Оскільки будинку вже не було, то сестра поселила батьків у напівзруйнованому будинку далеких родичів, а сама поїхала

Схоже, що з сестрою ми посварилися назавжди. Вона молодша за мене на десять років і з самого дитинства все було для неї, батьки завжди вважали її маленькою.

Я поїхала до Києва вчитися, коли сестра лише пішла до першого класу. Коли вийшла заміж, то вже з дитиною ми довго жили у кімнаті у гуртожитку, доки отримали квартиру.

На кооперативну квартиру у батьків для мене не було грошей. Але коли заміж вийшла сестра, то їй почали будувати будинок, неподалік міста, де працював її чоловік. Мабуть, батьки розраховували, що на старість забезпечили себе таким чином.

Але вийшло зовсім інакше. Коли батьки постаріли і вже не могли жити самі, до того ж батько мав проблеми зі здоров’ям, він погано пересувався без сторонньої допомоги, то сестра хотіла, щоб я взяла їх до себе.

У мене трикімнатна квартира, але на той час і донька та син зі своїми сім’ями жили з нами, бо більше не було де. Куди я могла привезти ще батьків?

Все-таки, у сестри свій будинок і місце в ньому завжди можна знайти, в крайньому випадку, можна прибудувати їм невелику кімнату.

Виходу не було, і вона погодилася. Батьки продали будинок, віддали гроші, переписали на доньку сестри земельні паї та переїхали до неї жити.

Я ні на що не претендувала, навпаки, була задоволена, що все так вийшло. Але виявилось, що недовго змогли вони жити разом. Сестра постійно скаржилася, як їй тяжко з батьками і через рік відвезла їх знову до села, нічого мені не сказавши.

Оскільки будинку вже не було, то вона поселила їх у напівзруйнованому будинку далеких родичів, а сама поїхала. Якби не допомагали сусіди, то вони не пережили б зиму. Вони і воду їм приносили, і піч топили, і приносили їжу.

Коли я дізналася про це, то не могла повірити, що сестра так могла зробити. Я поїхала до батьків у село, і тому що забрати мені їх було нікуди, я найняла жінку, яка за гроші погодилася доглядати за ними.

Мені було дуже соромно перед людьми, перед батьками. Їх немає, вже майже п’ять років, але я все життя відчуватиму свою провину перед ними.

Напевно, можна вирішити все було інакше, але повернути вже нічого не можна. А з сестрою за цей час ми жодного разу не бачилися, і я знаю, що ніколи більше не зможу з нею спілкуватися.

You cannot copy content of this page