Катерина заїхала в нову квартиру тиждень тому. І майже весь тиждень не вилазила на вулицю.
А як тут вилізти, якщо стільки справ? Квартиру купила ту, на яку вистачило грошей. Бабуся, добра душа, залишила у спадок їй стару дачу і кімнату в комуналці. Усе це Катя продала, додала своїх заощаджень, які збирала вже років п’ять, і ось вистачило на крихітну однокімнатну квартиру в старому фонді.
У квартирі цій раніше мешкали маргінальні особистості, тому була вона не те, що не в найкращому стані, скоріше, у плачевному.
Грошей на ремонт і клінінг у Каті не було, вона вигребла все до копійки, щоб купити цю квартиру. Але труднощів Катерина не боялася, тому з першого дня все прибирала.
Намила підлоги, вікна і стіни до блиску. Викинула все сміття, якого у квартирі було неміряно. Відчистила санвузол і кухню, які за підсумком виявилися в непоганому стані.
Меблі віддали родичі та друзі. Диван перекочував від батьків, кухонний стіл віддала найкраща подруга, яка якраз давно хотіла купити новий. Стільці різних кольорів і форм принесли всі, кому не лінь. Звідки з’явився комп’ютерний стіл, Катерина навіть уже й не згадала.
Періодично в цій квартирі з’являлися якісь люди. Тато прийшов допомогти з ремонтом кухонних шаф, друзі всі разом віддерли старі шпалери, щоб Катерина поклеїла нові (які теж хтось віддав, дуже невдало розрахував кількість рулонів), мама допомагала наводити лад, і навіть брат приїхав, щоб зібрати меблі.
Катерина була шалено рада, що в неї така чудова сім’я і такі друзі. Є на кого покластися. До того ж, вона навіть особливо нікого не просила, не хотіла напружувати. Вони самі дзвонили і питали, яка потрібна допомога.
У підсумку через тиждень квартиру було не впізнати. Гарні меблі, свіжі шпалери, скрізь чистота. Навіть гарний пухнастий килим красувався в центрі кімнати – подарунок мами.
І ось тоді Катерина зрозуміла, що час хоч ненадовго покинути свою квартиру. А може, і з сусідами познайомитися.
Майже одразу дівчина зіткнулася із сусідкою по сходовій клітці. Дізналася, що в неї двоє дітей (сусідка заздалегідь вибачилася за вечірній галас, коли діти роблять уроки, а мама дуже голосно їм допомагає), а також трохи довідалася і про решту сусідів. Загалом, здавалося, що будинок зустрів її привітно. Та й люди тут один одного знали.
Поступово, Катерина майже з усіма познайомилася. Тільки ось з однією сусідкою вона зустрілася лише через два тижні.
Бабуся, спершись на палицю, повільно спускалася розбитими сходами їхнього під’їзду.
Катерина чемно потримала старенькій двері, а та їй подякувала.
– Ти новенька тут, чи що? – запитала вона.
– Так, нещодавно переїхала. У тридцять п’яту.
– А, ну так… До тебе там не дуже приємні люди жили. Але ти, начебто, не така.
– Не така, – упевнено заявила Катерина. Вона тиждень квартиру драїла, тому знала, що вона точно не така. – Мене звати Катя.
– А я Надія Василівна.
– Дуже приємно. Куди шлях тримаєте?
– Та в магазин, хліба свіжого купити.
– То давайте я куплю, – запропонувала Катерина, – однаково теж у магазин іду.
Дівчина бачила, що бабусі важко дається цей шлях.
– Ой, ні, я сама. Треба рухатися. Та й тільки хліб я візьму, – промовила вона. – Решту мені завтра Марійка завтра привезе. Тричі на тиждень до мене приїжджає.
– Це донька ваша? – запитала Катя.
– Ні, онучка. Ну, начебто…
Бабуся тихенько побрела в бік магазину, а Катя здивовано дивилася їй услід. Що значить, начебто? Було, звісно, цікаво, але Катерина вирішила, що не варто пхати свого носа, куди не просять. Захоче, сама розповість.
Дівчина з часом і призабула про цю розмову, поки одного разу не зіткнулася з молодою жінкою, яка тягла пакети, набиті продуктами.
Катерина притримала їй двері й усміхнулася.
– Це ви онучка Надії Василівни? – з усмішкою запитала вона.
– Так, а ви звідки знаєте? – у відповідь усміхнулася вона.
– Та вона мені про вас говорила. А я вас тут раніше не бачила, а дивлюся, ви з пакетами. Думаю, точно до Надії Василівни.
Вони знову посміхнулися одне одному, а потім розійшлися в різні боки.
Катерина чекала на таксі. Вирішила з’їздити до батьків, поспілкуватися. А то, як своя квартира з’явилася, зовсім рідко в них стала бувати. А мама вже, здається, навіть ображається.
Але таксі, як на зло, не їхало. Одна машина скасувалася, довелося викликати нову. Потім ніхто довго не хотів їхати, і ось, нарешті, хтось узяв замовлення. Але чекати машину доведеться п’ятнадцять хвилин.
Погода була гарною, тож Катерина сіла на лавочку, насолоджуючись променями весняного сонця. І поки вона сиділа, якраз вийшла та сама Марія, онука Надії Василівни.
– Щось ви швидко, – посміхнулася Катерина.
– Так, на роботу поспішаю. Вечорами підробляю в кафе офіціанткою. А то вдень навчаюся.
– Ясно, а в який вам бік?
Марія відповіла, і виявилося, що їм по дорозі.
– Я таксі чекаю, давайте вас підкину.
– Було б чудово, – посміхнулася онучка сусідки. – А то я щось забігалася, у часі загубилася.
Марія присіла до Каті на лавочку, теж підставляючи обличчя сонячним променям.
– Надії Василівні пощастило, – посміхнулася Катерина. – У неї дуже турботлива онучка. Вона каже, ви до неї тричі на тиждень приїжджаєте, продукти привозите.
– Ой, ну це вона перебільшує. Закуповуюся я раз на тиждень, решту часу так, із презентами забігаю.
– І все одно, це дуже добре. Не всі діти так роблять, а вже онуки тим більше.
Марія якось сумно посміхнулася.
– Насправді, я їй і не онучка.
– Це як? – здивовано запитала Катя, і тут же згадала про фразу, яку тоді зронила Надія Василівна. Про те, що Марія, ніби як, онучка.
– Та так вийшло… – Марія подивилася на Катю, і дівчина вже вирішила, що не стане вона нічого розповідати. Але несподівано Марія знову заговорила:
– Мама моя була питущою. Батька я ніколи не знала. І ось мама зустріла чоловіка, мені тоді було сім років. Він теж був любителем напоїв, на цьому вони й зійшлися. Звісно, мені було страшно, адже тепер у домі було двоє людей, які постійно вживали. Їжі було мало, щодо одягу ніхто не хвилювався. Благо, хоч до школи мене влаштували.
Катя слухала і співчувала цій молодій жінці. Але поки що не розуміла, яку роль зіграла Надія Василівна в її долі.
– А одного разу мій вітчим сказав, що ми поїдемо в гості до бабусі. Надія Василівна – його мама. У моєї матері батьків не було, давно пішли з життя. І я навіть не уявляла, яка бабуся у вітчима. Як зараз пам’ятаю, – хмикнула Марійка, – бабуся навіть відкривати не хотіла. Не ладнала вона із сином, той гроші в неї постійно крав. А потім, як вона розповідала, глянула у вічко, і побачила, що дівчинка поруч із ним. Я, тобто.
Катерина слухала, не перебиваючи. Усе це нагадувало сюжет якогось фільму, і було дуже боляче від того, що все це було насправді.
– Вона одразу ж відчинила двері, запитала, хто це з ним. Ну, він і сказав, що тепер я – його дочка. Зрозуміло, що це лише пафосні слова. Плювати йому на мене було. Як і моїй матері, власне. Хотів до бабусі потрапити, щоб грошей вкрасти в неї.
Але бабуся була не з боязкого десятка, виштовхала вітчима, а мене до себе в квартиру затягла. Як зараз пам’ятаю, я вперше в житті їла такий смачний обід! Мені було так ніяково, що я все до крихти доїла, але зупинитися не могла.
– І що було потім? – запитала Катерина, затамувавши подих.
– Потім бабуся мене розпитала про все, дізналася, звідки я, власне, взялася. Я так боялася того моменту, коли вона скаже, що мені час додому. І ось вона каже: “Збирайся”. Пам’ятаю, я йшла і міцно тримала її за руку. З нею, по суті, з незнайомою жінкою, було так комфортно. Вона прийшла до мами і сказала, що забирає мене.Спеціально для сайту Stories
І якщо вони щось проти скажуть, то вона звернеться до органів опіки, і їм мало не здасться. Але мені здається, моя мама була тільки рада.
– І справді забрала? – запитала Катерина.
– Забрала, – посміхнулася Марія. – Повернулася до мене і запитала: “Будеш зі мною жити?”, і я кивнула. Вже не знаю, оформляла вона щось офіційно чи ні, але жила я з нею. І з того моменту почалося моє щасливе дитинство. По суті, вона забрала абсолютно сторонню дитину, знаючи, який у неї син. І розуміючи, що і супутницю вибрав собі під стать.
– Нічого собі, – протягнула Катерина.
– Так, я не знаю, як вона зважилася. Враховуючи, що вже тоді немолода була. Але вона мене виростила, підняла на ноги. А потім мама пішла засвіти, вітчим пішов ще раніше, мені дісталася квартира.
Коли я вступила вчитися, я переїхала туди. Але бабусю я не забуваю. І ніколи не забуду. Не важливо, що вона мені не рідна, вона моя найближча і найулюбленіша людина. Не знаю, що було б, якби вона не з’явилася в моєму житті.Спеціально для сайту Stories
Під’їхало таксі. До роботи Марії їхали мовчки. І лише коли Марія виходила, Катя все ж наважилася сказати:
– Вам дуже пощастило з Надією Василівною. Але не варто забувати, що і їй із вами пощастило. Вона тепер не самотня.
Марія посміхнулася і кивнула. А потім бадьоро пішла в бік кафе.
Катерина ж їхала до батьків і ніяк не могла викинути цю розмову з голови. Як часто сміливе рішення, виявляється, може врятувати долю кількох людей. Надія Василівна і Марія знайшли одне одного, і, якби не це, невідомо, як склалася б доля кожного. І як добре, що все вийшло саме так.
