Я овдовів, коли близнюкам виповнилося по вісім років, а за два роки привів додому нову кохану, яка мала доньку-першокласницю. І болючі спогади про розлучення.
Вона припускала, що мої діти на порозі підліткового віку не будуть у захваті від нової “мами” і “сестрички”. Але дійсність перевершила очікування. Забагато солі та перцю в борщі замість зустрічі з хлібом-сіллю.
Це були лише квіточки. Ягідки не змусили себе чекати. Іграшки та речі моєї падчерки раптом ламалися, кудись зникали, потім знаходили зіпсованими, а дівчинку мої сини щосили намагалися підставити в моїх очах батька.
Мені також почали грубити. Я якось мало не зірвався, але кохана переконала мене, що допоможе витримка. Хлопці розуміли, що мачуха жодного разу не скаржилася мені на них, відчували розгубленість.
Щоразу, коли на кохану чекав черговий сюрприз від близнюків, їм відповідали смаколиками на сніданок, підказкою для розв’язання важкої задачі, ідеями спільних вилазок на природу, поїздок цікавими місцями…
Правило “тобі – камінь, а ти у відповідь – квітку” поступово починало спрацьовувати. Та й дівчинка виявилася зовсім не плаксою, не скупилася – ділилася настольними іграми, могла дати здачі й ніколи не жалілася.
Невідомо, скільки притиралися б вони, але, як то кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Того року щедро вродили черешні. І я привіз сім’ю на дачу до батьків.
Поки з батьком займався кладкою печі, дівчата готували обід і вечерю, а близнюки взялися до збирання черешні. Вони влаштували змагання: хто спритніше дотягнеться до ягід на тонких кінчиках гілок.
Чим все це закінчилося – не важко здогадатися. Обидва впала та отримали важкі травми, адже дерево було дуже виске. Поки один приходив до тями після струсу, а інший – після операції, кохана не відходила від них…
Коли хлопчики відчули себе добре, вони сказали їй, що більше ніколи не звертатимуться до неї на “ви” й не говоритимуть про неї “ця”. Попросили її пробачити їх і дозволити звертатися на ім’я і на “ти”, бо маму вони пам’ятають. Більше жодних образливих витівок у родині не було.
