Я виховувала доньку одна, і часом мені доводилося несолодко, але у моєї крихітки завжди було всього вдосталь – я старалася. Мій маленький бізнес зазнавав і невеликих злетів, і серйозних падінь.
Коли донечці виповнилося 15 років, мені довелося навіть залишити її під наглядом бабусі та виїхати на заробітки, бо настав дуже складний період, і я розуміла, що не потягну.
Зате зараз у мене своя затишна квартира, я відкрила невеликий манікюрний салон, і життя налагодилося. В сімейному плані я так і залишилася одна, а моя донька вийшла заміж і народила чарівну донечку.
З перших днів молоді жили зі мною. Оскільки батьки зятя живуть у двокімнатній квартирі, а в мене “хороми” на три кімнати, то всі дружно вирішили, що так буде краще, поки не обзаведуться власним житлом.
Я погодилася з цим, бо бачила, що зять старається і заробляє. Думала спочатку, що незабаром він накопичить певну суму і з нашою батьківською допомогою купить квартиру.
Але молодій сім’ї з дитиною його зарплати вистачає тільки на життя, а на квартиру чи будинок такими темпами він ще не скоро назбирає. До того ж свати заявили, що їм свого часу ніхто не допомагав ставати на ноги.
На їх думку, молоді самі мають про себе подбати. Я зрозуміла, що на спонсорство з боку батьків зятю сподіватися не варто. Таким чином моя затишна квартира перетворилася на постійне місце проживання всієї родини.
Два роки тому я знову була на заробітках. Накопичила трохи, допомогла зятю купити гарний автомобіль. Вони були мені вдячні й дуже задоволені. Навіть не знаю, що їм більше сподобалося: нова машина чи жити без батьків?
Від матері мені дістався старий будинок у передмісті. Я там зробила косметичний ремонт і використовую як дачу. Як літній варіант будинок досить непоганий, але для постійного проживання явно не підходить.
У теплу пору року я там живу із задоволенням, а молоді з подвоєним задоволенням живуть у квартирі. Коли приїжджаю в місто, мені всі раді, особливо онука, але відчувається якась напруженість у повітрі.
І я їх розумію: їм хочеться свободи і самостійності. Адже батьківський контроль у дорослому віці нікому не подобається. У мене була думка: переробити старий будинок і затіяти там капітальний ремонт.
Хотіла зробити так, щоб можна було туди повністю перебратися жити. І на сімейній раді я запропонувала молодим облаштувати там сімейне гніздечко. Але мене почали переконувати, що внучці в місті краще буде.
Тут і дитсадок поруч, і школа поблизу, і майданчик ігровий. Коротше кажучи, мене вмовили. Я почала робити в будинку перепланування кімнат, утеплювати стіни, підвела газ і воду, замінила вікна та двері.
Дочка із зятем допомагали мені в міру сил. Коли майже все закінчили, я похвалилася своїми досягненнями перед подругою. І вона мене зупинила. Пояснила, що я роблю величезну помилку, віддаючи все молодим.
Подружка переконує не поступатися доньці із зятем квартирою, а переселити їх у приміський будинок, щоб вони вчилися самі домагатися чогось і влаштовувати свій побут.
Вона каже, що я й так уже занадто багато для доньки зробила, а далі нехай чоловік її забезпечує, а квартира потім у спадок онучці буде. Я розгублена: з одного боку, вже погодилася жити на дачі, хоча квартира моя.
А от з другого – хочеться відмовитися від цієї ідеї й відправити в передмістя доньку із зятем, якщо хочуть жити окремо. А ще я за онукою дуже сумую! Що робити? Як вчинити?
