позначитися на майбутньому дитини та її психічному здоров’ї. Середньостатистичні сім’ї, в яких батьки ображають дітей, можуть вважатися, на перший погляд, цілком благополучними.
Тільки виховуються там іноді неврівноважені особистості з комплексом неповноцінності та заниженою самооцінкою. Чому так відбувається? Починається все з маминого “не лізь, ти ще малий”, “не біжи, а то впадеш”, “ти сам не зможеш”, “давай я сама”, “відійди і не заважай” тощо.
При цьому більшість батьків обмежують свою участь у житті сім’ї та вихованні дітей зароблянням грошей і матеріальним забезпеченням її членів, але не все вимірюється грошима. Дорослі часто відкуповуються від дитини подарунками, яким та, звісно ж, радіє.
Але найбільше малюк потребує любові й ласки, а іграшки, нехай навіть дуже дорогі, цього дати не можуть. Появу дитини на білий світ психологи порівнюють із лотереєю: щасливчик той, кому пощастило з батьками, але більшість учасників розіграшу, якими керує доля або випадок, залишаються ні з чим.
Ви маєте прийняти для себе той факт, що це ваші мама і тато. Вони такі, як є, й іншими бути не можуть. Мати з батьком люблять вас, але по-своєму. Часто вони переносять на свою сім’ю ту модель поведінки, яку запозичили у своїх батьків. Замкнуте коло, і з нього дуже складно вирватися.
Шкода, що усвідомлення всієї трагічності ситуації іноді настає тільки в глибокій старості. Батьків не вибирають. Хоча в народі ходить легенда, згідно з якою душа сама визначає, кому судилося стати її батьками. Вона з небес придивляється до пар і вирішує, у якої з них має народитися малюк.
У той момент, коли щаслива породілля притискає новонародженого до грудей, той хоче розповісти всьому світу свою чудову історію, але Господь не дозволяє розкривати його таємницю. Він торкається пальцем рота немовляти, той усе забуває і замовкає.
А над верхньою губою в кожної крихітки на згадку про божественний дотик залишається невелика ямочка. Найболючіше вас можуть поранити близькі люди. Мама тут поза конкуренцією! Чи то зв’язок із нею міцніший, чи то попит із неї підвищений, але доводиться матері несолодко.
Доньки ображаються на неї частіше і довше пробачити не можуть. Дівчаткам у цьому питанні рівних немає! Що старшими дівчата стають, то глибшою стає прірва між ними. Посилюється проблема відсутністю довірчих стосунків.
Тут слід або не реагувати на слова і вчинки матері, або навчитися прощати, бо образа – не виноградне вино, від тривалої витримки солодшим не стає. Образи на рідних людей важливо позбуватися. Але якщо не вирішити проблему зараз, вона продовжить отруювати ваше безхмарне життя.
