Нещодавно я взяла на роботі тижневу відпустку, про яку мріяла вже дуже давно. Але першого ж вечора ми з чоловіком посварилися, бо не могли вирішити, хто має піти погуляти з собакою.
Діма ніколи не мав особливої слабкості до тварин і гуляв із Мірою дуже рідко. Я попросила його надати мені таку послугу і вигуляти собаку, бо вже набрала собі ванну і дуже хотіла просто розслабитись. Але чоловік ні в яку не погоджувався:
«Твоя собака — бери та йди!»
Зрештою пішла я. Плакала, кутаючись у легку куртку. Мені було дуже прикро, що Діма з такою байдужістю до мене ставиться. Наші стосунки вже давно дали тріщину, але я намагалася цього не помічати. Були добрі дні, коли чоловік був до мене прихильний. А бували такі моменти, як цей із собакою.
Надворі йшов дрібний дощ. Я двічі пошкодувала, що так легко одяглася. Холодно було не лише зовні, а й усередині: я не могла зупинити свої сльози, вимочивши в них обидва рукави своєї куртки.
На зміну дощу став падати мокрий сніг. З кожною хвилиною мені ставало все гірше та гірше, але повертатися додому я не хотіла. Міра гуляла дуже мляво, ніби відчувала, що з її господинею щось не так. Якоїсь миті вона смикнула повідець і потягла мене вглиб парку, в якому ми зазвичай гуляємо.
Виявилося, що вона вчула сусідського пса: вони люблять пограти разом. Андрій, господар Майка, живе у тому ж під’їзді, що й ми. Іноді ми зустрічаємося на спільних прогулянках, щоправда, найчастіше розмовляємо про собак. На цей раз все було інакше.
Андрій поцікавився, як мої справи і чому я гуляю з Мірою одна в такий пізній час. Мені не хотілося скаржитися на чоловіка, але емоції взяли гору і я відповіла:
«Чоловік удома, відпочиває. Адже собака моя, от я й гуляю». Я
бачила, що сусід відчув, з якими злобою та прикрощами я вимовила ці слова.
Він запропонував мене провести, адже нам все одно в один бік. Біля під’їзду я забарилася, не хотіла заходити. Тоді Андрій запитав:
«Можливо, ви хотіли б випити чаю, зігрітися?»
І я погодилась. Не знаю, чому я це зробила, але мені раптом стало так легко. Та й за Міру душа раділа: вона була у захваті від компанії Майка.
Андрій заварив свіжий чай із мелісою, відкрив банку домашнього варення. Він ні на що не натякав, розповідав про Майка і всякі побутові дрібниці. Мені вдалося відволіктися від проблем та заспокоїтися. Я могла піти додому будь-якої миті, але просто не хотіла цього робити.
Тоді я відправила чоловікові повідомлення про те, що ночуватиму у Наталі. Це моя найкраща подруга, у якої я справді часто залишалася раніше. Особливо після сварок із чоловіком. Вона знала про наші проблеми і завжди мене підтримувала.
Чоловік не відповів мені ні одразу, ні через годину. Весь цей час я розмовляла з сусідом на кухні. Ми не помітили, як минуло півночі. Було видно, що Андрій не знає, як правильно вчинити. Тоді я сказала, що вже пізно йти додому, і я була б не проти залишитися.
Я провела в Андрія вдома всю свою відпустку. Важко пояснити, що за почуття опанувало мене. Я розуміла, що зрадила чоловіка, але абсолютно не відчувала якоїсь провини. Діма, до речі, жодного разу мені не подзвонив, ніби мене й не існувало у його житті.
Коли моя відпустка закінчилася, я прийшла додому, щоб повідомити про розлучення. А там мене зустріла моя подруга Наталка. І я все зрозуміла. Напевно, вони давно чекали на підходящий момент, і він нарешті настав. Квартира належала чоловікові. Я зібрала всі свої речі і разом із Мірою перебралася до Андрія. Хто б міг подумати, що прогулянка із собакою може призвести до такого?
