— Привіт, Павле! Куди так поспішаєш, що аж задихався? — знайомий схопив Павла за лікоть, коли той ледь не врізався носом у дорожній знак, заплутавшись у власних ногах.
— О, привіт, Максе! Та сина шукаю. З ранку пішов і досі немає, телефон не в мережі, — задихаючись, вичавив із себе Павло.
— Ого, співчуваю. А в поліцію?
— Та мало часу минуло, заяву ще не приймуть, а ми з дружиною вже місця собі знайти не можемо. Гаразд, я побіжу.
— Зачекай, — знайомий міцно стиснув Павла за лікоть. — А він нічого не сказав? Просто зник і все?
— Надіслав голосове повідомлення, але це ніяк не пов’язано з його зникненням.
— Упевнений?
— Так, упевнений, упевнений. Відпусти, Максе, треба бігти.
— Пам’ятаєш, я казав, що працюю в ІТ?
Павло скорчив злісну гримасу, але Макс спокійно продовжував:
— Я тут придумав один додаток, він поки що в тестовому режимі, але вже працює, називається «Перекладач на людську мову».
— З собачої мови, чи що? — нервово посміхнувся Павло.
— Та ні, теж з людської. Розповім. Ми часто чуємо наших близьких, але не розуміємо їх по-справжньому, а додаток допомагає перекласти на суху людську мову: без емоцій, переживань, прихованого підтексту, сарказму.
— Та я не розумію, чого ти від мене хочеш? Грошей, чи що, на свій додаток? Кажу тобі: я сина шукаю, відпусти! — виривався Павло.
— Ось про що я й кажу. Ти не розумієш і не слухаєш. Увімкни своє голосове повідомлення, я покажу, як це працює.
Павло кинув на знайомого гнівний погляд, але потім все ж дістав телефон і, коли Макс дав знак, увімкнув повідомлення.
«Дякую, що не забув про поїздку на велосипедах. У мене ж так багато друзів: Саб-Зіро, Лю Кан, Скорпіон, Рептилія, буду з ними в антикафе все літо розважатися», — прозвучало в повідомленні.
— Кажу ж, набір слів. Якісь у нього дивні друзі: павуки, ящірки. Зрозуміло лише одне: шукати його в кафе марно.
— Давай подивимося, як це перекладається, — терпляче відповів Макс і прочитав текст, згенерований додатком: — «Шкода, що ми не поїхали з тобою кататися на велосипедах, як ти обіцяв. Ти вкотре забув про мене. Мені дуже самотньо. У мене зовсім немає друзів, тільки персонажі з відеоігор, з якими я проводжу все своє дитинство.
Буду в спеціальному кафе, де оплачується тільки час. Там можна пограти в ігрову приставку, настільні ігри, випити какао або каву».
— Оце, так, — здивовано вигукнув Павло. — Я якось зовсім забув про велосипеди. І я не знав, що в нього немає друзів…
— Можливо, він тобі про це вже говорив, просто ти не розумів або не слухав.
— Та ну. Може, ти й маєш рацію… А де це антикафе?
— У центрі, у підвальчику, поруч із бургерною. Думаю, там сигнал не проходить, тому телефон і не відповідає.
— Дякую, Максе. Вибач, що я тебе не слухав. Можеш мені встановити свій додаток?
— Без проблем, заразом зберу перші відгуки, — з радістю погодився Макс. — Давай я тобі ввімкну автоматичний переклад. І ще… Гроші на додаток можеш переказати, — підморгнув він наостанок.
***
Павло поспішав, як міг, але натрапив на перешкоду біля дверей бургерної. Його зачепила плечем якась дівчина в спортивних штанях і майці, але аж ніяк не спортивної статури, та й пахла вона зовсім не шахами.
— Ти що, дядьку, заблукав? Очі поправити? — звернувся до Павла молодий залицяльник цієї особи, судячи з вигляду та запаху, такий самий учасник глибокого олімпійського резерву.
Гучний і різкий голос змусив Павла здригнутися, але тут телефон завібрував, чоловік потайки дістав його й прочитав повідомлення з перекладача: «Мені шкода, що я змушений так з вами розмовляти, але я мушу виглядати сміливим в очах своєї коханої».
— Вибачте, — ввічливо відповів Павло.
— Вибачайся на колінах! Або зуби збиратимеш з асфальту, — продовжував чоловік.
Додаток переклав це так: «Я дуже не хочу вступати у фізичний конфлікт, оскільки сильно наляканий і сподіваюся, що ви мені підіграєте».
Павло вирішив: «Хай буде що буде» — і замахнувся кулаком. Обидва спортсмени одразу ж присіли в низьке пліє й прикрили обличчя.
— Гаразд-гаразд, не кип’ятися, дядьку, — пробурмотів агресор, і Павло знову подивився на телефон: «Прошу вибачення і не смію вас більше турбувати».
«Оце перекладач! Клас», — посміхнувся Павло й поспішив до антикафе.
***
Син опинився саме там, де обіцяв додаток.
— Вибач, що забув про тебе, — винувато посміхнувся Павло, присівши на диван поруч із хлопчиком.
— Візьміть, будь ласка, капці, — звернувся до Павла працівник закладу.
— Не треба, мені в черевиках нормально, — відмахнувся Павло.
Але тут його телефон завібрував, і чоловік прочитав повідомлення: «Будь ласка, дотримуйтесь правил нашого закладу, які придумані не мною. У нас прийнято роззуватися, тому що підлога застелена килимовим покриттям, і мені доведеться її після вас відтирати».
— Вибачте, — збентежено промовив Павло і, знявши черевики, відніс їх до входу. — Можна з тобою? — запитав він у сина.
— Як хочеш, — байдуже знизав той плечима, а перекладач одразу ж видав альтернативний текст: «Звісно, тату, я хочу, щоб ти провів зі мною час».
Поки вони грали, Павло вирішив дізнатися більше про проблеми сина. Як виявилося, у нього немає друзів через те, що він не вміє розуміти чужий гумор.
— У нас це, мабуть, сімейне, — іронічно посміхнувся Павло. — Наступного разу просто попроси пояснити тобі жарт, або не переймайся цим. Але точно не варто ображатися через дурниці, люди такого не оцінять, — дав батько свою першу пораду за останній рік.
Награвшись, вони вийшли на вулицю й попрямували додому, вирішивши по дорозі зайти в аптеку, де працювала мама Павла.
— У мене все добре, тиск майже не турбує, вчора ходила до поліклініки, сказали, що треба дотримуватися режиму. Але ти й сам знаєш, все це не для мене.
Я почуваюся нормально, просто іноді перевтомлююся, — сказала жінка, коли Павло запитав, як у неї справи.
Через секунду на телефон прийшло повідомлення: «Тиск щодня підвищується, треба більше відпочивати, але через роботу я не можу собі цього дозволити».
— Може, тобі чимось допомогти?
— Та у тебе й так вистачає своїх турбот, не переймайся, — абсолютно щиро посміхнулася мати.
Раніше Павло сприйняв би все це за чисту монету, але зараз він отримав повідомлення, яке свідчило про протилежний стан справ: «Я не хочу обтяжувати інших своїми проблемами, мені соромно просити про допомогу, але вона потрібна».
— Мамо, давай ми з Льошкою дочекаємося кінця твоєї зміни й проведемо тебе додому, ти розповіси, що там у вас за справи.
— Та нічого особливого, кажу ж. Батько просто заговорив, що втомився сидіти вдома, йому нудно, збирається влаштуватися на роботу.
— Та у нього ж серце!
— Ну, він і каже, що вдома серце іржавіє, а на роботі воно у нього горить, там він почувається людиною.
— Такий собі вогняний дроворуб, — гірко посміхнувся Павло.
— Ну а решта — дрібниці, — продовжила мати. — Пральна машина іноді не в настрої й барахлить, у дивана відвалився підлокітник, вікно стало нещільно закриватися, але нічого такого, що вимагало б негайного втручання, — жінка посміхнулася ще ширше, ніж раніше.
Павло кинув погляд на текст у перекладачі й від хвилювання попросив перекласти йому «пустирник».
Проводжаючи матір додому, Павло за допомогою додатка дізнався про багато проблем своїх батьків, при цьому мати часто додавала фрази на кшталт: «Ну, я ж тобі того року розповідала», або «Ми ж минулого разу це вже обговорювали».
Павлу починало здаватися, що він пів життя прожив в іншій країні, спілкуючись з людьми чужою для нього мовою. Він пообіцяв найближчим часом зайнятися проблемами батьків, а заразом відрадив батька влаштовуватися на роботу, залишивши йому певну суму на необхідні потреби.
***
Біля під’їзду Павло зустрів сусіда, який сказав йому, що вже майже просвердлив ту саму дірку, заради якої пів року тому купив дриль. Залишилося буквально пів сантиметра.
«Я навіть не починав. І взагалі не пам’ятаю, де той дриль», — повідомив екран мобільного телефону.
Вдома Паша розповів дружині про те, як пройшов день, і про додаток, що допомагає людям подолати мовний бар’єр.
— Може, ми з тобою зовсім незнайомі один одному люди? Як гадаєш? — запитав він, закінчивши розповідь.
— Можливо. Ми вже давно розмовляємо різними мовами. Я ще кілька років тому відмовилася від усіх цих натяків і, мабуть, тільки плакатом перед тобою не розмахую.
Боюся, що одного дня прокинуся, а поруч зі мною буде чужий чоловік, який буде нести якусь нісенітницю. Доведеться йти, бо не знаєш, чого від людини чекати.
— Ну й жарти в тебе, — посміхнувся Павло, але, побачивши цілком серйозне обличчя дружини, зрозумів, що їй не до сміху.
— А давай спробуємо поговорити зараз, га? Через додаток. Наздоженемо згаяне! — запропонував він і почав метушливо діставати телефон із штанів.
— Павле, ми з тобою можемо поговорити і без додатка. Ти, головне, слухай. Я буду говорити повільно й щиро, і ти все зрозумієш.
— Гаразд, — кивнув Павло, — давай спробуємо. По черзі.
— Домовилися. Я почну. Твоє пальто тобі не пасує. У тебе великий живіт, а не «делікатно випираючий», як ти кажеш. Треба схуднути. А ще влітку я хочу на море, а не з наметами на річку, — повільно сказала дружина. — Ну як? Усе зрозумів?
— Майже, — зізнався спітнілий Павло і повторив: — Живіт і море. А ще щось про пальто, яке мені пасує.
— Нічого, коханий, головне — щодня наполегливо займатися, і все вийде, — дружина поцілувала Павла в чоло, а потім додала: — Ти завантажив гарний додаток, треба залишити автору відгук і переказати гроші. Дай мені посилання. Я, мабуть, теж завантажу.
— А тобі навіщо?
— Хочу спробувати на роботі поспілкуватися з замовниками, бо іноді жоден словник не може перекласти їхнє технічне завдання на людську мову.
