Ми свою доньку після школи відправили за кордон до сестри і зробили це з кількох причин. По-перше, в тій країні клімат хороший, кухня, нові враження. По-друге, вчилася вона, скажімо, так собі.
На платне навчання влаштовувати не бачили сенсу, тільки гроші даремно витрачати. Ну і вона себе в той час не могла знайти. А замість цього був варіант трохи попрацювати. З європейськими зарплатами і вивченням мови.
Знову-таки, у сестри була зайва кімната, вони подружилися. Чому ні? Та й після школи, як мені здається, женихів ще рано шукати. Саме час ставати дорослішими і серйознішими.
Кожні вихідні ми спілкувалися по відеозв’язку. Дочка розповідала, як їй подобається жити в сонячній країні. Що роботи в неї тепер стало навіть менше, ніж було. Що насправді звучало якось прикро.
Ну скільки ж у неї було роботи у нас у селі? Ну допомагала трохи по господарству, але не більше, ніж її однолітки в інших сім’ях. Вона влаштувалася офіціанткою в невеликому кафе.
Оскільки місце було прохідне, туристичне, їй би навіть зарплата не була потрібна – щедрі чайові покривали всі витрати. Як мені ще розповідала дочка, продукти коштують не набагато дорожче, ніж у наших міських магазинах.
Із селом, ясна річ, не порівняти. У нас-то й апельсини в продажу нечасто побачиш. А ми з чоловіком затіяли ремонт. Будинок у нас великий, але всередині все обставлено занадто просто.
Що могли, те оновили, і залишився дах. Там у нас досі був шифер. Уявіть, як на якомусь сараї. Ми його туди постелили ще по молодості, коли вибору-то особливо й не було. Ну а тепер з’явилася можливість купити черепицю.
Приїхали в місто, порадилися з продавцями і за картинками вибрали таку, добротну. Щоб мала вигляд, як ніби в старовинних замках. Мені дико сподобалася.
Але, порахувавши оплату за бригаду і матеріал, зрозуміли, що таких грошей у нас немає. Слава богу, донька приїжджала через кілька днів. Перед самим її приїздом я натякнула дочці, що нам знадобиться матеріальна допомога.
На що вона відреагувала позитивно, сказала, що допоможе, чим зможе. Але вдома вона опинилася тільки через тиждень після наміченої дати. Прилетівши до столиці, вона залишилася там, щоб вилікувати зуби.
Я спершу її навіть не впізнала: донька виросла, засмагла, зовсім змінилася. Та ще й з якоюсь дурньою металевою на весь рот, просто як підмінили. Вона привезла нам із батьком усякої всячини, заморських частувань і сувенірів.
Довго розповідала про своє життя, про знайомство з хлопцем, показувала фотографії. Через кілька днів її відпочилу я покликала на розмову про цей самий дах. Адже черепицю-то постелити потрібно.
Але коли дочка дізналася, скільки потрібно грошей на все про все, у неї тільки розширилися очі. Сказала, що навіть не думала про таку величезну суму. Звикла, що в нас усе коштує дешево. А час же йде…
Донька почала виправдовуватися, що витратила більшу частину заощаджень у столиці: на готель, їжу та послуги стоматолога. Уявляєте, молода дівка, а вже на зуби розоряється. Та й не було в неї з цим жодних проблем.
Ну пара зубів кривих, але це ж не повна їх відсутність. Дівчата в її віці посміхаються завжди красиво, не важливо, ідеальні зуби чи ні. Почала скиглити, сказала, що зателефонує хлопцю, попросить у нього грошей у борг.
Як можна, будучи вже дорослою людиною, зовсім не знати ціну грошам? Не допомагати батькам, а тільки витрачати все на свої “хотілки”? Це таке зараз усе покоління чи тільки моя донька? Мені прикро, але що тут поробиш, єдина дочка..
