Мені 35. І я, як і раніше, не реалізувала себе в житті, хоча і маю дві вищі освіти. Навіть і заміж вийти, і дітей завести якось не вийшло. Коли мені було трохи за 20, то здавалося, все ще попереду, хоча, як і зараз, сподіватися я могла тільки на себе. Для своєї мами дитина я пізня – їй вже було 35.
Коли я була маленька, мама потрапила в аварію, лікарі її поставили на ноги. Все своє свідоме дитинство я постійно чула від неї про те, що її скоро не стане, я залишуся сиротою, і мене віддадуть у дитячий будинок. Так і тривало, поки я не стала студенткою і поїхала жити за 100 км від неї.
Жили ми погано, бідно, бо на мамину зарплату працівника культури мало що можна було купити. Та й допомогти було нікому, бо дідусь і бабуся по материнській лінії давно пішли у засвіти. Але є у мене і другий батько, якого я просто таким не вважаю, як і всіх його родичів за рідних.
Через нього я і змушена страждати і сидіти без роботи. Мама і заміж вийшла тільки через те, щоб втекти, але її чоловік постійно гуляв. Усі гроші, які він отримував на своїй найбільш малооплачуваній роботі, він прогулював. Мамі доводилося мене утримувати самій.
Він постійно ревнував маму і влаштовував скандали, йому всюди ввижалися її коханці. Подорослішавши, я почала сприймати все це з гумором, просто сміялася з його витівок, якщо, звісно, не зачіпали мене. Живучи в цій жахливій квартирі, я примудрялася добре вчитися і доглядати себе.
Я хотіла виїхати в інше місто, і все думала, що там почнеться хороше вільне від тирана життя. І життя почалося, я вчила уроки і виконувала завдання весь вільний час. Навчання в іншому місті давалося мені нелегко, спасибі хоч подруга, яка сиділа за однією партою, допомагала.
Жила спочатку в гуртожитку, потім, зважаючи на погано організований побут, довелося, щоб нормально довчиться, зняти кімнату. На оплату житла йшла значна частина витрат, про гарне харчування навіть і думати не доводилося, тим паче про купівлю нових речей.
Мама нічого нового з речей, поки я вчилася, мені не купувала, просто не було на що, але жила і раділа кожному дню, прожитому не в рідній квартирі. Весь мій денний раціон складався з картоплі з ріпчастою цибулею і пачки вермішелі. Буханець хліба я купувала раз на тиждень.
Із собою, включно з витратами на дорогу, мама давала мені якусь копійки, яких ледь на щось вистачало, бо більше просто нічого було давати. Закінчивши вчитися і отримавши диплом, я вирішила залишитися в місті. Мама допомагати відмовилася відразу.
Вона і так тягла на собі батька-гульвісу, який отримував зарплату один раз аж 8 місяців. Влаштувавшись на роботу та ще й за повчанням мами в держустанову, я зрозуміла, що зарплати мені вистачає тільки на оплату орендованої кімнати і на їжу.
Кругом і всюди були щасливі люди, яким їхні батьки мало того, що оплачували їхнє подальше навчання в інститутах і академіях, так ще й за орендоване житло регулярно частину грошей вносили. Я була як сирота, навіть іноді вечеряла в подруг.
Мене навіть на роботі добрі люди підгодовували, речі дарували, якщо комусь щось не підходило. Попри все я вважала таке життя кращим за те, що з батьками, але додому то я все одно їздила. Хоч зрідка, маму побачити. Одного разу до мене приїхала мама, переночувала в мене.
Мама поїхала і я зрозуміла через день, що заражена вошами всіх видів. Я перепрасувала всі речі і постільну білизну, плачучи, мені не хотілося жити. Я одразу зрозуміла, а потім мої здогадки і родичка підтвердила, що ці воші притягнув батько, та ще й звалив на мене.
Мама побоялася, знаючи мою реакцію, навіть сказати про це. Якось воші потрапили і на господиню, і вона, розлютившись, виставила мене з квартири, хоча непогано до мене ставлення. Мені було гірко й прикро. І я ненавмисно обварилася тієї ночі окропом і потрапила в лікарню.
Потім було моє повернення додому, а працювати там було ніде і ніким. Проти моєї волі, мені освіченій людині, маючи кілька спеціальностей, довелося йти працювати на радість батькові, продавцем у намет, а потім і ще крутіше, прибиральницею.
З присутністю так званого батька я так і не змогла змиритися, він став ще й носа в мої справи пхати, коли як раніше мене просто не помічав. Я з ним просто не спілкувалася, але на мене він тиснув своїм виглядом, хоча він так собі мужик-метр з кепкою, що вважає, що раз він робітник і без освіти, то і всі мають бути такими.
Постійно на всіх лаявся, вважав, що має право поводитися, як хоче, а якщо я йому робила зауваження, то він міг і стільцем у мене кинути, а я, за маминим, бажаю, мусила його терпіти. Він і роботу собі перед пенсією знайшов таку, щоб пити там, приїжджав щодня нетверезий.
Приходячи додому у свою обідню перерву вже нетверезим, міг запросто розбити всі шибки та дзеркала, з м’ясом вивернути розетки, вивернути пробки і піти спокійно на роботу. Мама все терпіла і молилася, щоб він перестав пити.
Якщо його сварили на тверезу голову за його витівки, він говорив, що: «п’яний проспиться, а дурень ніколи», маючи на увазі під цим мене і маму. Спілкування з ним я всіляко цуралася, навіть при сторонніх людях не спілкувалися.
Мені з ним неприємно було навіть у різних кімнатах перебувати, навіть чути від когось про нього. Він сам існував, змушуючи так жити і мене, і матір. Йому подобалося жити бідно, він до цього всіляко прагнув і мене змушував. Сам навмисне, щоб усі бачили, на смітнику збирав банки й ніс їх здавати.
Він вважав, що це добре. Став виганяти мене з дому, на тій підставі, що я не прописана, сказав забиратися з його квартири. Але незабаром і мама зрозуміла, що він такий, як я і говорила, коли він мало не вибив мамі око, добре, що вчасно викликали швидку.
Через це до нас приходили з поліції і делегація з материних родичів, але хтось із його родичів, мабуть, справу зам’яв. І він знову безкарно став дебоширити і маму ображати, вона ж знову прощала все. Йому це все подобалося, вона за все життя його в поліцію жодного разу не здала.
В нього була звичка накоїти що-небудь удома і втекти в село до родичів, де міг пропадати по кілька днів, скаржачись там на нас матір’ю, а ті вірили кожному його слову. Потім один раз його тітка, кричала на мене, що чути було всім і кожному, що я ледарка.
Хоча в самої був син-гульвіса, який пішов у засвіти раніше строку через свій вибір життя. Для мене родичі батька, чужі за духом люди, я їх не визнаю і знайомитися з ними не хочу ні з ким, і тому й видалила їх з контактів та соцмереж. Мені ні від них, ні від нього нічого не треба, аби мене не чіпав.
А не чіпати він мене не може. Років зо два тому його звільнили з роботи, і він осів удома, заробивши астму, мабуть, Бог покарав. І нас із матір’ю підпорядкував своїй недузі, забороняючи мені користуватися будь-якими аерозолями, я, бачте, на зло йому роблю, а він задихається.
Ну а мені байдуже до всіх його болячок і його тиску високого, тому що я його не можу терпіти. Мало того, що він вічно чомусь постійно замерзає, не дозволяючи навіть улітку відчиняти кватирки, боїться застудитися, а ще через його астму, ремонт не можемо зробити, востаннє років 25 робили.
Відсутність ремонту в мене викликає депресію, а в нього почуття радості й переваги зі своєю астмою. Що добре для мене, то його дратує. І я зрозуміла, поки він живий, щасливою я не буду, а я теж жити хочу, а не існувати через нього.
