Ми готувалися до нового чемпіонату Європи зі спортивного танцю. Наша пара була одна й найсильніших. Ми очікували, що займемо призове місце – як не перше, то друге точно. В нас тренування були майже кожного дня, а майстриня працювала над новими костюми.
Я бігла за новими туфлями. Нічого не віщувало біди. Аж раптом я відчула різкий біль у ногах, коли перебігала на зелений колір світлофора, а потім лише темрява. Коли я відкрила очі, то побачила яскраве світло і медиків. Саме в цей момент я зрозуміла, що все погано. Ноги пройняв різкий біль, від якого я застогнала. До мене підбігла медсестра, щось вколола і мене знову затягнуло у темряву.
Я не знаю, скільки пройшло часу. Я знову відкрила очі, а біля мене сиділа мама з татом, а поряд на столі величезний букет квітів, на записці я впізнала каліграфічний почерк мого партнера. Мама дивилася на мене й плакала: «Ти більше не танцюватимеш». Її слова прозвучали як вирок – кінець життя. В мене почалася істерика, прибігла медсестра і я знову заснула.
Пізніше, коли я прийшла до тями, мені розповіли, що мене збило авто, за кермом якого знаходився нетверезий водій. В мене одна нога зламана у двох місцях, а друга – вивих стегна. Тобто моя кар’єра танцівниці закінчилася.
Поки я лежала в лікарні мій партнер поїхав на змагання з іншою партнеркою, але вони не увійшли навіть у десятку кращих. Виписали мене з лікарні лише через два місяці через ускладнення і зараз проходжу реабілітацію. Мій партнер, до речі, не забув про мене й майже кожного дня приходить у гості. Віг мені пообіцяв, що ми все ж таки поїдемо на чемпіонат і виборемо свої «золоті» медалі.
