Прогулювалися ми з сином по парку. День видався чудовим, татко наш нарешті був вдома, а то все робота і робота. Синок вирішив з собою собаку нашого прихопити, Діка.
Він звісно, активний, ну як і всі собаки, дуже кмітливий і любить приваблювати увагу перехожих. В парку на лавці сидів чоловік і про щось думав.
Ми сіли поруч, так як вільних місць не було, вирішили доїсти морозиво і продовжити прогулянку. Малий почав клянчити в мене новий планшет.
Не те щоб ми бідні, чи жадібні, але в нього старий ще досить гарно працює, тому сенсу купувати нову річ, тимпаче таку дорогу, я не бачу.
Цей чоловік підняв голову, подивився на собаку і аж посміхнувся. Підійшов до сина і сказав: “Я куплю в тебе собаку взамін на планшет”. Син подумав хвилинку, і спитав якої марки планшет, а потім подумав ще, і сказав.
– От у вас мама є, чи тато, чи діти? Ви б змогли продати їх за якусь річ, чи за гроші? І я не можу, це мій друг, він мені як брат.
У мене виступили сльози, але я й не думала, що мій син здатний на більше. Коли чоловік опустив голову, і пішов, син побачив його стан і догнав.
Ми чули цю розмову, і в мене серце ставало з кожного слова. – Навіщо вам собака?
– Розумієш, в нас колись був такий самий пес, точно такий. Безпородний, та дуже розумний, як твій. А потім його не стало, мій батько дуже прив’язаний був до нього, любив його, а тепер хворіє, і я вирішив що можу, можу, хоч так його звеселити.
Нашого пса він не замінить, але, вибачте… І чоловік пішов, розплакавшись.
Син взяв нас за руку і ми почали наздоганяти його. – Чоловіки не плачуть, – сказав мій син і віддав повідок з Діком.
– Нехай ваш тато одужує і приїздить з Діком в гості. Але ви пообіцяйте, що любитимете його. Чоловік намагався сунути гроші, але син не взяв. Одним словом – гордість, за себе, за сина.
