Ольга вже кілька років жила сама в невеликому будиночку на околиці села. Утім, коли жінка чула таке на свою адресу, їй ставало смішно:
– Та хіба ж я одна? – відповідала вона, – Ніііііі, ви що, у мене велика сім’я!
Сільські кумоньки посміхалися й кивали, а за спиною Ольги переглядалися, покручуючи пальцем біля скроні, сім’я в неї, як же, ні чоловіка, ні дітей, одні звіри…
Ось цих самих звірів Ольга і називала сім’єю. І начхати їй було на думку селян, які вважали, що якщо вже тримати живність, то для справи, худобу або птицю, ну, пса одного для охорони, та кішку, щоб мишей ловила.
Кішок у Ольги було п’ять, і чотири собаки. І всі вони, подумати тільки, жили в будинку, а не у дворі, де їм саме місце. Так говорили сусіди.
Між собою говорили, бо знали – “цій ненормальній” говорити марно, вона лише розсміється у відповідь:
– Та ви що, ні-ні, вистачить із них вулиці, нам удома добре всім разом.
П’ять років тому Ольга втратила чоловіка і сина в один день. Вони поверталися з риболовлі, і на трасі навантажена фура вилетіла на зустрічну…
Сяк-так оговтавшись, Ольга зрозуміла, що не може жити у квартирі, де все нагадує про коханих людей, не може ходити тими самими вулицями та в ті самі магазини, що й раніше, з ними. А ще, ці співчутливі погляди сусідів…
За півроку вона продала квартиру і разом із кішкою Дусею переїхала в невелике село, купивши будинок на околиці. Влітку займалася городом, а як настала зима, влаштувалася на роботу в їдальню в райцентрі.
І всіх своїх тварин привезла звідти в різний час. Хто на вокзалі жебракував, а хто до їдальні приходив у пошуках їжі.
Ось так і зібралася в самотньої жінки велика сім’я, що складається зі споріднених душ, які в минулому теж були самотніми й чимало настраждалися. Але добре серце Ольги зцілювало їхні душевні рани, і вони відповідали їй тим самим. Любові й тепла вистачало на всіх.
І їжі вистачало, хоч було й непросто. Жінка розуміла, що не може нескінченно привозити додому тварин, і вкотре обіцяла сама собі – більше нікого…
У березні, після теплих сонячних днів, раптом повернулася зима, замітаючи проталини колючим снігом, заганяючи по домівках запізнілих перехожих і виючи крижаним вітром ночами.
Ольга поспішала на семигодинний автобус, останній вечірній рейс до її села. Попереду були два вихідні дні, і вона після роботи заскочила в магазини, купивши їжі для себе і хвостатого сімейства, та дещо несла з їдальні, так що обидві руки жінки відтягували важкі сумки.
Пам’ятаючи дану собі обіцянку, Ольга намагалася не дивитися на всі боки, думаючи про улюбленців, які чекають на неї вдома, і зігріваючись цими думками. Але, як кажуть у мудрій казці, “пильне одне лише серце”, і воно змусило жінку зупинитися і повернути голову, не добігши десяти метрів до автобуса…
Під лавкою лежав собака. Він дивився просто на Ольгу, але погляд був відсутнім, майже скляним. Лежав, мабуть, давно, його вже ґрунтовно припорошило снігом. А повз йшли люди, поспішаючи, кутаючись у шарфи й капюшони. Стільки людей, невже ніхто не бачить?
Серце в Ольги болісно стиснулося, вона одразу забула і про автобус, і про якісь обіцянки. Підбігла до лавки, кинула сумки й простягнула руку до собаки. Той повільно моргнув.
– Слава Богу, живий! – видихнула Ольга, – Давай, милий, вставай, іди до мене…
Собака не рухався, але й не чинив опору, коли жінка почала витягувати його з-під лавки. Собаці було вже майже байдуже, він збирався покинути цей жорстокий світ…
Пізніше Ольга так і не змогла пригадати, як дотяглася до будівлі автостанції з двома важкими сумками і собакою на руках.
Увійшовши всередину, вона розташувалася в найдальшому кутку в залі очікування і почала енергійно гладити й розтирати нещасного худенького, по черзі гріючи в долонях його лапи.
– Давай, рідненький, приходь до тями, нам ще до дому добиратися. Будеш ти в нас п’ятим собакою, для рівного рахунку, – примовляла Ольга.
Вона дістала з сумки котлетку і запропонувала собаці. Той спершу відмовлявся, але, трохи відігрівшись, мабуть, передумав покидати цей світ, погляд його пожвавився, ніздрі заворушилися, і частування було прийнято.
Через годину жінка із собакою голосували на трасі, що поробиш, автобус-то давно пішов. Ольга спорудила зі свого пояса щось на кшталт нашийника і повідця, хоча собака, якому вона дала призьвісько Макс, йшов за нею, буквально притискаючись до ніг.
А ще через десять хвилин, не вірячи у свою удачу, вони забиралися в теплий салон машини, що зупинилася.
– Ой, дякую вам! Не переживайте, я собаку на коліна посаджу, він нічого не забруднить, – тараторила Ольга.
– А я й не переживаю, – відповідав їй водій, – нехай на сидінні їде, навіщо ж на коліна. Собачка-то не маленька…
Але Макс притулився до Ольги, все ще тремтячи, і справді дивом умістився на її колінах.
– Просто… нам так тепліше, – усміхнулася Ольга.
Чоловік кивнув, нічого не відповівши, тільки подивився на пояс, зав’язаний навколо собачої шиї, і ввімкнув сильніше грубку. Їхали мовчки. Ольга обіймала Макса, що пригрівся, і задумливо дивилася вперед, на сніжинки, що шалено мчали назустріч, підсвічені фарами.
Водій крадькома поглядав на гарний профіль жінки, що сиділа поруч і притискала до себе врятованого собаку. Так, він здогадався, що вона підібрала його і везла зараз додому. Жінка виглядала трохи втомленою, але спокійною і щасливою.
Він підвіз їх до самого будинку і вийшов з машини, допомагаючи донести сумки. Снігу намело вже так багато, що чоловікові довелося добряче штовхнути плечем похилену хвіртку. Іржаві петлі не витримали, надломившись, і хвіртка остаточно завалилася на бік.
– Не звертайте уваги, – Ольга зітхнула, – давно час ремонтувати.
З хати долинав багатоголосий гавкіт і нявкання. Господиня поквапилася до дверей, відчинила, і вся її велика родина висипала на подвір’я.
– Ну що, загубили мене? Ну все, все, приїхала, куди ж я від вас подінуся! Знайомтеся ось, поповнення прибуло…
Макс невпевнено визирав з-за ніг своєї рятівниці. Песики Ольги виляли хвостиками і тягнули носи до сумок, які все ще тримав чоловік.
– Ой, та що ж ми стоїмо, – схаменулася господиня, – проходьте до хати, якщо вас не лякає наша велика родина. Може, чаю хочете?
Чоловік заніс сумки, але проходити не став:
– Пізно вже, я поїду. А ви годуйте сім’ю, вони вас так чекали…
Наступного дня, ближче до обіду, у дворі раптом пролунав якийсь стукіт. Накинувши куртку, Ольга вийшла з дому і побачила вчорашнього водія. Він прибивав нові петлі до хвіртки, розклавши навколо привезені з собою інструменти.
Побачивши Ольгу, чоловік усміхнувся:
– Добрий день! Я вам учора хвіртку зламав, ось, лагодити приїхав… Мене, до речі, Володимир звати, а вас?
– Ольга…
Хвостате сімейство з цікавістю обнюхувало вчорашнього гостя. Він гладив їх, присівши навпочіпки.Спеціально для сайту Stories
– Олю, не мерзніть, ідіть до хати. Я скоро закінчу, і від чаю не відмовлюся. Там, до речі, тортик у машині. І деякі гостинці для вашої великої родини…
Так в їх хвостатій родини з’явилася ще одна людина, яка покохала господиню будинки і всіх його мешканців.
