Марія Петрівна, літня вчителька математики, ще того року вирішила, що цей випуск буде її останнім. Всі. П’ятдесят років віддано школі, хоч трохи собі треба залишити. Загалом, подумати про це можна було й раніше, а не дотягувати до сімдесяти з хвостом, коли вже й здоров’я не те, але тільки зважилася. Донька Марії Петрівни жила далеко.
Вона давно вмовляла її піти з роботи, але сільська школа так прив’язала до себе, що життя своє без неї Марія не уявляла. Їй треба було навчитися витрачати свій час, не витрачаючи багато грошей. Город, який розкинула вона перед вікнами – не напружував. Вона його встигала обробити та викладаючи. Не так часто йшли в їхній школі вчителі на пенсію.
Все якось більше виїжджали, переводилися в інші школи, а саме на пенсію давненько не йшов ніхто. Марія Петрівна вирішила, що купить у червні пару тортиків, щоб посидити в учительській з тими, хто буде там – ось і всі проводи. І раптом Ганна Ігорівна, спіймавши її в коридорі, спантеличила питанням, чи вона вже забронювала кафе на проводи.
Марія Петрівна йшла шкільним коридором – лоб покрився потом. Он воно що! Усі чекають від неї гулянки в кафе, а вона – тортик… Та ще й на подарунок скидаються. Незручно як! Зі школи вона попрямувала до кафе. У залі було похмуро, у кутку за столиком сиділа молодь. Виявилося, що забронювати столик можна лише у будній день
Дівчина дуже швидко розповідала меню, давала рекомендації, засунула Марії Петрівні прейскурант цін. Якесь неясне невиразне бажання втекти звідси було з самого початку. І тільки, коли Марія вийшла на вулицю і вдихнула на повні груди літню прохолоду, почала вона аналізувати. Скільки чоловік? Можна покликати лише адміністрацію та старих колег.
Молодих педагогів, з якими не така вже була близька, і не кликати. Але з іншого боку – вона курирувала, наприклад, Ольгу Георгіївну – колишню свою ученицю. Як її не кликати? Ні, Олечку треба. А вона з Аріною Олександрівною товаришує. Як одну покликати, а іншу… Адже на подарунок вони, напевно, всі скидаються. Незручно вийде…
І, прийшовши додому, Марія Петрівна все рахувала і рахувала – скільки грошей треба на ці проводи. До того розхвилювалася, що пила заспокійливе. А вранці вирушила до іншого кафе. Та ось тільки воно було закрито – працює з обіду. У школі мовчала, про те, що буде йти. Запитають – а вона і не готова ще відповісти. Ох, метушня з цією пенсією!
А ще треба буде закуповувати напої, а ще… шукати ведучого, а ще… у чому йти? Напевно, потрібно щось новеньке. Марія Петрівна далека від організації подібних заходів, тому хвилювалася постійно. Після обіду вона завітала до того кафе, яке було закрите, де її у білій блузці з бейджиком за стійкою зустріла колишня учениця.
Як не намагалася Марія Петрівна скоротити кількість тих, хто її проводжав на пенсію, але все одно вийшло 17 чоловік. Вона дзвонила дочці, скаржилася на ціни, та пропонувала допомогу, але брати у доньки гроші на розвагу – ще більше не хотілося, ніж витрачати свої. Невеликі заощадження у Марії Петрівни були. Розлучатися з грошима було шкода, але що за робиш…
От наче все добре, але щось із нею не так. Лише свято організувати треба, а вона так переживає. Ліза рахувала витрати, поглядаючи на вчительку, що сидить навпроти. Вона бачила, як Марія Петрівна вдавала, що ціни її не хвилюють, щоб не впасти в багнюку обличчям перед ученицею, але в руках вчитель м’яла серветку і піт зрадницьки виступала на її лобі.
Ліза не знала її таку. Марія Петрівна була ідеальним учителем. Вона схожа була на філософа математичних наук, якого подолати розумово просто неможливо. Завжди підтягнута, строга, непідкупна, гарна, незворушна, яка знає досконало свій предмет і завжди ідеально готова до уроків. Ліза мала багато вчителів, але Марія Петрівна була Вчителем.
А зараз… Роки взяли своє. Марія Петрівна, звичайно, трохи постаріла, але справа навіть не в цьому… Просто, віддавши всю себе педагогіці, школі, вона, напевно, так і не зробила крок ліворуч, не знала деяких законів життя, що швидко змінюється. Ці проводи, це свято бентежило її, погляд її відривався від меню, вона ніяк не могла зосередитися.
Ліза проводила вчителя та взялася за телефон. Вона написала всім, кого знала з тих, хто навчався у Марії Петрівни. Вона розповіла про проводи вчительки і запропонувала допомогти в організації свята. Звичайно, всі радо погодилися. Ліза відклала телефон, щоб хоч трохи попрацювати, лише ввечері взяла телефон.
Виявилося, що знайшовся ще один учень Марії Петрівни, який мав змогу взагалі все безкоштовно організувати. Він хоч і випустився з гаком тридцять років тому, але Марію Петрівну забути не міг. Скільки вона двійок йому ставила, скільки воювала з ним, але витягла його на тверду четвірку, а насамкінець сказала, що з його здібностями міг би і відмінником стати.
Крім того, знайшлися і ті, хто працював ведучим, і хто, хто був флористом, ті багато інших. Наступного дня Ліза зателефонувала Марії Петрівні та запевнила, що сама займатиметься організацією свята. У школі всі посміхалися до формулювання запрошень, обговорювали дрібниці, збиралися на торжество. Таких проводів на пенсію не було ні в кого.
Погода – те, що треба, мінлива хмарність. Берег річки, музика душевна, конкурси, добрі слова на адресу вчителя, купання. Подарунок Марії Петрівні – відпочинок на курорті. Подарунок вручили колеги, промовчавши, що частину грошей додали випускники. Вирішили, що скажуть потім. А то мало… Раптом Марія Петрівна знову все скасує.
