Історії про кохання

Одинадцять років жили разом щасливо, а за 2 тижні до народження малюка чоловік втік

Ліза була дуже рада почути новину про свою вагітність. Вони з Артуром хотіли дитину вже 4 роки, і ось переломний момент настав. Однак Ліза і не підозрювала, що новина про майбутній додаток стане переломною у всіх сенсах.

Що ближче була дата появи нового члена сім’ї, то частіше вона помічала дивну поведінку чоловіка. У їхніх діалогах раз у раз проскакували слова про те, що кохання може вичерпатися і що Артур боїться цього.

Ліза нічого подібного не відчувала, але дивні знаки з боку чоловіка навівали думки про те, що його слова мали під собою ґрунт. Їй нічого не залишалося, окрім як тішити себе надією, що це просто такий період.

Коли дитина активно буцалася і своєю пристойною вагою нагадувала про швидку появу, стало очевидно, що Артур більше не любить дружину. У розпал сварки він заявив, що хоче піти. Коли напружена атмосфера трішки охолола, Артур сказав, що йому треба побути одному. Тому він сьогодні збере речі і поїде на якийсь час до матері.

— Після народження малюка я приїду до вас, — заспокоював він Єлизавету, але в його голосі не було жодної рішучості чи впевненості.

За тиждень на світ з’явився чудовий здоровий хлопчик. Ліза назвала його Віктором – переможцем. Адже для неї народження сина так і залишилося найсвітлішим моментом у житті та символічною перемогою над усіма негараздами. Нехай навіть його поява і стала початком кінця стосунків із Артуром.

Як вона й думала, Артур не повернувся. Як він розповів потім телефоном, йому одному набагато легше живеться. Проте вони продовжили спілкуватися. Артур пообіцяв допомагати матеріально, а Єлизавета погодилася брати його допомогу. Щоправда, навіть найпростіше дружнє спілкування телефоном завдавало Лізі нестерпні страждання.

Що з нею не так? Чому він її розлюбив? Адже усі ці 11 років у них все було гаразд. Вони постійно працювали над своїми стосунками та підтримували прагнення одне одного. Вона намагалася бути його найкращим другом і залишатися прекрасною коханкою. І, як їй здавалося, у неї це чудово виходило. А зараз Артур їй потрібний як ніколи. Він потрібний їхньому синові!

Якось Єлизавета не витримала і набрала номер Артура.

– Алло?

– Привіт! Я хотіла сказати, що нам більше не варто спілкуватися, — Єлизавета вже ледве розуміла, що каже від переживань. — Я не забороняю відвідувати сина чи щось таке. Просто не можу розмовляти з тобою, чути твій голос і знати, що без мене тобі добре. Це надто боляче. Тому прошу просто якнайменше контактувати зі мною і не ображатися на відсутність уваги з мого боку.

Коли дзвінок завершився, Єлизавета ледве могла дихати від сліз. Вони стікали її почервонілими щоками і падали на розтягнуту забруднену кофту. З люльки почувся плач. Єлизавета піднялася з дивана, швидко втерла сльози і підійшла до маленького Віті. Підняла його на руки і пощупала підгузок — не теплий.

— Ну що ти, заїнько, плачеш? — ласкаво спитала вона немовля. – Хочеш їсти? Зараз я тебе нагодую і все буде добре. Так, все буде добре.

Вам також має сподобатись...