Щоранку, незнайомий пес почав проводжати Тетяну до роботи, а вона була рада такому компаньйону. Вулиці були ще порожні, самотні чоловіки, які йшли слідом чи назустріч, трохи лякали, а величезний пес із похмурим поглядом поруч – вселяв упевненість та служив гарантією безпеки.
За кілька днів Таня його добре розглянула… Немолодий, розумний, спокійний. Шерсть, яка на молодому б собакі блищала і лежала волосинку до волоска, на ньому виглядала недбало, клаптувато, неохайно. Та й сиві собачі щоки красномовно навіть не говорили – кричали про похилий вік пса.
Біля дверей Тетяна дякувала тварини погладжуванням по лобастій голові та лагідним словом і завжди діставала для провожаного смачний шматок. Вона вже з вечора готувала для свого “джентльмена” частування. Це міг бути тришаровий бутерброд, варені курячих ший, або шматок недорогої ковбаси.
Неквапливим рухом хвоста пес дякував і акуратно брав частування, але чомусь ніколи не їв… Попрощавшись поглядом, він віддалявся, несучи їжу з собою в пащі. Тетяні було звичайно цікаво, чому він забирає їжу, але не стежити ж за псом, але одного разу таки простежила.
Як завжди, вона йшла на роботу у супроводі свого охоронця, дивуючись зовсім безлюдним вулицям. І лише біля самих дверей її осяяло… Сьогодні ж субота! Вихідний! А вона на автоматі стала працювати… Пес, узявши шматок у зуби, повільно віддалявся, а Тетяна вирушила слідом за ним.
Пес, занурившись у свої невеселі думки, неквапливо прямував кудись на подвір’я. Тетяна йшла позаду, намагаючись не втрачати його з поля зору. Пес прийшов на покинуте подвір’я, яке колись оточували двоповерхівки, він пройшов у найзаросліший кут.
Притулившись боком до дерева, Таня продовжувала стежити за ним, але нічого цікавого не побачила. Там просто лежала мисочка, емальована, з відбитими краями. У неї й поклав свій шматок пес. Поклав і довго вдивлявся в тарілку, а потім почав їсти… Вилизав миску до блиску, ліг поряд і заплакав.
Нервово, дрібно тремтячи носом і губами. Так плачуть від образи діти, які розуміють, що вона не потрібна, а заплакати в голос їм не дає страх. Страх того, що інші сміятимуться. Тетяна тихенько відступила …. Людям властиво скрізь бачити деякі “знаки”, ніби без них неможливо управляти своєю долею.
От і Таня вирішила, що вихід на роботу в суботу був не просто так, їй щось намагаються вказати. Нова миска, глибока та блискуча, незвично зручно лягла в руку. Таня поверталася до зарослого подвір’я на околиці міста, туди, де старенький пес горював біля миски.
Він був такий вихований, що не вмів їсти із землі і наповнював свою миску сам. Вона гукнула пса, він здригнувся і різко підвівся. Він усе зрозумів, але чомусь зволікав, переводячи розумний погляд із блискучої миски на свою – з відбитими, темними краями.
Таня нетерпляче покликала його знову і пес наважився… Йому було незручно… Миска ковзала, але він завзято ніс її з собою. Пес був добрий і звик вірити, але він був старий і знав, що довіряти не можна, тому узяв частинку свого “будинку” і намагався повірити у щасливе майбутнє.
Через годину, вперше за довгий час, пес не накривав сам собі “стіл”, його запросили вже до повної, новенької миски, відправивши стару у відро для сміття.
