Мені було 25 років, коли я завагітніла і вийшла заміж. Звичайно, не так я уявляла своє весілля. Але тоді це було вже неважливо, бо всім серцем я любила свого малюка.
Наше сімейне життя з чоловіком було якимось звичайним, чи що. Напевно, я не приділяла йому належної уваги, бо весь свій час віддавала дитині, коли вона народилася. А чоловік завжди пропадав на роботі, щоб утримувати нас.
Але в якийсь момент все пішло навперейми. Чоловік чесно зізнався, що зраджує мені і хоче розлучитися. Він не хотів розходитись із скандалами, пообіцяв вчасно платити аліменти. А в мене, якщо чесно, не було жодної сили що-небудь з’ясовувати. Та й навіщо?
Розлучення принесло в моє життя відразу кілька проблем. По-перше, нам із сином треба було десь жити. А по-друге, мені потрібна робота. Я розуміла, що не впораюся сама, і попросилася на якийсь час до батьків. Вони жили за містом і в цілому ні в чому ніколи не відмовляли. Місця у них було багато.
Коли батько дізнався, що я розлучаюся, сказав тільки:
«Життя самостійної людини починається тоді, коли вона готова стати відповідальною».
Мама виділила нам із сином кімнату на другому поверсі. Але сказала, що жити тут просто так я не буду. Мовляв, я вже не дитина, тож за все треба платити.
Спочатку ми жили у батьків у борг, тому що я шукала роботу. А коли я знайшла її, треба було відшукати для сина няню. Але бажано, щоби це був хтось, хто готовий сидіти з дитиною за невеликі гроші.
Я розуміла, що знайти таку няню буде складно і вирішила зателефонувати до свекрухи. Раптом у неї є хтось на прикметі.
Відносини зі свекрухою у нас були добрі. Вона дуже сердилась через вчинок свого сина і підтримувала мене. Коли вона дізналася, що я шукаю няньку, зголосилася на її роль.
«За невеликі гроші я й сама можу з онуком посидіти! Мені не важко, та й ладнаємо ми теж непогано. Навіщо шукати чужу людину, якщо є бабуся?»
Так я почала платити свекрусі гроші, а вона займалася сином, доки я була на роботі. Мені доводилося на всьому заощаджувати, щоб прогодувати себе та дитину. Вдома у батьків все було чітко. Нам навіть виділили окрему полицю у холодильнику.
Загалом і мама, і тато були не проти того, щоб ми жили з ними. Але в повітрі постійно витала якась напруга. Наче я сама винна, що чоловік мені зрадив і покинув із дитиною на руках. А може, так і є?
На роботі потоваришувала з колегою. Коли вона дізналася про моє життя, була просто шокована. Мовляв, як такі стосунки із батьками взагалі можуть бути. Катя бачить, як я вічно заощаджую на собі, і іноді пропонує свою допомогу. Але мені так ніяково!
Не знаю, скільки часу ще знадобиться, щоб стати на ноги. Синові наступного року до школи. Боюся уявити, скільки турбот з’явиться незабаром.
Думаю, треба шукати ще один підробіток, щоб на все вистачало грошей. Але як знайти в собі сили та не падати духом?
