Мене звати Ірина Максимівна, мені 65 років, я маю доньку, сина і 3 внуків. І хочу поділитися своєю бідою з вами, дорогі читачі.
Я виховувала своїх дітей так, аби вони завжди могли підставити плече допомоги, аби на старості років мені було до кого звернутися.
Мій чоловік давно пішов на той світ, і я, маючи так багато рідних людей на цьому, всеодно почуваю себе одинокою.
Внукам по 5 років, народжували дівчата мені їх одночасно, просто в доньки 2 дітей, близнятка, а в невістки 1, народжували майже в один день.
Так от, коли мені сказали, одночасно, що я стану бабусею, я чомусь розраховувала, що буду допомагати своїм дітям з онуками. Для мене це нормально, адже я своє вже віджила, і дітям було б добре, і внукам, і мені не так самотньо.
Але діти, як то змовилися, вирішили діяти по-іншому. Коли я захворіла, я попросилася, аби мене хтось забрав до себе. Натомість мені прислали помічницю, оплативши її послуги, це була така своєрідна подачка від сина.
Донька просто раз в тиждень возила ліки і продукти, і тікала, як не в кафе на каву, то на роботу, то в басейн.
Пройшов час, мені стало легше, кажу, дітки, нащо такі гроші платити за ту помічницю, вона хороша дуже дівчинка, але вже я себе нормально почуваю, пора і честь знати.
То вони мені засмість неї собаку привезли, пікінеса, щоб я її годувала, чесала і купала. Мені хочеться бути поруч з дітьми, відчувати на завершенні свого життя, що я потрібна, а вони мені собаку.
От і зараз сиджу і плачу, як мені важко, як сумно. При живих дітях з собакою няньчитися, і кого я виховала?