Ми вже 20 років як окремо живемо від батьків. З мамою у нас ніколи теплих стосунків не було, та і напевно що не буде.
Все через її диктатурський характер і принципи, на які нормальні мами не підуть. В 20 років я пішла з дому жити до свого хлопця, і вже більше 15 років ми одружені, 20 років як разом, а мати все не може змиритися з тим, що її одну “покинули”.
Коли я приводила додому друзів, вона кричала: “коли ти вже на свої хліба”, коли я просила побути з внуками, вона казала, що своїх дітей треба ростити самих.
А тепер, на старості років мамі треба догляд. Я і не сперечаюся, треба. Ми з братом щомісяця даємо гарну суму грошей для того, щоб мама ні в чому не потребувала, окремо купуємо продукти, а якже, адже вона моя мама.
Але переїхати до неї, на інший кінець міста, покинути дочку з немовлям на руках, жити в трикімнатній маминій на околиці і поміняти свою двушку з ремонтом тільки тому, що мамі сумно, то ви вже вибачте дзуськи.
Хтось скаже, що я безсердечна. Можливо, але де була мама, коли нам треба було прививати і виховувати у нас співчуття.
