Бабуся Тома смажила картоплю. Ну і нехай, що восьма вечора, ну і нехай, що підшлункова почала обурюватися тільки від запахів, але чи багато щастя на старості років потрібно. Та й у її віці вже якось було наплювати на підшлункову і не жерти після шостої. За вікном падав сніг.
Нудно було бабусі Томі, і тужно. Син з невісткою за кордоном вже який рік, онуки ладні, але спробуй їх зрозумій, базікають по відеозв’язку не по-нашому, посміхаються білозубо. Здорові всі, влаштовані, та й слава Богу.
Єдині розваги — телевізор та посиденьки на лавочці. Ось і життя минуло, та навіть не минуло, пролетіло, — зітхнула бабуся Тома. Нерадісні думки перервав дзвінок у двері.
– Знову Миколаївна, стара дурепа, або сіль, або борошно купити забула, – звично пробурмотіла вона собі під ніс і пішла відкривати, – Згорить картопля…
За дверима стояв величезний клубок одягу, який вінчала величезна шапка, а з-під неї в різні боки стирчала борода, навіть не борода, а бородища. Бабуся Тома остовпіла. Бандит, як є бандит.
– Добрий вечір. Вибачте за такий пізній візит, але крайня необхідність змусила потурбувати вас. Не бійтеся, я не злодій і не бандит. Просто так склалося життя. І мені всього лише потрібно трохи теплої води, з-під крана.
Купа заворушилася і з неї висунулася величезна обвітрена рука, що простягала пластикову пляшку, яка в долоні здавалася іграшковою.
– Розумієте, Оленька моя захворіла, сильно кашляє, напевно температура. Їй потрібно пити тепле, а у мене тільки холодна вода, їй не можна. А пити хоче, не судіть суворо, виручите.
Бабуся Тома стояла в ступорі. Ні, зрозуміло, що безхатченко, але мова яка складна, і Оленька, не про себе піклується, а про дружину, напевно, або, не дай Бог, дочку. А на вулиці мороз, он як закутався.
— Що ж, заходь, милий чоловіче, якщо з добром прийшов. Трохи затримавшись, сказала бабуся Тома. — Та розповідай, що сталося, може, і допоможу чим зможу.
Купа одягу переступила з ноги на ногу. Було видно, що йому хотілося туди, в тепло, де затишно і смачно пахне смаженою картоплею, але…
— Вибач, господине, я брудний, вже рік на вулиці микаємося. І я, і Олюшка. Тобі буде неприємно.
— Ось чого надумав! Ще й вирішує за мене, що мені приємно, а що неприємно! – розсердилася бабуся Тома. Вона дуже не любила, щоб їй перечили.
— Олюшка твоя де? — гримнула вона на купку
— Та як де, вона завжди зі мною. Купа розгорнулася і з надр не особливо свіжого одягу з’явилася сіра котяча мордочка. – Вже як 7 років ми разом. Улюблениця моєї дружини, а як її не стало минулого року, так нас і вигнали.
Бабуся Тома схопила купу своїми хоч і худенькими, але ще міцними руками.
— Ну заходь, не морозь мені приміщення. Зкидай з себе ось це все і топай у ванну, я тобі зараз одяг покладу там, що від мого діда залишився, в пору буде, той теж здоровий був як чорт. А Олюшку свою сюди давай, я її на кухні зараз влаштую і теплого молока наллю.
Купа пихкала і намагалася чинити опір, але якщо бабуся Тома вирішила творити добро, це було марно.
Минула година. У коробці під батареєю, на м’якій підстилці, мирно спала Олюшка, яка наїлася теплого молока. А за столом, при вечірньому світлі бра, сиділи зовсім ще не старі чоловік і жінка. Картопля була з’їдена, і вони вели неквапливу бесіду за чашкою ароматного чаю.
— І як ви на вулиці опинилися, мабуть, прогуляв своє житло?
— Та ні, не прогуляв, продав. Та й житла то того було, кімната в комуналці. Валечка моя, дружина, про дачу мріяла. Ось я її продав, і купили дачку.
— А чому ж там не живеш?
— Не пускають. У спадок все синові її відійшло. Ми не були одружені, вона вдова, я все життя самотній, ось і зустрілися 10 років тому, і з’їхалися. Вона і квартиру, і дачу на сина оформила. Щоб не було у нього мороки, як нас не стане.
Не думали ми, що все ось так обернеться, адже вона була здорова, та й молодша на 7 років. А тут захворіла і згоріла за місяць. Не до квартир і дач в той час було.
— І як тебе примудрилися виселити?
— Та все як в тумані було. Після похорону не в собі був, так її син, Валера, мене в санаторій відправив. Мовляв, поправити здоров’я потрібно. А приїхав через 2 тижні, в квартирі інші вже живуть, ні речей, ні документів, нічого. Погнали мене. Я в поліцію, а там тільки посміялися. Олюшку зате ось знайшов.
Тоді тепло було, її сусіди і підгодовували у дворі. Розповіли мені, що Валера продав квартиру, і дачу теж продав в одну мить.
Речі всі викинув, і Олюшку теж. Гаразд, мене не пошкодував, хто я йому такий, але вона ж улюблениця Валі, як же так.
— Як тебе звати, ти вже дві години в гостях, а так і не представився?
— Я Антон, Антон Макарович, колись був… — Сумно посміхнувся чоловік.
— А зараз безхатченко. Я затримався у вас, час і честь знати. Дякую за вечерю, давно ми домашнього не їли.
Антон підвівся зі стільця і сумно подивився на Олюшку.
— А можна вона у вас хоч трохи побуде. Холодно на вулиці для неї, незвично. Мені то що, а її, боюся, не вбережу. Не пробачить мені цього Валечка.
Очі чоловіка підозріло заблищали.
— Знаєш що, безхатченко Антоне, — посміхнулася бабуся Тома. — Іди до вітальні, я там тобі на дивані постелила. І спати, ніяких розмов до завтра! — прикрикнула вона, бачачи, що несподіваний гість збирається сперечатися.
Адресу тільки своєї квартири напиши, та й ваші з дружиною прізвища по батькові. Я ж повинна знати, що ти не бандит якийсь або того гірше.
Коли в квартирі все затихло, бабуся Тома дістала мобільний телефон і старий записник. Зараз вона була бабусею Томою, а раніше… є що згадати, але дітям розповісти нічого.
***
У молодості бабуся Тома була хірургом, і не просто хірургом, а хірургом вищої категорії. Професор завжди говорив їй, що вона має золоті руки і оперує з душею, обіцяв їй велике майбутнє. Але не склалося.
Зрада чоловіка, втрата первістка на останніх місяцях, і понесло Тамару в гарячі точки. 3 роки походила по військових базах. Потім робота в столиці.
Багато хто зобов’язаний їй життям, ой багато хто. Навіть кримінальні особистості. Ну, хто не без гріха. Тоді виживали, як могли.
Не дуже важливі принципи, коли потрібні гроші – часто говорила вона про себе, латаючи чергового.
А що поробиш, відмовитися не варіант, тобі ж гірше буде, а сина, якого з останньої гарячої точки несподівано привезла, навіть сама того тоді не знаючи, тягнути потрібно. Його батько там і залишився. Дивні тоді були часи, і страшні, як по лезу ходиш.
Але цінували Тамару за золоті руки і мовчання. Такий хірург на вагу золота. Навіть безнадійних з того світу витягала. Тому і з’явилося у неї багато друзів абсолютно різних кіл, які, в подяку, могли і допомогти.
Рідко користувалася вона такими можливостями, ну а що поробиш, не ми такі, життя таке.
— Вітаю Степанич, — глухо промовила в трубку баба Тома, — Живий ще?
— Не дочекаєшся, — відгукнувся твердий голос, — ти по справі, чи безсоння замучило?
— По справі, потрібно одного чоловіка по твоїх каналах пробити.
— Як завжди, у своєму репертуарі, не змінює тебе життя цариця Тамара, не змінює. Диктуй.
Бабуся Тома продиктувала адресу і дані, які їй записав Антон Макарович.
– Мене Валера найбільше цікавить, але й Антона пробий, а то хтозна-що.
– Ти як сама, зустрітися не хочеш?- трохи збентежено пролунало в телефоні.
— Ні вже, Степаничу, не ті наші роки, онуків няньчи. Та й про що розмовляти, всі наші справи вже в минулому.
— Тоді на зв’язку?
— На зв’язку.
Другий номер довго не відповідав, нарешті трубку взяли, і в ній пролунав роздратований жіночий голос.
— Каміля поклич, красуне, — трохи розбитним тоном промовила бабуся Тома, — скажи, цариця Тамара його просить. На тлі зазвучала гортанна мова, і абонент взяв телефон. Ця розмова зайняла ще менше часу. Після недовгих переговорів бабуся Тома вляглася спати.
Ранок приніс приємний сюрприз.
На грудях бабусі Томи затишно влаштувалася Оленька, приємно зігріваючи своїм теплом, а з кухні доносилися апетитні запахи.
— Ти не суди, господине, я тут трохи ну ось…
Антон Макарович відступив від столу, де стояла нехитра яєчня з ковбасою і салат з овочів. Давно їй ніхто не готував сніданок, навіть чоловік, який виховував її сина як рідного, не часто балував такою увагою.
— Не сердишся, господине?
— Не серджуся, дякую, — тремтячим голосом сказала бабуся Тома, — ну що стоїш, давай снідати, на голодний шлунок справи не вирішуються.
Антон і хотів щось запитати, але зупинився під суворим поглядом і став мовчки їсти яєчню. Під ногами крутилася Оленька, якій було вже набагато краще.
– Отже, Антоне, – сказала після сніданку бабуся Тома, – поживеш поки у мене, і не сперечайся тут мені, моя квартира, мені і вирішувати. А якщо не хочеш, гордий, можеш йти на мороз і свою дупу морозь там, а Оленька у мене залишиться. Ясно?
З такою пропозицією не посперечаєшся, та й не став Антон Макарович сперечатися, не в тій ситуації був. У теплі все ж взимку краще, ніж на вулиці. Намагався як міг, і в магазин ходив, і сніданки готував, і навіть через місяць поповнення в їхній невеликій родині сталося.
Приволік якось Антон Макарович зі смітника цуценя, брудного і змерзлого.
Лаялася бабуся Тома, але не вигнала, стали гуляти разом в парку,багато розмовляли.
А тим часом події розвивалися, за чим постійно пильнувала бабуся Тома, яка діставала свій мобільний після того, як у квартирі наставала повна тиша.
Валера, син Валечки, цивільної дружини Антона Макарича, був ласий до азартних ігор, що і привело його до великого боргу.
Здогадуватися, напевно, не потрібно, хто посприяв. Каміль, хоч і був уже в похилому віці, але тримав частину грального бізнесу в місті. Притискали Валерія неодноразово, так що довелося йому продати і квартиру, і дачу, і машину, та й все, що цінного було, щоб розрахуватися.
І на роботі виникли проблеми, комісія за комісією, перевірка за перевіркою, а потім невеликий натяк, що варто когось звільнити, і неприємності відразу припиняться. І таки звільнили, і припинилися перевірки.
Тільки з того часу Валеру на роботу ніхто не брав, вовчий квиток… Степанич постарався, все-таки великий чиновник. Хоча раніше, а що згадувати про раніше…
Нерухомість Антону Макаричу, зрозуміло, що не повернулася, будь-які послуги, навіть дружні, повинні окупатися. Таке життя.
Але документи виправили, і навіть пенсію оформили. Валерій довго поневірявся, а потім поїхав на заробітки і зник назавжди. Як склалося його життя, невідомо.
Минув 1 рік.
— Сідай, Антоне Макаричу, треба поговорити, — незвично серйозно сказала бабуся Тома.
— Що, Томочко, болить щось, чи з дітьми щось сталося?
До речі, син і невістка прийняли Антона Макарича і навіть раді були, що їхня улюблена мама і бабуся вже не одна.
— Ні, Антоне, нічого не болить, і нічого не сталося, але потрібно щось вирішувати з нашим співжиттям.
— У якому сенсі?
— У прямому сенсі, ти мене за дружину береш чи ні? А то не по віку в гріху жити.
На весіллі були присутні син з невісткою, білозубі онуки, які постійно лізли обійматися і базікали не по-нашому, а також кілька людей у костюмах і з охороною, один відверто депутатської, а інший відверто бандитської зовнішності, незважаючи на костюм.
Якщо ви побачите в парку незвичайну пару, бабусю з суворим поглядом і великого діда з бородою і добрими очима, за якими йде сіра, вже літня кішечка, і великий висловухий собака, то це герої моєї історії…
Спеціально для сайту Stories
