Поки я була при надії, то відчувала себе на сьомому небі. З любов’ю погладжувала живіт, з ніжністю розглядала фото щасливих батьків з чарівними малюками і уявляла, як ми будемо колисати нашу крихітку.
Я заходила на “мамські” форуми, і кожна історія там була просякнута любов’ю і ніжністю. З усіх боків я чула про те, яке це щастя – бути мамою, і з трепетом чекала появи на світ нашого малятка. І ось малятко з’явилося.
Чарівна здоровенька дівчинка. Під час виписки з пологового будинку доньку загорнули в гарний конверт, наш тато вперше взяв її на руки… Здавалося б, ось воно – щастя! Але не тут-то було.
Виявилося, що реальність абсолютно не відповідає очікуванням. Виявляється, справжня дитина зовсім не схожа на тих чарівних пупсиків із реклами підгузків.
Справжня дитина кричить, плаче, хворіє, пускає слину і соплі, відригує, бруднить підгузки по вісім разів на день. Воно страждає від кольок, від чого кричить годинами майже без перерви.
Вона прокидається по десять разів за ніч. Вона постійно просить груди, які, до речі, страшенно болять, і висить на них хвилин по сорок. Я ходила, як зомбі, через збитий режим сну.
Я була схожа на опудало і нічого не встигала по господарству. Та що там господарство – я поїсти-то іноді не могла через те, що донька весь час просилася на руки. Я рахувала хвилини до приходу чоловіка з роботи.
Треба віддати йому належне: він і дитиною займався, і по дому мені допомагав, але більшу частину часу я все ж проводила з донькою сама. У голову почали закрадатися різні думки.
Я думала про те, що я погана мати, адже інші мами справляються граючи, якщо вірити тому, що вони пишуть на форумах. Чому ж у мене не виходить? Усе кажуть, що діти – це щастя, бути мамою – прекрасно.
Але щось я нічого такого вже прекрасного не бачила. Я втомлювалася від своєї дитини і соромилася цього, адже так не можна. Дитину треба любити й обожнювати, а втомлюватися від своєї кровиночки – та як так можна?!
Я соромилася того, що не розумію, чому саме плаче моя дитина. Я почувалася убогою матусею. Я не знаю, в який момент у мене в голові щось перемкнуло, але я стала схожа на авторку цієї історії.
Я хотіла, щоб все було добре, щоб було “як треба”, адже я була впевнена, що інші мами не втомлюються і не дратуються. Тому що ніхто про це не говорить, а в мене так не виходило, і я злилася від власного безсилля.
Я злилася на доньку за те, що весь час кричить. Потім злилася на себе за те, що злюся на неї. І так по колу. Зараз мені нудотно згадувати все, що було. Я кричала, як психопатка.
Я шльопала доньку, коли їй було всього-то три місяці. Я дивилася на дитину, що плаче, і думала, що треба було її позбутися, як я дізналася про вагітність… Я не пишаюся і не намагаюся це виправдати.
Це жахливо, і я це усвідомлюю, але я розповідаю, як було. Коли мої істерики закінчувалися і я розуміла, що я накоїла, мені ставало огидно. Я ненавиділа себе.
Я постійно ридала – від злості, від безсилля, від того, що я огидна мати і зриваю злість на беззахисному малятку. Я виконувала всі свої зобов’язання: годувала, гуляла, грала, ходила до лікарів.
Але робила все це не тому, що хотіла, а тому, що “так треба”. Я мріяла кинути все і втекти куди-небудь. Я розуміла, що це ненормально; розуміла, що моя крихітка ні в чому не винна; розуміла, що у мене проблеми.
Але емоції брали гору, і істерики траплялися знову і знову. Чому мені ніхто не допоміг? Тому що ніхто не знав. Тому що зізнатися в такому – соромно. Так, я нікому нічого не говорила.
В присутності інших щосили стримувалася і посміхалася. Я хотіла звернутися до психолога, але було страшно, що хтось дізнається. Я навіть на анонімних форумах написати боялася, адже там мене б просто заклювали.
Адже всі хочуть бачити ідеальну матір. Таку, яка завжди щаслива, у якої діти ніколи не плачуть. Тільки заїкнися, що іноді хотіла б відпочити від дитини, і на тебе вже будуть косо дивитися.
І ось те, що я навіть обговорити проблему ні з ким не могла, тільки погіршувало ситуацію і переконувало мене в тому, що я ненормальна. Я змогла впоратися з проблемою сама.
Одного разу, гойдаючи дитину, затрималася біля дзеркала – і побачила збоку, яка вона маленька і беззахисна в моїх величезних руках. Побачила, як ця крихітна грудочка тулиться до мене, незважаючи на всю мою злість… І все!
Мене відпустило. Відтоді мої істерики припинилися і більше не повторювалися. Зараз доньці два з половиною роки. Ні, я так само іноді втомлююся, але це більше не злить.
Якщо дратуюся, то не зриваю злість на малятку. Я нарешті люблю її так, як вона на те заслуговує. Я не знаю, що зі мною було. Післяпологова депресія? Не знаю. Але знаю, що я така не одна.
А ще знаю, що якби могла з кимось поговорити і не соромитися, все було б набагато краще. Я не намагаюся виправдати таку поведінку. Я не кажу, що це норма. Кричати, злитися і бити малюка – жахливо.
Найімовірніше, мама, яка так робить, усе це усвідомлює, але не знає, як із цим впоратися. Я визнаю, що в мене були серйозні проблеми. Я дуже сподіваюся, що таких матерів, якою була я, небагато.
Але якщо ви все ж таки зустрілися з такою, то перш ніж засуджувати і дзвонити в органи опіки, подумайте: може, саме ви можете допомогти? Не тільки дитині, яка не заслужила на таке поводження, а й матері. Адже, можливо, для цього потрібно не так вже й багато.
