Я ніколи не витрачала на себе багато грошей. Якось Мишко запитав, чи я не хочу стати домогосподаркою, на що я ніколи не підпишуся. Краще заробляти скромну зарплату, але не сидіти ні в кого на шиї.
Мій чоловік такий самий. Іноді на роботі у нього трапляються форс-мажори, і я погоджуюсь взяти додаткову роботу у вихідні, щоб у нас були гроші. Ми партнери та підтримуємо одне одного у важких ситуаціях.
Без свого житла доводиться туго, більша частина заробітку витрачається на оплату рахунків та оренду. Не дуже хочеться облаштовувати чуже житло, тут ми ніколи не почуватимемося як удома.
З цієї причини ми не поспішаємо заводити дітей. Орендодавці різні зустрічаються, мені неодноразово траплялися такі, що виселяють із квартири без попередження просто тому, що їм так захотілося.
На орендованому житлі немає жодних гарантій, ціни на все зростають, вартість оренди підвищується, а хочеться у свої роки якоїсь стабільності. Батьки чоловіка здавали якийсь час дві однокімнатні квартири. На старості вони вирішили підстрахуватися, мати додатковий дохід.
Ми це чудово розуміли, пенсії зараз незрівнянні із завищеними цінами, тому не стали просити батьків, щоб вони дозволили нам пожити в одній із квартир та заощадити на квартплаті. До того ж, ці люди більшу частину життя економили, щоб забезпечити собі безбідну старість, це гідно поваги.
А нещодавно я дізналася, що одну із квартир здавати перестали і збираються її переписувати на молодшу сестру Михайла. Не розумію, чому вони так несправедливо вчинили зі своїм сином.
І Мишко, і його сестра є законними спадкоємцями, чому не поділити спадщину порівну? Раз батьки вирішили, що дочка варта такого щедрого подарунка, чому Мишко залишається ні з чим?
Виходить, що донька живе на всьому готовому, поки син горбатиться на низькооплачуваній роботі та намагається звести кінці з кінцями. Хіба це чесно? Хіба так чинять люблячі батьки? Поки донька буде гарно жити у власній квартирі, ми будемо змушені віддавати гроші за житло без ремонту чужим людям.
Мишко знав, що я розлючусь, і довго мені не повідомляв про цю новину. Ми вже взяли в кредит холодильник, тому що у цій квартирі його немає, нам довелося купити шафу, бо тут немає частини меблів. А батьки чоловіка не поспішають допомагати нам.
Мої родичі мешкають у селі, іноді вони привозять продукти, допомагають чим можуть. А свекри до нас байдужі і вважають, що ми самі з усім упораємося.
Тільки ось свекри все запитують, коли ми потішимо їх онуками. У шлюбі з Мишком ми вже п’ятий рік, а про дітей і не думаємо. Та й не скоро думатимемо, судячи з усього. Між іншим, частково з їх вини, бо ми не можемо в цих умовах завести дитину.
Мені прикро, що батьки так ставляться до нас. Я мала сміливість озвучити свої думки з цього приводу свекрусі та її дочці, то вони мені сказали, що я корислива і думаю тільки про гроші. З того часу я з ними не спілкуюся. З чоловіком теж стосунки зіпсувалися, він гнівається, що я влізла не в свою справу.
Не розумію, чому він сам не поговорить зі своїми батьками. Хіба він не бачить, що батьки нечесно з ним вчинили?
Або не хоче здатися слабким, адже в їх сім’ї панує патріархат, і синові соромно про щось просити літніх батьків. Син завжди допомагає своїм батькам щось полагодити в їхньому домі, а от усі подарунки та любов дістаються молодшій сестрі.
