Захар розплющив очі, коли машина, що проїжджала повз, окропила його водою з калюжі. На дворі, судячи з рідкісних заметів і бруду, стояв якийсь весняний місяць.
Озирнувшись на всі боки, Захар зрозумів, що не впізнає місцевість, не пам’ятає, як опинився на землі, який зараз рік, а що найстрашніше – він не пам’ятає, хто він. Те, що його звуть саме Захар, він зметикував за наколкою, яку знайшов на одному зі своїх пальців.
Провівши нехитрий огляд порожніх кишень свого брудного, рваного одягу, який погано пахне і позбавлений смаку, та помацавши себе за бороду, Захар зробив очевидний висновок: він безхатченко.
Незважаючи на те що він був безхатьком, Захар зовсім не пам’ятав, як потрібно поводитися, де жити, що робити і про що піклуватися насамперед.
Коли холодний вітерець забрався йому під куртку, завдання почали вибудовуватися самі по собі. “Треба знайти притулок”, – зметикував Захар і знову подивився на всі боки.
Вдалині, за магістраллю, на сонці блищали різнокольорові дахи дачних будиночків. Туди-то він і вирішив попрямувати.
Дачний кооператив виявився доволі великим і пустельним. Рідкісні машини стояли там і тут. Люди приїжджали перевірити збитки, завдані їхнім теплицям і парканам за зиму, прибратися в будиночках, прикинути бюджет на майбутній сезон.
Захар обійшов усі дачі, поки не знайшов найзанедбанішу і найпохмурішу на вигляд. Там-то він і вирішив почати свій новий життєвий шлях.
Будиночок давно без проживання: дах, що продірявився, вибите вікно, сміття в кутах і, що найцікавіше, справжня цегляна піч, точніше, половина печі.
“Підійде для початку”, – подумав Захар, продовжуючи оглядати нові володіння.
На кухні в шафах вдалося знайти якісь стародавні консерви з бобами, величезний коробок сірників, сіль, десяток пакетиків із сухими супами швидкого приготування і макаронні ріжки.
У старому, похиленому сарайчику на ділянці Захар виявив знаряддя праці, якими колись, у недалекій давнині, користувалися господарі цього маєтку.
Підкріпившись і знайшовши в передпокої чистіший одяг, Захар взявся за прибирання.
– Ну й поросята тут жили, – бурмотів новоспечений землевласник, розставляючи речі по полицях і вимітаючи бруд на вулицю.
На горищі він виявив якийсь старий журнал із садівництва і матеріали для ремонту даху, які були складені сюди з великими надіями, але програли битву з великою лінню.
Насамперед Захар вирішив залатати всі дірки, через які йшло дорогоцінне тепло.
“Ну точно безхатченко”, – зробив він висновок, коли зірвав перший мозоль на своїх ніжних руках, які давно забули, що таке праця.
Кілька днів у нього пішло на ремонт даху, ще день він витратив на ремонт дверних петель і пошук шматка полікарбонату, яким замінив розбите скло. Потім він зібрав усі бездонні відра, старі чайники, ліжкові дужки та іржаві ковзани і відніс усе це в найближчий пункт прийому металобрухту.
Виручивши трохи грошей, він забезпечив себе нехитрим прожитком на місяць.
Прогулюючись між дачними ділянками, Захар завжди шукав під ногами корисні матеріали: дошки і саморізи, які будівельники губили в траві під час зведення парканів, цеглу, якою він поступово відновлював грубку, шматки покрівлі.
Він ніколи не залазив на чужі ділянки, адже сусіди, виявивши пропажу, насамперед подумають на нього, а Захар збирався затриматися у своєму новому житлі надовго.
Сніг розтанув, із міста потягнулися садівники й любителі шашлику, заграло хрипке радіо, запахло кінським гноєм.
Захар намагався не потрапляти на очі людям, але, помітивши, що нікому до нього немає ніякого діла і навіть кілька разів привітавшись із сусідами, він вирішив, що його не проженуть, і почав налагоджувати контакти.
– Добрий день. Я новий господар, – салютував він якось горбу за косим парканом, який миготів там тепер щодня.
Власницею горба виявилася жінка. Коли вона розігнулася, хрускіт почувся аж у сусідній області.
– Що? – грубо відповіла сусідка.
– Так… Це… – діловито насупив брови Захар, зображуючи реального господаря ділянки. – Скажіть, а вам допомога якась потрібна? У мене з грошима зараз тугувато – усе віддав за ділянку. Я б за насіння і мішок гною міг би щось у вас по господарству зробити.
– Ви? По господарству? Допомогти мені?! – витріщила очі жінка. По спині Захара пробіг холодок, він відчув, що його розкусили.
– Якщо випрямите паркан між нашими ділянками і спиляєте гілки глоду, про що я вже десять років не можу допроситися, я вам сіянку і дещо на дрібниці із задоволенням дам.
– Легко! – просяяв Захар.
Ні, це виявилося зовсім не легко, але за надану допомогу Захару не тільки дали розсаду і насіння, а ще й нагодували.
Життя налагоджувалося. Кожен новий день безхатько ходив по ділянках, пропонуючи свої послуги в обмін на розсаду, насіння, їжу, будматеріали, а іноді й гроші.
Після допомоги сусідам він займався своєю власною ділянкою.
Розгромивши в пух і прах купу кульбаб, Захар розбив перші грядки й прищепив аґрус на смородину. Старий журнал із садівництва та поради місцевих знавців допомогли правильно налагодити виробництво майбутніх овочевих культур.
Нарешті з пічної труби з’явився перший димок, вуличний туалет пізнав чудесну силу емалі, по дротах пішов струм, а худий шланг прокашлявся і забив фонтанами по всій ділянці.
Дача перетворювалася на очах, як і сам Захар. Він засмаг, обріс м’язами, набув властивої всім городникам сутулості, якою страшенно пишався.
Починалася підготовка до наступної зими. У Захара були великі плани: запастися дровами, утеплитися максимально, домовитися з головою про цілорічну подачу електрики, аж доки одного разу до його паркану не під’їхала незнайома машина.
– Вітаю, а ви хто? – злякано поцікавився Захар, не кваплячись пускати в хату молоду пару.
– Ми за оголошенням, домовлялися ділянку подивитися сьогодні. Це ж сімнадцятий будинок? – запитала дівчина.
“Ось тобі й плани, – сумно подумав він. – Як завжди, варто привести до ладу якусь закинуту хату, як із нізвідки з’являються господарі й починають пред’являти свої права”.
– Ні, це не він, – збрехав Захар, розуміючи, що ця брехня мало чим допоможе.
– Так? Дивно, за координатами, які дала господиня, має бути він, – сказала дівчина, окидаючи поглядом ділянку. – Щоправда, має набагато кращий вигляд, ніж вона його описувала.
– Ще б пак, – ледве чутно пробурчав Захар.
За десять хвилин до паркану під’їхала ще одна машина, і з неї вийшла якась жінка в жалобному настрої й у такому ж убранні: темна сукня, темне волосся, темні кола під очима.
Не знаючи, як поводитися, Захар про всяк випадок зачаївся в кущах.Привітавшись із молодими людьми, жінка поглянула на будиночок і ненадовго впала в ступор.
Вона уважно вивчила поглядом новенький паркан, плодоносні грядки, відремонтовані дах, двері, вікна, пофарбований туалет та інші інновації на ділянці й ніяк не могла знайти слів, поки зі свого укриття не вилетів Захар.
Ні на що не сподіваючись, він зібрався спершу накричати на жінку за те, що та сама винна і не слідкувала за ділянкою, а потім благати її не продавати і дозволити йому тут жити. Він обов’язково викупить у неї цю дачу, щойно стане на ноги. Але не встиг вимовити жодного слова. Жінка його випередила:
– Так ось де ти, паскуда, пропадаєш! Я чотири місяці його шукаю, божеволію, а він, бачте, на дачу переїхав!
– Не зрозумів, – відсахнувся Захар від агресивної господині і про всяк випадок схопився за пластикову лійку.
– Значить, коли я десять років просила хоч щось тут зробити, так він палець об палець не вдарив, а тут раптом вирішив у дачники податися!
– Хто ви?! – злякано закричав Захар, бачачи, як жінка насувається на нього.
– Я тобі зараз скажу хто! – зарядила вона йому потиличника. – Довів мене майже до сивого волосся! Я вже дачу вирішила продати, щоб гроші на твої пошуки виділити.
Потиличник запустив усі заглухлі процеси в мозку Захара. Пам’ять почала повертатися фрагментарно.
У дивній і нервовій господині дачі Захар упізнав рідну дружину. У добрій сутулій сусідці – злісну відьму, з якою він постійно лаявся через паркан і глід, що йому були абсолютно байдужі, як і вся ця дачна романтика, що дісталася йому у спадок.
Поступово Захар почав згадувати той день, коли він втратив пам’ять.
Того ранку він сам вирішив виставити ненависну ділянку на продаж, про що вирішив не повідомляти дружині. Він дістався на дачу, весь забруднившись у багнюці дорогою, зробив фотографії, виклав оголошення в інтернет, потім переодягнувся в чистий дачний одяг і попрямував додому.
Дорогою на нього напала зграя собак, яку Захар сам же і спровокував, назвавши їхнього ватажка блохастим псом і смикнувши його за хвіст.
Поки Захар рятувався втечею, з рваних кишень вилетіли і телефон, і гаманець. Послизнувшись, він ударився головою об бордюр і відключився. Собаки трохи подряпали одяг і пішли у своїх, важливіших, справах.
Цими спогадами Захар поділився з дружиною, за що отримав поцілунок у щоку і вибачення.
– А я вже так звикся з думкою, що я безхатченко… Навіть якось трохи сумно тепер, – усміхнувся Захар, дивлячись на плоди своєї роботи.
– Ви вибачте, нам просто їхати потрібно, – втрутився молодий чоловік. – Ми готові купити ділянку за ту суму, яку було озвучено.
– Вибачте, але ми знімаємо оголошення, – сказав Захар, чим дуже засмутив покупців. За хвилину їхня машина зникла за поворотом.
– Я взагалі думаю, нам треба сюди переїхати. З роботи-то все одно вже звільнили, мабуть, за прогули, а тут так добре, – запропонував він дружині.
– А може, ти краще знову втратиш пам’ять і перевезеш наснв Одесу? – пожартувала дружина.
– Давай краще так з’їздимо. Я тут трохи заробив на чужих городах. На скромний відпочинок вистачить, головне – встигнути до збору кабачків.Спеціально для сайту Stories
