Звичайний чорний день. Сльота на дорозі. Дорога зі школи…Вона йшла, не зважаючи на перехожих, а вони дивилися на неї, проходячи. Що там дивитися?
Звичайне дівчисько, що повільно йде додому, зі своїми проблемами. Напевно, навіть стороннім видно, що в людини не все гаразд… Але хіба їх це має хвилювати?
Чи не все одно, що в неї сталося? Проходячи й зіштовхуючись із людьми, її дратували їхні погляди в її бік. “Що ви дивитесь?” — хотіла вона їм крикнути, але в неї були проблеми важливіші.
Вона неквапливо пересувала ногами, прямуючи додому. Чи хотіла вона туди? Навряд чи. Чи хотіла вона повернутися до школи? Може бути.
Але навіщо? Чого вона насправді хотіла? Напевно, того, щоб її збила машина на черговому переході… Навіть дорогу, де на шаленій швидкості їздять машини, вона переходила повільно. Чи хвилювало її, що її справді може збити машина? Ні. Її голова була забита зовсім іншим.
Вона була щаслива лише тим, що вона була сама. Не дивлячись на те, що перехожі так наполегливо на неї дивилися і оберталися їй услід. “Може, ти просто гарна?” — шепотіла вона собі, але відразу додавала: «Не лести собі…»
Вона намагалася затоптати свої думки в голові, забути… Пропасти кудись, щоб ніхто її зараз не знайшов.
Але думки не покидали її голови. Спогади все більше і більше наповнювали її голову. Щоб не пустити сльози від болю, що нахлинув, вона стискала губи і твердила собі крізь зуби: «Все буде добре…»
Але сльоза зрадницьки спустилася вниз, коли вона підняла голову до неба… Слідом за однією сльозою все обличчя її було мокрим… Не помітивши вона знову зіткнулася з дівчиною.
Навіть та нормально не змогла пройти… Що ж таке? Ні в кого не буває такого, щоб йшли вулицею та плакали? Людині не було б приємно, якби всі на неї оглядалися, коли просто хочеться побути наодинці… Ні, йдуть і дивляться, дивляться, дивляться. Яка їм різниця?
Вона підходила до будинку і так само писала йому смс. Толк? Сенс? Навіщо? Навіщо писати йому смс, коли всьому прийшов кінець? «Все кінчено… Все кінчено…» — стрімко паморочилося в її голові.
Навіщо він пише, навіщо, коли він сам же розірвав те, що було між вами… Адже йому має бути вже однаково: як ти, що з тобою, чи ти ще жива, зрештою. Але він пише… Все так само пише.
На запитання “Чого ти хочеш?” він може відповісти. Він просто мучить порожніми смс-ками, звинувачуючи тебе в тому, що це через тебе закінчилися ваші прекрасні дні… Через те, що ти повірила якимось людям, але не йому…
Але у кожного бувають помилки. Ось ти лежиш на ліжку, уткнувшись у подушку, плачеш, обійнявшись із його ведмедиком. Мишком, якого він подарував тобі на день народження.
Поруч лежить його шарф, який він забув сьогодні вдома, стрімко мокне через твої сльози, що стікали по подушці. Ось і все кохання, яке залишилося … Від нього.
