Як єдина дитина в сім’ї, я можу з упевненістю заявити, що знаю, що таке гіперопіка. З раннього дитинства батьки носилися зі мною як із писаною торбою. Мама постійно нервувала і передавала свої емоції батькові. А тато був легкий на підйом, тож із цим часто виникали проблеми.
Дитинство і юність у мене пройшли дуже по-особливому. У дитячому садку, як і у всіх, у мене тільки почали формуватися соціальні навички. Я була більшою за інших дітей, тож не дивно, що з мене знущалися. Так, я пам’ятаю ті часи, і так, маленькі діти можуть бути надзвичайно злими.
Одного разу тато прийшов забирати мене із садочка, але вийшло так, що він приїхав раніше. Він випадково побачив, як дівчинка з моєї групи кинула в мене іграшку, а я, мабуть, сиділа десь віддалік від інших дітей. Тоді тато розлютився, крикнув на дівчинку і швидко забрав мене додому.
За тиждень я вже ходила в інший садок. У школі теж були проблеми, коли мама приходила і до хрипів у горлі сперечалася з учителями щодо моєї успішності. Я знала, що в мене середній рівень знань. І говорила про це мамі. Але у неї начебто була завіса перед очима, і її вихованість випаровувалися.
Мені було соромно, а педагоги тільки єхидно перешіптувалися між собою, побачивши мене наступного дня. У звичайні ж дні мама з татом дуже тепло до мене ставилися. Прислухалися до кожного мого прохання. Іноді я навіть сама розуміла, що, як дівчинка, прошу занадто багато чого.
Але батьки начебто не хотіли цього помічати і підтримували мене в усьому. Так я два місяці проходила на уроки латинських танців. Тиждень ходила на модельні курси, поки не визнала, що маю смішний вигляд на тлі інших дівчаток. Місяць сиділа на кремлівській дієті…
І щоразу батьки мене підтримували і не вимагали жодних пояснень. Я щосили намагалася не переходити межі, бо розуміла, що мої батьки – ніякі не мільйонери і не чарівники. Тож мені не можна забуватися і варто себе стримувати. Тепер мені 28 років, я незаміжня.
Працюю менеджером в офісі, схильна до повноти і, звісно ж, у мене є кіт. Не те щоб я скаржилася, перспективи є, але це життя – не те, про що я мріяла, коли була дитиною. Я живу окремо від батьків, зарплати вистачає, щоб знімати квартиру. Але про те, щоб збирати на особисте житло, не може бути й мови.
Тим часом мама і тато у свої 60 з гаком років вирішили перебратися з міста в село. Вони продали нашу квартиру і купили гарний цегляний будинок. Ну, як хороший. Сама коробка, безперечно, якісно зроблена. Але всередині неї не проведено жодних оздоблювальних робіт.
Коротше кажучи, немає ремонту і навіть меблів. Тому батьки в останній момент вирішили звернутися до мого дядька, щоб пожити в нього. Дядько живе в сусідньому селищі, і місця в нього вистачає. Але з купленим будинком треба щось робити, а грошей у батьків немає.
Ось вони й підключили мене до своєї затії. Нагадали, що я їхня дочка. Що все своє життя вони берегли мене як зіницю ока і ні в чому не відмовляли. Тож тепер настала моя черга. А саме “невелика” фінансова допомога, поки ситуація з їхньою нерухомістю не вирішиться.
Попри те що тато все ще працює, а в мами підвищена пенсія, мені доводиться віддавати половину своєї зарплати, щоб ремонт цього клятого будинку просто не стояв на місці. Робітникам потрібно щось платити, купувати матеріали, я іноді приїжджаю особисто, щоб вставити свої п’ять копійок.
Хоча роблю це тільки заради морального задоволення. У темі ремонту я не розбираюся абсолютно. На те, що залишається у мене від виплат, я і живу. Вистачає на корм коту, собі й оплату оренди. Молоді і красиві мільйонери навколо мене чомусь не в’ються, тож подарунками мене ніхто не балує.
І після семи місяців такого режиму я усвідомила, що скоро можу зламатися морально. Я дівчина. Мені хочеться купувати собі нові речі, гуляти з подругами, ходити на побачення. А замість цього я щомісяця переказую гроші на дорогу батьківську забаганку.
Наразі там не зроблено ще навіть половини роботи, а мої нерви вже на межі. Я розумію, що мама і тато забезпечили мені щасливе дитинство і юність. Я багатьом їм зобов’язана. Наразі я перебуваю на межі того, щоб усе кинути, змінити картку в телефоні і жити, як жила до всієї цієї непотрібної затії.
Що це взагалі за нісенітниця, чому міських жителів на старості років взагалі потягнуло до землі? Чим помідори в супермаркеті гірші?! Оскільки друзів у мене небагато, скоріше, знайомі та колеги по роботі, звернутися по пораду мені просто ні до кого. Чи повинна я тягнути цю лямку попри все?
