Наталя жила якомога далі від чужих очей у своєму маленькому будиночку на березі річки. Жінка була самотня, в гості ніхто не заходив, крім місцевих бабусь, які кожну весну приїжджали з міста на свої дачі. Але більшість часу вона жила у тиші та спокої. Єдиною проблемою довгий час для Наталі була весіння повінь, через що будиночок довелося поставити «на ноги».
Після такого ремонту під житлом жінки утворилася ніша, з якої вона зробила імпровізований хлів, де вона зберігала то дрова на зиму, то свій велосипед, то тимчасово селила туди своїх курей. Якось Наталя поїхала у найближче містечко, а коли повернулася, то побачила, що хлипка огорожа під будиночком, яка служила за стіни «сараю», була підкопана. В середині жінка не побачила нічого дивного, тому вирішала, що якийсь звір чи нічийний пес заліз в пошуку їжі, тому вона просто закопала яму.
Згодом прийшла до Наталі одна з її рідких гостей – це була літня привітлива жінка, яку син кожного літа відправляв на дачу. Пенсіонерка розповіла, що бачила якогось дивного чоловіка біля річки. Незнайомець був у старому подертому одязі й намагався з саморобною вудкою впіймати рибу. Бабця була вкрай занепокоєна, що жінка жила так далеко від інших та ще й сама. Вона попередила Наталю, що невідомий чоловік може бути небезпечним.
Минув день за ним другий, тиждень, місяць, а незнайомець не з’являвся…. Всі літні гості селища поїхали у свої домівки в містах, вночі почалися заморозки…Наближалася зима. Одного прохолодного жовтневого дня Наталя як і завжди поралася в будиночку як раптом почула дивні звуки. Було схоже чи то на кашель, чи то на якесь ревіння. Жінка обійшла свою невеличку ділянку, але нікого й нічого не знайшла, тому й далі займалася своїми справами. Раптом вона знову почула цей дивний звук. Перелякана жінка пішла до дверей імпровізованого хліва під будинком, де вже були заготовлені дрова на зиму. На хлипких дверях не було замка. Жінка обережно відкрила їх і побачила чоловіка у лахмітті. Він лежав на старій ватяній ковдрі, яка була така стара, що навіть вата вилізла через дірки. Було видно, що незнайомцю дуже погано, він сильно кашляв і марив.
Наталя забула про страх й кинулася до безхатька, який «горів» через високу температуру. Вона ледь затягла його в будинок, де вклала у своє власне та єдине ліжко, дала йому ліки, а сама побігла за дільничним лікарем. Через хвилин 30 лікар вже оглядав хворого, який ледь міг своє ім’я назвати… Сергій…
Медик виписав рецепт й обіцяв повернутися до хворого за кілька днів, щоб перевірити його стан. На наступний день Сергію стало краще й він розповів Наталі, що його вигнав з дому власний син, невідомі обікрали, забравши гаманець і документи. Він все літо прожив у ліску в саморобному курені, але стало холоднішати й він захворів. Чоловік хотів пішки дійти до міста, а це 40 кілометрів, але йому настільки було зле, що він забився до імпровізованого хліва Наталі, де вона його й знайшла.
У жінки було добре серце, тому вона піклувалася про безхатька поки він не одужав, допомогла купити новий одяг та взуття, а також відновити втрачені документи. Сергій виявився дуже працьовитим попри вік – йому було 64 роки, але в це було важко повірити, адже він здавався молодшим. Зиму вони вже прожили разом, а на весну Сергій поїхав додому розв’язувати проблеми з сином….
Восени Наталя помітила, що в сусідній дім, який роками стояв закинутий, завезли меблі. Через кілька годин вона з подивом впізнала у новому сусіді Сергія. Чоловік повернувся до селища, щоб спокійно дожити свій вік. Будинок він купив на гроші, які відсудив у сина за квартиру. З того часу Наталя й Сергій стали дуже гарними друзями – в теплу пору року допомагали один одному по господарству та ходили на річку ловити рибу, а холодними зимовими вечорами пили чай і чоловік розповідав історії зі свого життя.
