Коли доні виповнилося 15, я поїхала на заробітки. З чоловіка можна було взяти, як з гуся води. Може це звучить якось жорстоко, але така правда життя.
А дитині і куток свій треба, і навчання оплачувати, і достойну молодість дати. З чоловіком ми давно жили як кішка з собакою, але єдине що тримало – наявність купи боргів і крім того відсутність можливості роз’їхатися.
Ось настільки дріб’язковий мій чоловік, що йому краще проживати разом з жінкою, яку він не кохає, але не витрачати гроші на зйомне житло.
Перших пів року я відкладала все, що могла. Інше відсилала додому, харчувалася погано, нічого не купувала собі, все донці і чоловікові переводила. А потім зустріла тут одного чоловіка, у нас зав’язалися відносини.
Я ніколи не вірила, але правду кажуть, що заробітки розбивають сім’ї. Пробула за кордоном я 3 роки, іноді приїздила на свята на кілька днів, старалася наготувати, прибрати і щось зробити вдома.
Я була вражена тим, якими господарськими стали мої чоловік та дитина. Самі готували, прали, в хаті чистота і порядок. Паралельно я думала і розривала себе мріями про те, що можливо в мене склалося б щось з Дмитром, тим чоловіком, що я зустріла там.
Коли я була вдома, то налаштовувала себе на те, що розповім все Дімі і ми не будемо більше спілкуватися, але коли їхала на роботу і бачила там його, розуміла – серцю не накажеш.
В один з таких разів, за іронією долі, я поїхала додому раніше, ніж планувала, сюрприз хотіла зробити. А там жінка, в моєму ліжку, в моєму халаті.
Оля, донька моя, сказала: “Мамо, а що ти хотіла, тебе ніколи не було поруч, поки ти там засмагала на морі, ми тут самі, мені ж треба була матір, а батькові жінка”.
Уже 4 рік я не спілкуюся з своєю сім’єю. По суті, ми могли б жити з чоловіком, але я заради них покинула все і тяжко гарувала. Де дяка?
Та більше так не буде. З Дімою ми купили будинок в Україні і я при надії. Будуємо життя тут, без невдячних родичів.
