Пізній зимовий вечір у міській квартирі. Молода жінка стоїть біля вікна і дивиться на зоряне небо. Минулий рік приніс стільки подій і пристрастей у її життя, що не забути.
Ліля вийшла заміж за Леоніда – звичайного сільського хлопця, коли їй виповнилося двадцять три роки. У сім’ї чоловіка живуть за своїми звичаями і правилами. Одне з таких правил те, що невістка – людина, з думкою і бажаннями якої ніхто не рахується.
Вона повинна працювати в домі чоловіка і не перечити свекрусі та іншим його родичам, а свою думку, з будь-якого питання, тримати при собі. Про це Лілю одразу ж попередив чоловік, коли вони тільки почали зустрічатися.
– Ти, не хвилюйся! Я завжди буду на твоєму боці, – запевняє він, – Буду намагатися оберігати тебе від усього.
Ліля слухала, не надаючи особливого значення його словам. Хоча ця звістка її насторожила. Заспокоює те, що вони житимуть у місті, а в село до батьків їздитимуть тільки в гості. Тому попередження Леоніда її особливо не турбували.
Батьки дівчини пішли з житя рано, вихованням займалася бабуся – заслужений вчитель. Ліля – міська дівчина, проте роботи не боїться. Вміє і любить робити всю хатню роботу. У їхній квартирі часто бувало багато дітей, яких пригощали солодощами.
Бабуся привчила її до порядку і навчила кулінарних премудростей.
Леонід зробив пропозицію і вона погодилася.
Наречений повіз Лілю знайомитися з батьками. Їх зустріли майбутні свекор і свекруха, зовиця з чоловіком і Володька – молодший брат Леоніда. Усі дуже милі та привітні. Після вечері Ліля запропонувала прибирати зі столу і помити посуд. Майбутня свекруха сказала:
– Та в перший же день не варто мити посуд, – підсміюється жінка, – Попереду ціле життя – готувати… мити..
Ліля не надала значення її словам.Наступного ранку Ліля встала дуже рано, хоча сама вона “сова” і любить поспати до обіду. Але тут Ліля згадала слова Леоніда, що довго спати не можна, необхідно допомогти на кухні.
Вона вмилася і насамперед вийшла до свекрухи на кухню, яка вже готувала сніданок. Запропонувала допомогу. Майбутня свекруха прийшла в захват. Сидячи за столом, вона похвалила сина.
– Молодець, синку! Зробив гарний вибір, – хвалить його мати, – Яка молодець, твоя Ліля. Встала рано, допомогла мені зі сніданком.
Того ж дня вони поїхали в ліс. Вдосталь нагулявшись лісом, влаштували пікнік, посмажили шашлики, весело спілкувалися, знайомилися ближче.
Ліля намагалася догодити майбутнім родичам, і їй це вдалося. Родичі здалися дуже милими і доброзичливими. “Чому Леонід говорив їй такі речі?” – дивується вона, поглядаючи на їхні привітні обличчя.
Через два місяці зіграли весілля. Наступний приїзд до будинку батьків чоловіка вона відвідала на правах невістки. Приїхали пізно ввечері. Свекруха мило їх зустріла і нагодувала вечерею. Після чого Ліля прибрала зі столу і помила посуд. Цього разу це сприйняли, як належне.
Вранці свекруха пішла на роботу. Коли молодята прокинулися, вдома нікого не було. Ліля вийшла на кухню і побачила на столі заморожену курку.
– Ну, ось почалося! – сказав чоловік, – Тримайся!
Цього ж дня мають приїхати брат чоловіка, сестра з чоловіком і дитиною. Ліля зрозуміла, що всіх їх необхідно годувати обідом.
Заморожена курка на столі – це натяк свекрухи, що обід готувати повинна вона. Після сніданку Ліля взялася за обід. Вона поставила варити бульйон, почистила картоплю, капусту, моркву. На душі тривога, не комфортно.
Вона здивована. Перебуває в чужому домі, не знає, де що лежить. А тут ще без жодного попередження повинна нагодувати всю сім’ю. Насилу все знайшла.
Бабуся пішла з життя чотири роки тому, батьків Ліля не пам’ятає. Вона завжди мріяла про велику дружню сім’ю. Бабуся вчила її бути привітною і доброзичливою. Ліля боялася зробити щось не так або не встигнути приготувати. Дуже хотіла подружитися з усіма. Обід готовий. До повернення господарів стіл накрито.
– Дуже смачно! – похвалила її свекруха.
Ліля полегшено видихнула і подивилася на чоловіка.
Після обіду всі дружно залишили гору посуду і вийшли. Чоловіки пішли у двір, де будувався новий гараж. Ліля, вимивши посуд, повернулася в кімнату, де розмовляли свекруха і зовиця. Вона не знала, куди себе подіти. Відчувала себе зайвою. Жінки розмовляли абсолютно не звертаючи уваги на Лілю. Раптом свекруха запитує її:
– А, що будемо готувати на вечерю?
– Не знаю, – розгубилася вона і знизала плечима.
– Може котлети і гречку? – пропонує свекруха і виходить.
Зовиця тим часом переглядає свій телефон. Ліля сидить із зовицею, але почувається, як порожнє місце. Вийшла на кухню, щоб допомогти свекрусі з вечерею.
Але там нікого немає. Здивована. На столі лежав шматок замороженого м’яса і пакет із гречкою. Свекруха пішла до подружки. Зовиця дивиться кіно. Ліля сторопіла.
“Скоро всі зайдуть додому, а вечерею, мабуть, маю зайнятися я”, – зрозуміла вона, – “Не розумію! Чому вони себе так поводять?”Але сваритися якось не хочеться – зібралася з духом і почала готувати котлети.
До самої вечері повернулася свекруха.
– Ой, яка молодець! – усміхається свекруха, зайшовши на кухню, – Усе готово.
Зовиця продовжує дивитися кіно і за цей час не вийшла на кухню допомогти. Чоловіки повернулися додому. Свекор суворо запитав:
– Що, вечеря готова? – поглядаючи на сина й невістку.
– Готова, звісно, – доповіла свекруха.
Після вечері всі дружно вийшли з кухні. Ліля прибирає зі столу, а в самої клубок у горлі. Вона ледве стримувала сльози.
“Прикро!” – думає вона, – “Тільки одружилися, а з мене роблять прислугу. Я маю готувати й обслуговувати всіх, навіть не у своєму домі. Що ж буде далі? Що мені робити?”
Уранці Ліля знову встала рано і допомогла свекрусі приготувати сніданок. Зовиця в цей час сиділа на кухні, відкривши свій мобільний телефон, абсолютно не беручи жодної участі.
За кілька днів, що молодята провели в батьківському домі, Ліля втомилася фізично й морально. Їхала в машині, мовчки. У голові крутилися слова Леоніда, які він говорив до весілля. Вона не розуміє, як поводитися.
Вона завжди вважала, що допомагати старшим по дому – це норма, але тут. Її просто зробили прислугою. З нею не розмовляють, як із рівною. Ігнорують усе, що вона говорить, немов вона говорить сама з собою. А їхні погляди з гидливою ввічливістю просто зводять з розуму.
“Як мені вчинити?” – розмірковує вона, – “Прийняти роль покірної невістки, якою можна командувати, чи показати їм, що я теж людина? Я не можу дозволити себе принижувати! Але Леонід… Адже як-не-як, вони батьки чоловіка”.
Через три дні чоловік поїхав у відрядження. Ліля займалася домашніми справами, як подзвонив телефон.
– Привіт! – вигукнула зовиця, – Що робиш? Ти вдома?
– Вітаю, – здивувалася Ліля.
Зовиця за всі дні, що вони гостювали у свекрухи, жодного разу не заговорила з нею, а тепер такий інтерес до її справ.
– Ми з чоловіком і друзями приїхали погуляти містом. Ось, зараз приїдемо до тебе на обід хвилин за тридцять, – сказала зовиця, – Ой! Телефон розряджається. Бувай!
Ліля не встигла нічого відповісти, зв’язок перервався. Вона так сторопіла, що з хвилину стояла нерухомо. “Так, як же так?” – дивується Ліля, – “Без попередження! Приїхати, та ще з друзями на обід? А раптом нічого не приготовлено? І взагалі, чому я маю годувати незнайомих мені людей? Навіть не запитала дозволу”.
Ліля зітхнула і вирушила на кухню. Добре, що обід є і його залишається тільки розігріти. Через півгодини з’явилися гості: зовиця з чоловіком і ще одна пара, яку вона вперше бачить.
Гості поїли, розхвалюючи кулінарні здібності господині. Зовиця поводилася, немов вона в ресторані. Нахабно вказувала, що їй піднести. Відразу після їжі гості поїхали.
“Мало того, що в домі свекрухи я постійно готувала й обслуговувала всіх”, – обурюється Ліля, – “То тепер і у своєму домі маю приймати їх тоді, коли вони захочуть. Чому б їм не пообідати в кафе чи ресторані? Сподіваюся, що цей випадок поодинокий”. Але вона помилялася.
Якось увечері, прийшовши з роботи, подружжя повечеряло і збиралося подивитися фільм. Пролунав дзвінок у двері. На порозі стоїть зовиця з чоловіком.
– Сюрприз! – розмахує руками жінка, – Ми сьогодні до вас із ночівлею.
Леонід і Ліля розгублено переглянулися. Вони здивовані. Цього разу їх навіть не попередили. Ліля запросила їх у будинок і сіла з ними за стіл. Чоловік сердито буркнув і пішов спати.
Вечір зіпсовано. Чоловік не приховував невдоволення їхнім візитом. Вранці Ліля приготувала сніданок і нагодувала гостей. Леонід до сніданку не вийшов.
Після вони з чоловіком довго обговорювали незручну ситуацію. Леонід зателефонував матері, і висловив усі претензії.
– Мамо, це неприпустимо! – сердиться він, – Сестра зовсім знахабніла. Вона з’являється без попередження і приводить із собою друзів. При цьому вимагають, щоб їх годували і догоджали, немов це її дім. Ні! Це мій дім! Я не дозволю так поводитися із собою та Лілею! Досить! Моя квартира – це не готель-ресторан, щоб приймати гостей, коли їм захочеться.
Мати вислухала сина й обіцяла поговорити з донькою. Через кілька днів свекруха зателефонувала синові.
– Леоніде, ми з батьком збираємося до вас у гості, – каже мати, – Можна до вас?
Леонід здивувався. Батьки – люди сільські і в місто їздять рідко. У призначений день вони з’явилися у квартирі молодих. Перед тим, як сісти за стіл свекор заявив:
– Леоніде, у мене до тебе серйозна розмова! – він суворо глянув на невістку, – Я дуже обурений вашим ставленням до родичів! Виявляється, ви не гостинні! Вам шкода шматка хліба і чашки чаю для сестри! Чому їй не можна приїжджати? Чому не можна залишитися у вас ночувати? Ви ж родичі! До кого ще їй їхати?
Леонід вислухав монолог батька і спробував розповісти йому свою версію подій. Але той не дав навіть відкрити рота.
– Не перебивай мене! – кричить батько, – Нехай моя дочка приїжджає до вас у будь-який час доби і відчиняє двері стусаном. Ви родичі і повинні спілкуватися! – зиркнув на невістку.
– А ти синку змінився після одруження. Це вплив твоєї норовливої дружини. Вона нам чужа, а сестра тобі рідна людина. Не смій її гнати з дому! Якщо не зміниш свого ставлення до нас, то нарікай на себе. Твоя нахабна дружина тебе з нами розсварить.
Подумай, синку, чи потрібна тобі така дружина? Жінок на світі багато, знайдеш кращу за цю.
Лілю трясе від почутого. По щоках течуть сльози: “За що? Я ж хотіла як краще, а вийшла перед усіма винувата!”
Вона слухає і не може повірити своїм вухам. Свекор повів сина в іншу кімнату і продовжив бесіду. Свекруха нищівним поглядом оцінює Лілю і заявляє:
– Шкода, що це не наша квартира, – каже вона крізь зуби, криво посміхаючись, – Я б тебе за шкірку викинула з твоїм барахлом! Ти нам не підходиш. Залиш сина в спокої і забирайся! Він гідний кращої дружини, ніж ти.
Ліля кліпає очима. З нею ще ніхто так не розмовляв. Голова паморочиться, перед очима пелена. Вона втрачає свідомість.
Коли Ліля прийшла до тями в лікарні, поруч сидів чоловік.
– Лілю, пробач! – він гладить її руку, – Я більше нікому не дозволю тебе ображати. Лікар сказав тобі не можна хвилюватися. У нас буде дитина.
Ліля посміхнулася і заплакала. За останній час це єдина гарна звістка.
– Не хвилюйся! – він поцілував дружину, – Усе буде добре… – опустив очі й продовжив, – Щоправда, з батьками та ріднею довелося порвати. Принаймні доти, доки вони не змінять своє ставлення до тебе.
Минуло кілька місяців. Дзвінок у двері. Ліля поспішає відчиняти, адже вона чекає чоловіка з відрядження.
– Привіт,кохана, – обіймає Леонід розповнілу дружину, – Ти чого не спиш? А якби я затримався? Вам із малюком потрібен режим!
– Усе добре! – вона цілує чоловіка, – Твій батько дзвонив учора. Просить вибачення і хоче приїхати поговорити.
Леонід задумався. Пройшов у кімнату і сів біля столу. “Невже батьки прийняли Лілю?” – думає він і зітхає, – “Можливо, дізналися про майбутнього онука. Тільки тепер я повинен захистити і дружину, і сина”.
– Гаразд! – каже він, посміхаючись дружині, – Завтра зателефоную батькові. Давай, годуй мене! Я голодний…
