– З ким це ти листуєшся? – з цікавістю Інна зазирнула в екран комп’ютера, через плече чоловіка.
– Ух! – він здригнувся і поспішив закрити соціальну мережу. – Ти чого підкрадаєшся? Стежиш за мною?
– Навіть і не думала, а чого так напружився? Там Оленка чи що була?
– Яка Оленка?
– Зозуліна Оленка, твоя однокласниця. Ну та, за якою ти бігав у старших класах.
– І що? Тобі здалося, чи мало схожих людей у світі? І не пам’ятаю такого. Краще вечерю погрій, а не стій стовпом біля мене!
Інна не стала більше приставати з розпитуваннями до чоловіка. Стиснула губи і пішла на кухню.
“Не пам’ятає він. Ага…” – голосила вона про себе.
Непереконливо збрехав Антон. Хіба таке забувається?
Він був закоханий у цю Оленку зі школи. У рот їй заглядав і волочився за нею по п’ятах.
Він і після весілля з Інною, зберігав фотографію Олени, а коли Інна виявила осколок спогадів про минуле, то пошматувала на дрібні шматочки так, щоб не склеїти.
Чоловік сунувся в потаємне місце, а там лише уривки. Інший би хвіст підібгав і мовчав, але Антон обурювався, штовхаючи меблі.
Вони тоді посварилися круто так, що Інна до своїх батьків пішла, – мало не розлучилися молоді.
Але вона тоді дізналася про те,що в них буде дитина і пробачила чоловіка, коли він відійшов трохи і прийшов миритися. Більше вони цю тему не порушували.
І ось стільки років потому раптом… Він знайшов її через знайомих друзів в соціальних мережах.
Інна після того випадку, як буквально чоловіка за руку спіймала, коли Оленку на екрані побачила, почала помічати, що він з головою пішов у “віртуальний світ”.
Антон частенько з кимось листувався. Реготав, відповідаючи на повідомлення, відмахуючись від запитань дружини: з ким він спілкується? Поставив пароль на комп’ютер і телефон. Став затримуватися на роботі.
Інна була на взводі.
– Мамо, та чого ти? Зараз усі в соцмережах сидять. Ну хочеш я тебе зареєструю?
– Ні вже, вистачить нам одного в сім’ї, який окрім як за комп’ютером сидіти, більше у квартирі нічого не робить.
І що тільки Інна не робила: кабель різала, за “інет” не платила, світло вирубувала, – щоб хоч трохи відірвати чоловіка від блакитного екрана. Усе було марно.
Антон лише грубіянив їй і крутив біля скроні, а потім, психуючи, йшов, грюкаючи дверима.
“Досить! – думає Інна, повертаючись увечері додому з роботи. – Так більше не може тривати… Нехай вибирає: або ми з сином, або інтернет!”
Увійшла вона до квартири – кругом темрява.
Синок, Олексій, до бабусі на канікули поїхав. А чоловік у залі на дивані розташувався.
Уперше за кілька місяців вона його побачила не за комп’ютером. Спочатку навіть зраділа, але не тут-то було.
– А чого й то ми без світла сидимо? – з іронією сказала вона, скидаючи чоботи в передпокої.
– Мені не до сміху, Інно. Досить знущатися! Не бачиш, що мені погано.
– А кому зараз легко? – усміхнулася вона. – Вечеряти будеш?
– Ситий по горло!
– Так, це вже щось новеньке!
– Хворий я, дуже серйозно хворий! – тремтячим голосом заговорив Антон.
– У сенсі?
– Я комісію від роботи проходив… Загалом, ось! – простягнув він дружині зім’ятий аркуш.
Інна пробіглася очима по висновку. Сльози самі навернулися на очах.
– Але як? Коли?
– Інно, я прийняв рішення. Ти маєш мене правильно зрозуміти…
– Ти про що?
– Про квартиру…
– А вона до чого?
– При тому! У вас з Олексієм є житло – тещин будинок. А квартиру мені мама подарувала, і я її повноправний господар, тому мені вирішувати…
– Так, звісно, якщо є можливість, – не дала доказати вона чоловікові, – давай продамо на лікування, аби перемогти цю недугу.
– Інно, ти не розумієш? Мені вже не допомогти, а квартиру я Оленці відпишу… їй потрібніше! – закричав Антон, щоб ясно донести свій намір до дружини.
– Що? Що ти зараз сказав? – жінку почало трясти, сльози враз висохли на її очах.
– Що чула! – схопився Антон із дивана, готуючись до наступу. – Можеш вважати це моєю останньою волею! Я господар і тільки мені вирішувати!
– Оленціі? Тій самій, Оленці, від якої ти був без розуму? За якою волочився ще зі школи? – Інна насилу вірила в те, що відбувається. Тепер зрозуміло, з ким Антон спілкувався в мережі, кого приховував від дружини.
– І що? Так, їй! Вона мені небайдужа. Хто знає, як би в нас склалася доля, якби вона з батьками не переїхала тоді в інше місто…
На хвилину Інна впала в ступор, а потім холодним тоном сказала:
– Ну раз ти все вирішив… Нехай Оленка за тобою доглядає . Мені тут більше нічого робити. – Інна мовчки зібрала речі, викликала таксі й поїхала до мами на околицю міста.
Антон не очікував такої реакції від дружини. Він розраховував, що після того, як вона дізнається, що йому залишилося недовго, буде згодна з його вибором і залишиться при ньому до кінця.
Три місяці Інна жила на автопілоті, немов душу вийняв і розтоптав словами Антон.
Олексій за цей час кілька разів до батька їздив, незважаючи на вмовляння матері. Батько все-таки. Шкода.
– Мамо, уявляєш? Тато лежить, не піднімається, а тітка ця ходить господинею по квартирі, а ще вона покупців шукає.
При мені, пара подружня приходила. Так вона сказала, що через кілька місяців, а може й раніше… У госпіс його хоче сплавити.
Батько як почув, так від злості прям позеленів. Вони зчепилися, як кішка із собакою, я й пішов одразу… – розповідав Олексій матері, після чергового походу до батька.
– Сам кашу заварив – нехай тепер і розсьорбує! От не шкода мені його… І ти не ходи до нього – нічого тобі там робити!
Намагалася Інна забути чоловіка. А щоб відволіктися, пішла якось із подружками в ресторан.
А що? Поки з Антоном жила, тільки й знала: робота – дім, дім – робота. “Тисячу” років нікуди не виходила, а тут можливість випала.
Відпочила Інна з подругами, з якими через нудного Антона раніше рідко спілкувалася. Натанцювалися, наспівалися, всплакнули трохи дівчата, обговорюючи свою жіночу долю.
Виявилося, що в кожної свої проблеми в родині… Що поробиш? Життя, воно таке. Не може ж завжди бути біла полоса в житті.
Повернулася Інна додому далеко за північ. Мати й син були попереджені, тож спати лягли і її не чекали.
Вийшла Інна з таксі весела. Прохолодна літня ніч. Ліхтар, ніби спеціально, вчора ще перегорів навпроти її будинку. Темрявою до тераси бадьоро крокує, пісеньку під ніс собі муркоче.
Давно б треба було так із дівчатами посидіти, молодість згадати. Прямо тягар із душі впав, дихати легше стало.
– Інно, як я на тебе довго чекав! – пролунав голос Антона в темряві.
Вона глянула, а Антон сидить на пеньку біля порога – від хвіртки його не видно було.
У білих штанах і в сорочці, з коротким рукавом, їм у тон.
Сидить і не ворушиться.
– Аааааа! – завищала Інна від несподіванки. Насамперед на думку спало, що благовірний її пішов засвіти і до неї з’явився його дух.
– Інно, вибач! Не хотів тебе лякати!
Вона за серце схопилася, зрозуміла, що не видіння, а чоловік до неї заявився, власною персоною. Вирядився як наречений!
Весь хміль у мить випарувався. Ще б пак, мало серце не зупинилося від несподіванки.
– Дурний, чого приперся? – і давай сумкою своєю дамською з боків обходити чоловіка.
– Мало Богу душу не віддала. Ненормальний. Пішов звідси, щоб очі мої тебе ніколи не бачили! – волала Інна, ні на секунду не перестаючи сумкою по Антону ходити.
Уже і мати, і син сполошилися, вискочили. Інно однією рукою у волосся вчепилася, хоч і нижче була, а іншою ляпаси відважувала. Це треба було так перелякати?!
На силу мати й Олексій заспокоїли. Потім вона в сльози. А Антон голову повісив, бекає як ягня:
– Винен, біс поплутав. Тебе й Олексія люблю, а цю аферистку вигнав.
Випустила Інна пару.
Тоді Антон розповів, що не хворий він. Помилочка вийшла. Зламаним апарат виявився. Таких, як він, постраждалих, того дня ще троє було. І всім, як під копірку, один і той самий діагноз.
Він як Оленку виставив, пішов у лікарню, хотів аналізи здати. Термін відміряний уточнити. Начебто місяць давали, а він – три протягнув.
А йому там: “Ми вам дзвонили, попередили Вашу дружину…” – Оленку за дружину прийняли, а може й сама так представилася.
А вона про те промовчала, хотіла квартиру до рук прибрати, навіть місце йому за знайомством у госпісі приготувала.
– Пробач, пробач… – твердить Антон стоячи на колінах перед Інною. – Усе зрозумів і усвідомив…
Інна поки не повернулася до чоловіка, вирішила подумати гарненько. Антон, як зразковий батько, весь вільний час із сином проводить, дружина дивується настільки значним змінам.
У мами її город під осінь “перерив”. Треба ж, а до цього жодного разу за п’ятнадцять років, що одружені були – лопати не кинув.
У вихідні картоплю з тещею на ринок возив продавати, а раніше не допросишся.
А та Оленка! Гарний урок дала, хіба міг хтось краще навчити? Шовковий чоловік став. Засвоїв матеріал на весь залишок життя.
А з соц мережами Антон зав’язав раз і назавжди. Досить, наспілкувався на все життя. Тепер би тільки в дружини пробачення вимолити.
А ще Антон дарчу на квартиру на неї оформив – на знак шаленого кохання до дружини.
Вона поки що сумнівається: чи варто повертатися до нього…
Хоча Інна дарчу прийняла – нехай лежить документ. Він їсти не просить. Тим паче син у них спільний…
Хіба мало що!
