Останнім часом я все частіше думаю про своє майбутнє. Мені 46 років, цифра начебто не завелика. Але через постійну роботу я почуваюся значно старшою.
Сил немає абсолютно ні на що. Вихідні не допомагають відпочити, я просто відсипаюся. А коли прокидаюся, все тіло втомлене і змучене.
Я люблю свою роботу. У мене непогана зарплата і стабільний 5-денний графік (деякі ж і по 6 днів на тиждень працюють). Але це не рятує. Всі дні зливаються в один нескінченний день. А всі мої дії звелися до автоматизму.
Ось я прокидаюся, заварюю каву і поспіхом закидаю в себе пару бутербродів. Потім одягаюсь, кладу в сумку судочки з обідом і виходжу. В автобусі, як завжди, тісно, дуже пощастить, якщо сяду. Можна буде поспати. 20 хвилин – і я вже на роботі. Перерва, обід, нарада.
А ось я їду додому. Очі злипаються, але я навіть не опираюсь. Сильно ниють спина і ноги: стояча робота не шкодує нікого. Треба буде прийняти ванну, щоб розслабитись. Але я приходжу додому і падаю на ліжко. Думаю про те, невже це те життя, якого я прагнула колись? І чи життя це взагалі?
Адже мій випадок навряд чи можна назвати критичним. У людей і гірше буває. Я щодня бачу ці пониклі очі, які сповнені безвиході. Комусь весь день стояти на ногах, комусь дивитися в екран монітора, а комусь спілкуватися з клієнтами, бути ввічливим та привітним. У мене є знайомі, які працюють по 12 годин на день. А жити коли за такого графіку?
Згадую свою бабусю Галю. Вона працювала до 65 років і ніколи не скаржилася. Більше того, вона чудово виглядала і своїм прикладом показувала, що вік – не завада для щасливого життя. Ось що таке витримка та стійка працездатність!
Вона сміялася, коли їй пропонували піти на пенсію. Хотіла працювати до останнього. Але навіщо? Часи інші були, та й люди іншого розливу. Були готові орати до останнього, все заради загального блага. Жодного натяку на моральне чи фізичне виснаження.
А що я? Почуваюся виснаженою, змученою. Спілкуюся з колегами та знайомими: у когось справи ще гірші, хтось загруз у боргах та кредитах, а комусь взагалі жити не хочеться. То й не розумію, що з нами не так?
Щоб дожити до пенсії, треба працювати з усіх сил і все життя. А якщо за кілька років пенсійний вік ще збільшать? Так можна не дотягнути просто. Скажіть, про яку щасливу старість може йти мова?
